Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 27

• Предыдущая
• 27/76
• Следующая

Ті двоє наблизилися до дерева, і один раптом сказав:

— Він тут!

Другий попрямував до Савіля.

— Ти чого не розплатився, паршива свиня? Тікати надумав?

Савіль упізнав швейцара.

— Ви ж не пустили мене…

— Не бреши!

Другий зайшов йому за спину. Анрі хотів проскочити на дорогу, та швейцар ударив його в обличчя. Савіль заточився, і тоді другий різко пхнув його ногою в живіт. Відчуваючи, що падає у прірву, Анрі замахав руками, аби втриматися, та тіло переважило, і він закричав у відчаї, вдарився об щось плечем, потім головою. Біль пронизав його — Анрі простягнув руки, щоб затриматися, та обідрав пальці. Ще раз вдарився коліном, побачив море, біль знову пронизав його, — і все…

Двоє обережно підійшли до урвища. Швейцар глянув униз, променем ліхтарика обмацав берег. Промінь вирвав із темряви скоцюрблене непорушне тіло.

— Готовий.

— Слід було б упевнитися, — завагався Жозеф.

Швейцар спрямував промінь ліхтарика на прямовисну стіну.

— Тут і сам чорт голову зламає. Почнеться приплив, його змиє — і кінці у воду… Поліції ніколи в житті не докопатися.

— Е-е, — позіхнув Жозеф, — не все одно. Йшов п'яний, оступився… Поліція вже звикла до цього…

— Чекай… — швейцар освітив ліхтариком місце, де відбулася бійка. Мовив з задоволенням: — Камінь, слідів не лишилося.

Вони посиділи на кручі, покурили. Потім знову світло ліхтарика вихопило з темряви тіло внизу на березі. Француз лежав так, як і раніше, і хвилі лизали йому ноги.

— Все. Ходімо, — запропонував Жозеф. — У мене нежить, а вітер з океану.

— Ходімо, — погодився швейцар, хоча йому й не дуже хотілося вертатися. Знав: мадам жартувати не любить, і, хоч вони й виправили свою помилку, неприємностей не уникнути.

Мадам Блюто нервово затягнулася, загасила сигарету і запитала полковника:

— То що ж нам робити?

Грейт відповів категорично:

— Коли поліція підозрює щось і на протязі ночі не дочекається свого агента, вранці перетрусить усю віллу. А ви можете покластися на всіх своїх лялечок?

— Вони у мене обплутані з усіх боків, і з точки зору закону…

— А преса? — протверезив її полковник. — Ви знаєте, який галас може зчинити навколо цієї історії преса? Дівчатка можуть не витримати допиту і наверзти бозна-чого.

Мадам посміхнулася.

— Від цього я лише виграю. Безкоштовна реклама «Грайливих лялечок».

— А на нас вам наплювати?

— Добре, — погодилася Блюто, — ми тимчасово перекинемо новеньких до «Дівчаток у червоних панчохах». Навіть поліції невідомо, що половина цих дівчаток — мої…

— Ви — кладезь премудрості, мадам, — розцвів у посмішці Грейт.

Блюто подзвонила по телефону.

— Три машини — на подвір'я, — розпорядилася. — І ту, що возить продукти, ну, фургон. Як нема шофера? Прийде лише вранці? Ну, гаразд, я сама поведу її.

… Уночі в коридорі загупало, і до кімнати Генрієтти увірвався наглядач.

— Збирайся! — загорлав, зірвавши з дівчини ковдру.

У Генрієтти обірвалося серце. Отже, мадам дотримала свого слова: на неї чекають кишла Центральної Африки!

— Я ні куди не піду, ваша мадам не має права…

— Я тобі покажу право! — скинув її з ліжка наглядач. — Одягайся чи підеш так?..

Генрієтта знала: у «Грайливих лялечок» не кидають слів на вітер, і одягла халат. Усе одно вона не скориться, що б не чекало на неї. Вже тиждень, як їй давали лише хліб та воду, два рази в присутності мадам сікли різками, вона покусала собі пальці від ганьби та відчаю, але не скорилася. А як інші?

Тоді, невдовзі після того, як більшість дівчат з їхньої партії скорилася перед мадам Блюто, Генрієтту перевели до окремої кімнати, і вона не знала, що трапилось з іншими дівчатами. Мадам казала, що всі вже підписали зобов'язання і виходять до клієнтів, вона приводила до неї Жюстину й ще деяких дівчат, пишно вбраних, підмальованих і з модними зачісками. Ті посміхалися їй трохи винувато, та Генрієтта не хотіла їх слухати, кричала, лаялась, Блюто била її по щоках і замикала знову.

І ось нарешті здійснила свої погрози.

Генрієтта вийшла в темний коридор. Вирішила: вона не дасть знущатися над собою, зрештою, краще вже вмерти…

Перед під'їздом стояв фургон. На нього сперлася Мелані, поруч курили полковник і мадам Блюто. Мадам казала полковникові:

— Якщо у вас виникнуть ускладнення, повертайтеся до рудого…

Грейт не дослухав, обернувся до дівчат.

— Швидше! — вказав на фургон.

Наглядач вштовхнув Мелані і Генрієтту в машину. Там уже сиділа ще одна дівчина з їхньої партії. Генрієтта притиснулася до Мелані, відчуваючи, що нема в неї зараз на світі ближчої і ріднішої людини.

— А мені казали, що ти… — не договорила. — Я не вірила, не могла повірити їм!..

— Сидіти мовчки! — наказав наглядач, та дівчата продовжували перешіптуватися, і наглядач був вимушений змиритися з цим.

— Ти бачила Жюстину? — запитала Мелані.

— Її приводили до мене. Вона спасувала перед мадам.

— Яка мерзотниця!

— Не треба так, просто вона слабкіша за нас.

— Нас, певно, продали.

— Звичайно, для чого б вивозили уночі, таємно, у фургоні, — мовила третя дівчина. — І все, що було раніше, дитячі забавки…

— Так, дитячі забавки, — ствердив наглядач, який, очевидно, прислуховувався, — і ви ще позаздрите іншим…

— Помовч! — обірвала його Мелані.

Наглядач засвітив ліхтарика. Щось хотів зробити, та передумав і відбувся погрозою:

— Приїдемо, ви в мене пожалкуєте!

— Дурень ти… — Мені вже нічого не страшно! — вигукнула Мелані, але притиснулася до Генрієтти, і та зрозуміла: хоробрість подруги — напускна, Мелані боїться, так, як і вона сама.

Фургон недовго їхав асфальтом, скоро його почало кидати на вибоїнах, потім — кілька крутих поворотів, і заскреготали гальма. Наглядач визирнув.

— Можна виходити, мадам? — запитав. Та буркнула щось і наглядач відчинив дверцята. — Швидше!

Фургон стояв серед якогось двору. Віддалік сірів двоповерховий котедж, а поруч починалася низька будова, що нагадувала гараж. Наглядач подзеленчав ключами, відімкнув двері двох боксів. До одного підштовхнув Генрієтту. Мелані і третій дівчині вказав на сусідній.

— Заходьте, курочки… — запропонував єхидно. — Тепер тут буде ваш курник.

Мадам Блюто постукала кулаком по капоту. Пригрозила:

— Перед далекою дорогою… даю вам три дні на роздуми… А потім вже буде пізно…

Вода все піднімалася і скоро почала лизати Анрі щоки. Савіль розплющив очі, повернувся горілиць. Хвиля накотилася, намочила волосся, і це остаточно привело його до тями. І все ж одразу не збагнув, де він і що трапилося. Близько, над самою головою — здається, простягни руку і дістанеш — зорі, блискучі й великі. Їх багато, вони мерехтять і рухаються. Анрі вперше у житті побачив, як рухаються зорі, пливуть кудись у простір, пливуть безупинно, і від цього паморочиться голова. Паморочиться й болить. У нього ніколи так не боліла голова, і, коли б не холодні ласкаві хвилі, можна було б збожеволіти.

Ліворуч темніла прямовисна стіна. Анрі довго розмірковував, звідки й для чого вона тут взялася, і раптом згадав. Від згадки зробилося ще терпкіше на серці: Анрі ледь не втратив свідомість, та примусив себе підвестися, хоч тіло й не бажало слухатися його.

Через силу зробив кілька кроків, сперся плечем на стіну й узяв велику каменюку. Можливо, вони вже спускаються сюди, щоб добити його — він боротиметься до останнього.

Минали хвилини, але жодний звук не порушував тиші — лише шуміло море, накочуючись на берег.

Анрі втомився стояти, сповз, тримаючись лівою рукою за стіну — права боліла й не слухалась. Підняв її трохи й поморщився від болю: мабуть, зламана. Підніс годинник до вуха — цокає. Вдивлявся довго, поки не розібрався у положенні стрілок. Невже справді третя ночі? Він вийшов із «Грайливих лялечок» десь о дванадцятій чи на початку першої… Може, несправний годинник?

• Предыдущая
• 27/76
• Следующая