Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 10

• Предыдущая
• 10/76
• Следующая

— Мене турбує це нове скорочення лінії фронту, — мовив доктор, спідлоба зиркнувши на Ангеля. — Вони вже підійшли до польських кордонів і…

Ангель помовчав.

Зважував, чи варто підтримувати розмову, адже догадувався, куди гне доктор, що хвилює його і позбавляє звичайної обережності. Знав: краще промовчати чи відбутися невизначеною реплікою, та якась потаємна сила штрикнула йото, він сказав:

— Росіяни можуть прийти сюди дуже швидко, і я дивуюсь нашому керівництву, яке заздалегідь не вживає заходів, щоб… — і враз зупинився, мовби доторкнувся до розпеченого заліза, зиркнув на Вундерліха розгублено.

Та рубікон уже був перейдений, і доктор докінчив його думку:

— Я також думаю, що слід би було… Якщо хочете, замести сліди. Росіяни і поляки кричатимуть на весь світ про крематорії, і мені б не хотілося, аби моє ім'я згадувалося всує.

«Вони повісять нас, не вагаючись і не влаштовуючи судової комедії», — подумав Ангель, та мовив зовсім інше:

— Можливо, наші тривоги даремні, росіян не підпустять так близько до кордонів рейху.

— Дай боже, — зітхнув Вундерліх. Перегнувся, через стіл до Ангеля і запитав з надією: — Як ви гадаєте, адже нас важко звинуватити: ми — солдати, а солдат виконує наказ?..

Для гауптштурмфюрера це питання було вирішене давно: дістав надійні документи на інше прізвище і мав намір зникнути, не чекаючи, поки про нього потурбується начальство. Але про це не знала навіть Беата.

— Не думаю, що є особливі підстави для розпачу. Наш дух і наша сила нездоланні, і тимчасові невдачі на фронті не повинні похитнути нас. — Відчув, що слова ці прозвучали фальшиво, та мовив їх цілком відверто, бо згадав недавній випадок там, за дротом, який давав йому підстави для таких суджень. — Я не можу повірити у стійкість слов'ян — раб ніколи не позбудеться рабської психології.

— Ну, — заперечив Вундерліх, — це вже давно спростовано історією.

Ангелю не хотілося сперечатись, та все ж розповів докторові про випадок з двома російськими військовополоненими.

Кілька днів сіяв дрібний дощ, землю розвезло, і навіть прокладені вздовж табірних вулиць червоні цегляні доріжки вкрилися шаром липучої жовтої глини. Комендант робив свій щоденний обхід скоріше для підтримання порядку, ніж з необхідності. Йшов повільно, піднявши комір лискучого плаща, здавалося, ні до чого не приглядався, та помічав і запам'ятовував усе. Проходячи повз вбиральню, почув таке, що навіть його здивувало — хтось сміявся весело й задерикувато. Зупинився, аби побачити — хто?

В чорному отворі дверей з'явилися двоє: молодий, з широким відвертим обличчям, високий і, певно, сильний і літня сива людина з глибоко посадженими темними втомленими очима. Молодий, який ішов позаду, щось казав сивому, і той посміхався дружелюбно. Нараз помітив постать коменданта, смикнув молодого за руку, остерігаючи, і одразу зігнулись, обличчя закам'яніли, мовби й не розмовляли і не сміялись. Та було пізно. Гауптштурмфюрер поманив їх до себе.

Підійшли. І дивилися на коменданта, і наче не бачили його — очі прозорі і на обличчях покірливий вираз.

— Росіяни? — запитав Ангель.

— Яволь! — виструнчився молодий.

Гауптштурмфюрер похлюпав носком чобота багно.

Останнім часом він усе частіше й частіше думав про росіян, і, може, це спричинилося до того, що раптом гнів затьмарив йому очі, перехопив дихання, став важким клубком у грудях — Ангель підняв руку із стеком. Якщо б ударив хоч раз, то вже бив би й бив, поки не полегшало чи не знесилів. І все ж зупинився в останній момент, примусив себе зупинитися — сам би зневажав себе за цей порив гніву, бо знав, що йому і його підлеглим гнів може лише пошкодити: повинні завжди мати тверезу голову і діяти розсудливо.

Емоції були протипоказані працівникам табору, емоції дозволялися вдома, а тут була робота, робота, яку Ангель вважав відповідальною і делікатною: смугастий одяг носили істоти розумні, такі ж самі, як і він; Ангель прекрасно розумів це і не забував ніколи — вони могли, теоретично, звичайно, збунтуватись, і тому в таборі належало завжди підтримувати порядок. Порядок у всьому, починаючи з чистоти в газових камерах і кінчаючи обов'язково покірливим виразом облич усіх в'язнів.

Емоції суперечили цьому порядку, емоції могли призвести до хаосу — Ангель стримався і опустив стек. Стояв, задумливо дивлячись на цих, смугастих. Хотів уже простити їх і відпустити, та згадав, що такий вчинок також диктувався б емоціями і став би виявом якоїсь нездорової розслабленості. Власне, слід було записати їхні номери для негайного відправлення до газових камер. Ангель уже потягнувся за блокнотиком, але не захотів знімати рукавичку — дощ періщив і рука б намокла. Він посміхнувся і наказав молодшому:

— Ану, дай йому понюхати цього…

Навіть показав, що і як треба зробити, розвізши підошвою чобота смердючу кашку з глини й нечистот.

Молодший дивився на Ангеля, буцімто не зрозумів, тим же невидячим поглядом, — пауза затягувалась, і комендант уже вирішив записати їхні номери, як раптом молодший перевів погляд на сивого.

Ангель посміхнувся. Сивий досвідченіший за цього хлоп'яка і розуміє, чим усе це може закінчитись. Варто йому було ворухнутись, мовити хоча б слово — і їхня доля була б вирішена. Та сивий не сказав нічого, і молодший схопив сивого за комір, пригнув так, що той став на коліна, й почав тикати обличчям в багно. Раз… і два… Легко і неохоче.

Ангель наказав: і

— Сильніше!.. Не жалуй його!..

І тоді молодший почав тикати швидше, багно розплюхувалось, і бризки розліталися навколо. Ангелеві зробилося весело, і він не звертав уваги на те, що молодий забризкував його блискучі чоботи.

— Досить! — наказав нарешті.

Обличчя сивого не було видно — якась машкара з бруду і крові, що текла з розбитого носа. Не втирався, стояв, не рухаючись, тільки важко дихав і дивився тими ж порожніми водянистими очима.

— А тепер ти його… — вказав Ангель на молодшого, і сивий, не вагаючись, почав вовтузити хлоп'яка в багні. — Помстись йому!

Раптом йому зробилося противно від цієї покори; подумав, що ж рухає цими людьми, брудними, розпластаними біля його ніг, тисячами таких же, як вони, що ж рухає ними і чому вони підійшли вже зовсім близько?

А сивий вовтузив молодшого, і Ангель вирішив, що росіянам на фронті просто щастить і, певно, їх скоро зупинять. Він одразу втратив інтерес до цих двох нікчем. Пішов, уже не звертаючи уваги на дощ і багно — все одно чоботи забруднилися…

Вундерліх сидів мовчки. Ангелеві не хотілося підштовхувати його, хоч і свербіло дізнатися про докторову думку. І коли нарешті доктор заговорив, Ангеля вразила несподіваність, ба навіть парадоксальність його висновку.

Вундерліх запитав:

— А може, вони просто перехитрили вас?

Гауптштурмфюрер заперечливо похитав головою, та все ж сумнів доктора залишив неприємний осадок, який не зникав весь вечір.

Тепер, коли б побачив знову тих двох, обов'язково записав би їхні номери — навіть два чи три дні вдивлявся в обличчя, шукаючи. Та вираз покори й порожні очі в'язнів робили їхні обличчя на диво схожими, і ночами, коли Ангелеві снилися важкі сни, тисячі облич зливалися в одне, воно росло і росло, брудне, замащене смердючою рідиною, змішаною з кров'ю, — одне обличчя в усього табору. Але ночами це обличчя не мало покірливого виразу, очі дивилися зухвало, одного разу Ангель побачив в них навіть ненависть. Хотів вдарити по них — чорних, великих, свердлячих, та рука не піднялася, навіть не міг оборонитися долонею від розпеченого жару цих очей — кричав і метався уві сні.

Дощ ущух, та хмари драглили над самісінькими дахами, і було таке передчуття, що ось-ось хтось витисне їх, як губку, і по ще не просохлому асфальту знову подзюркочуть брудні струмочки, а по них щосили шмагатимуть, залишаючи бульбочки, потоки світлої, теплої і, якщо підвести голову і висунути язика, терпкуватої дощової води.

• Предыдущая
• 10/76
• Следующая