Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 58

• Предыдущая
• 58/76
• Следующая

— І ви вважаєте, що Ангель і Грейт, — уловив хід думок Сергія Бонне, — полюють зараз за гітлерівськими скарбами? Не думаю. Їхній бізнес більш прибутковий і має під собою, як би це сказати… реальну основу.

— Не поспішайте, — стримав його Сергій. — Ми точно знаємо, що Ангеля й Грейта вивезли з Танжера оасівці. Куди, по-вашому?

— Дев'яносто дев'ять шансів із сотні — в Іспанію, — ні на секунду не завагався Бонне.

— Так, в Іспанію, — задоволено похитав головою Дубровський. — В Мадріді ж, на вулиці Кастелон де ла Плана — це точно зафіксовано в Гартенфельда — мешкає колишній шеф Ангеля і нинішній керівник есесівської організації, тісно зв'язаної з ОАС, Роберт Штайнбауер. Чи не він організував їхню втечу з Танжера?

— Щось у цьому є, — задумливо зауважив Бонне, — якась дивна логіка. Але в моїй практиці траплялося стільки випадкових збігів…

— Це ще не все, — вів далі Дубровський. — Через кілька тижнів наші герої з'являються саме в Австрії — Штайнбауеру сюди не можна совати носа. Чи не думаєте ви, що Ангель і Грейт одержали від нього завдання? І що тут не якесь авантюристичне полювання за скарбами, а тверезий розрахунок — адже Штайнбауер сам обладнував тайники в Австрійських Альпах.

— Чекайте, — заворушився Бонне, — мені подобається ця версія. Знаєте, де ми загубили слід цих мерзотників? Є таке невеличке курортне містечко Якобсдорф — кілометрів за п'ятдесят від Зальцбурга.

— Ось тут і крапка! — урочисто заявив Дубровський.

— Таких крапок, мсьє Серж, я понаставляв за своє життя біс його зна скільки. А потім виявляється, що крапка — не крапка, а знак запитання. І все ж я подамся до Зальцбурга. Зрештою, мені все одно, де марнувати час: у Відні, Зальцбурзі чи біля самого Топліцзее. Поїдете зі мною?

— Я весь час тільки і мріяв про це, — зрадів Сергій.

Ціммер замкнув двері й попростував до «Райського куточка». Всі троє — Ангель, Грейт і Хетель, — сидячи в «опелі», напружено дивилися йому вслід. Вони поставили машину за «фольксвагеном», на якому повинні були дістатися вночі додому, і Ціммер не міг помітити їх.

Бібліотекар зник за рогом, і Хетель підкотив «опеля» до вхідних дверей мало не впритул, закривши їх автомобілем од цікавих очей. Брама відчинилася одразу, Ангель і Грейт, захопивши ломи, кайло і ще якийсь інструмент, зникли в будинку.

Хетель поставив «опеля» на місце і поспішив за бібліотекарем.

Він розрахував час точно і з'явився в ресторані, коли Ціммер уже закінчував вечерю. Бібліотекар пожвавішав, побачивши його, і, здається, почав їсти швидше, але, поки не відклав серветку, так ні про що й не запитав. А Хетель не поспішав: повільно пив каву і базікав щось про циклони й цунамі, які зруйнували десь в Японії кілька селищ.

— Сподіваюсь, ви не з порожніми руками? — нарешті перервав його балаканину Ціммер.

— Я — солідний колекціонер, — удавано образився Хетель, — і ми домовились…

Бібліотекар підвівся.

— Ходімо ж.

— Куди? — злякався Хетель. — Посидьмо тут, гер Ціммер, я хочу пригостити вас. Кавою з коньяком. Чи ви не вживаєте?

— Я вже випив свою каву і ніколи не п'ю другої. — Ціммер не сідав, — Я не звик вирішувати справи в ресторані.

— Боже мій, які ж це справи? — зробив спробу віджартуватися Хетель. — Переглянути наклейки… — забув, як серйозно ставиться Ціммер до наліпок і, лише побачивши заперечливий жест бібліотекаря, поправився: — Звичайно, я з задоволенням відвідаю вас, та посидьте за компанію, а щоб вам не було нудно, прогляньте поки що це. — Витяг із портфеля папку з наклейками. — Тут є таке, що, клянусь, вам ще не потрапляло до рук.

Видно, бібліотекар завагався — надто вже сильна була спокуса. Затим поставив паличку, але відразу знову взяв її.

— З вашим серцем не можна пити стільки кави, — мовив. — І не в моїх правилах, гер Ренненкампф, затримуватися в ресторанах з будь-якого приводу. Чекаю на вас у себе вдома. Маю честь…

Кажуть, у таких випадках стискається серце чи холонуть руки. У Хетеля чомусь заболів живіт. Стара дохла шкапа цей Ціммер. Зараз він повернеться додому, може почути щось і зателефонує у поліцію. Швидко заховав папку до портфеля.

— Чекайте, гер Ціммер, заради вашої колекції я готовий назавжди відмовитися не тільки від коньяку, а й від кави.

Вони підуть разом, він спробує затримати бібліотекаря дорогою, в крайньому випадку перешкодить дзвонити в поліцію. Поліція — це кінець, це остаточна крапка, крапка тоді, коли залишилося так небагато.

Хетель спробував зупиняти старого біля магазинних вітрин, але Ціммер чи затявся, чи справді був рабом звички: йшов, спираючись на ціпок, не роздивляючись довкола, прямий і бундючний, наче не якийсь паршивий бібліотекар, а принаймні міністр чи якась інша віденська цяця.

— Куди ви так поспішаєте? — Хетель нарешті підвищив голос.

Це прозвучало грубо, як окрик.

Бібліотекар здивовано зупинився, та одразу полагіднішав.

— Я забув про ваше серце, пробачте.

Тепер він ішов повільно, ладнаючись до Хетеля, але що можна було виграти на цьому? Хвилину, дві, це, зрештою, не мало значення…

У Хетеля по-справжньому підгиналися ноги, тремтіли коліна, не тому, що він боявся, а від злості й розгубленості — не знав, що вчинити і що трапиться зараз: найгірше, коли не можеш передбачати наступні два кроки…

Так вони дійшли до брами, і Ціммер відчинив її. Хетель ішов коридором, навмисно тупочучи ногами, і прислухався. Чи то кроки його заглушали все навколо, чи там, унизу, вже розбили тайник — тиша і тільки відлуння від кроків по кам'яній підлозі. Згадав: у Ціммера в кімнаті лежить килим, якщо зачинити двері й голосно розмовляти, навряд чи старий телепень щось почує.

Бібліотекар поставив ціпок у кут, і Хетель одразу закидав його словами.

Чи має гер Ціммер кубинські наклейки, не старі, коли Гавана мало не вся складалася з готелів, таким гріш ціна, а як представлена в нього нова, кастрівська Куба; там зараз зовсім нові назви готелів, і, якщо гер Ціммер не має таких, то, будь ласка. Дістав коробочку з наклейками і говорив, говорив…

— Ось цей готель раніше називався «Імперіал» — Хетель вигадав це, бо залишалося ще п'ятнадцять хвилин i слід було дурити голову Ціммеру. Здається, ніколи в житті не балакав так швидко й голосно і не імпровізував так відчайдушно. — Так от, цей готель називався раніше «Імперіал», а тепер, бачите, називається «Гавана». Така гарна синя наклейка…

Колись він сам був у Гавані — чи не випадало геру Ціммеру подорожувати по тих краях? Дивовижно ласкаве й тепле море, пальми над самісіньким морем і апельсини визрівають узимку.

А скільки музики, жінок — білих і чорних, але однаково привабливих. Гер бібліотекар, певно, не захоплюється жінками, але там, на Кубі, він неодмінно змінив би свої погляди, о-о, там не можна не звертати увагу на жінок, бо це — сама поезія, а без поезії неможливе життя!

Може, гер Ціммер інакше дивиться на поезію?

Тепер, правда, поезією називають словесні витребеньки, нічого не варті словесні витребеньки, аби було більше галасу, а де звучання, ритм, якщо хочете, сентиментальна основа поезії?

Ціммер дивився на нього ошелешено, все поривався вставити хоча б слово, та Хетель не зупинявся, бо знав: зупиниться — і крапка; він вичерпається, і слова застряватимуть у нього в горлі. А тиша — це провал. Тепер він упевнився, що Ангель і Грейт ще не закінчили роботу, кілька разів чув глухі удари десь далеко внизу, певно, їх почув і Ціммер, бо морщився і навіть підняв руку, аби Хетель хоч на мить припинив базікання, але старий дурень не знав, що це базікання несе порятунок і йому: якщо Хетель зупиниться, проб'є остання година бібліотекаря — вони ніколи в житті не відмовляться од золота, замурованого в підвалі, а свідків не повинно бути. І їх не буде! І тому…

— Ось вам зразок новітньої поезії, гep бібліотекар:

• Предыдущая
• 58/76
• Следующая