Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 96

• Предыдущая
• 96/126
• Следующая

— Мені сказали в райкомі, — почав Хаблак, — що я цілком можу покластися на вас, Герасиме Спиридоновичу.

— На те я і парторг, — одповів той з почуттям власної гідності.

— Тобто можна говорити відкритим текстом?

— А ви це рідко робите?

— Дивлячись з ким.

— Розумію, — посміхнувся Герасим Спиридонович, — цілком вас розумію. Така вже професія… То що привело вас сюди?

— Маємо відомості: на вашому кар’єрі не все гаразд із вибухівкою.

— Тобто? — одразу посерйознішав парторг. Вибухівка— це серйозно, і міліція без вагомих аргументів навряд чи цікавитиметься цим питанням.

— Потрапила до чужих рук.

— І?..

— Єдине, що можу сказати: вибух.

— І що?

— Ми дуже сподіваємось на вашу допомогу.

— Хто?.. На кого падає підозра?

Чесно кажучи, Хаблакові не хотілося називати прізвище Червича, та в райкомі йому сказали, що може цілком довіряти парторгові — ветеран війни, людина чесна й принципова. Тому, повагавшись, може, секунду чи дві, сказав:

— У вас працює начальником дільниці Дмитро Лук’янович Червич?

— Є такий.

— Не можу твердити, та, можливо, він.

Парторг замислився. Навіть покусав незаточений кінець олівця. Нарешті відповів:

— У нас взагалі за вибухівкою контроль. Дотримуємося інструкції. Але, самі розумієте, коли рвеш камінь, по-всякому буває. Люди свої, як не довіряти? Над кожним шурфом не стоятимеш, тому, чесно скажу, все може бути…

— А Червич?

— Нічого хлопець, трохи розхристаний, проте особливих зауважень нема. — Парторг ще покусав кінчик олівця і сказав: — Я зараз бригадира Лучкая покличу, з ним порозмовляємо.

Йому було видніше, й Хаблак погодився.

Лучкай, мало не двометровий велетень у комбінезоні, з’явився хвилин через десять. Він буквально випромінював силу й, здавалося, пишався нею, міцно потиснув Хаблакові руку, граючись, двома пальцями, підняв за спинку стілець, переставив до парторгового столу, сів обережно, буцім випробовуючи стілець на міцність, і запитав потому:

— Кликали, Герасиме Спиридоновичу?

— Потребуємо твоєї допомоги, Пилипе.

— Вважайте, що я вже погодився.

— Вибухівка через твої руки проходить, Пилипе…

Лучкай скосив на Хаблака уважне око: видно, збагнув, що розмова не віщує нічого приємного, зітхнув так, що стілець зарипів під ним, і погодився не дуже охоче:

— Ну, через мої…

— І в тебе порядок?

— Не діти, Герасиме Спиридоновичу. Вибухівка — не мило…

— Втрат не могло бути?

— Ні, — енергійно захитав головою, — у нас з вибухівкою глухо! Ні-ні…

— І ніхто в тебе не просив?

— А кому вона потрібна!

— Я тебе питаю, Пилипе.

— А я кажу: у нас глухо.

— Скажи, Пилипе, у яких ти стосунках з Червичем?

— Митьком?

— Наче в нас є ще Червичі…

— З Митьком у мене все нормально.

— Товаришуєте?

— Не сваримось.

— Він у тебе вибухівку не просив?

Бригадир рішуче захитав головою. Майорові не дуже сподобалась відкрита тактика парторга, але сидів мовчки, наче все це не стосувалося його.

— У нас глухо, — повторив Пилип, — порядок знаємо.

— Я тобі, Пилипе, вірю. Не вірив би, не кликав і не розмовляв. Справа серйозна, й потребуємо твоєї допомоги. Якщо порушив — скажи.

— Глухо в нас, — відказав бригадир уперто.

Парторг перевів погляд на Хаблака: чи то чекав від майора допомоги, чи то пробачався — мовляв, самі бачите, більше нічим не можу допомогти.

Хаблак вирішив утрутитися.

— Справа в тому, Пилипе, — мовив, — що ми могли б вийти на цілу банду. Якщо справді комусь давали вибухівку. Можливо, Червич у вас просив… Серйозна банда, Пилипе, навіть дуже серйозна.

Знову стілець зарипів під бригадиром, він помовчав трохи, буцім зважувався, але одповів твердо:

— У нас з вибухівкою глухо. Точно кажу.

— Тоді вибач, Пилипе… — Парторг надкусив олівець, тепер весь кінець його був обгризений. — Іди й працюй.

Коли бригадир вийшов, Хаблак запитав:

— Давно у вас Пилип?..

— Ви йому не повірили?

— Не маю підстав.

— От і я не маю. Хочете поговорити з Червичем?

— Хочу.

Парторг пішов до дверей, аби покликати дівчину, яка вже бігала за бригадиром, але вони розчинилися і до кімнати боком протиснувся Пилип.

— Забув щось? — запитав парторг.

Бригадир, не відповідаючи, пройшов до свого стільця, але не сів, взявся тільки за спинку, наче хотів зламати, й сказав вибачально:

— Ви вже, Герасиме Спиридоновичу, не сердьтеся. Не хотів я, бо тягатимуть і неприємності всякі… Тому й казав, що глухо. А воно, вибачте, було. Тільки, скажу вам, — кинув погляд на Хаблака, — при чому тут банда? Ну, рибу глушили. Митько вибухівку взяв, батько в нього рибалить і місця знає, то три відра риби привіз.

— Рибу, кажеш? — рвучко обернувся до Лучкая парторг. — Сучий сину ти, Пилипе, й відповідатимеш!

— Воно так, — похнюпився Пилип. — Міг би й не признатися, однак, думаю: про банду казали… А в нас — риба.

— А рибу що, можна глушити?

Пилип відірвав руки від стільця, мабуть, хотів розвести їх, але тільки безнадійно махнув правицею. Мовив:

— Певно, також неправильно…

— Покличте Червича, — попросив парторга Хаблак. Той пішов сам, Пилип посунув за ним, та Хаблак затримав його.

— Посидьте, — наказав, — бо розмова, здається, починається серйозна.

— Подумаєш, три відра риби… — зневажливо гмикнув бригадир.

Майор не відповів. Згадав потрощені вибухом валізи в аеропорту: вбито вантажника. І сталося це через злочинне недбальство цього телепня в комбінезоні.

Парторг пропустив до кімнати поперед себе хлопця в береті, ковбойці й линялих джинсах. Той пройшов до середини приміщення і зупинив погляд на майорові.

— Ви кликали? — запитав. — Бо Герасим Спиридонович каже: хтось приїхав і хоче побалакати.

— Дмитро Лук’янович Червич?

— Увесь перед вами.

— Для чого брали в Лучкая вибухівку?

Червич кинув погляд на бригадира, наче питаючи, як повестися, але той не подав йому жодного знаку, й Червич зовсім щиро здивувався:

— Для чого мені вибухівка?

— Питаю: брали?

— Ні.

— Не огинайся, Митько, — сказав Лучкай. — Брав, то признавайся.

— Коли брали й для чого? — запитав Хаблак.

— Батько попросив… — якось одразу зів’яв Червич. — Рибу глушити. І нам дав…

— Коли?

— З місяць тому.

— Точніше.

Червич поворушив губами, немов вираховував, і сам запитав у Лучкая:

— Коли, Пилипе?

— Тижнів три.

— Точно, на початку місяця, першого чи другого.

“За тиждень до вибуху”, — відзначив Хаблак. Усе сходилося, і майор мовив:

— Зараз ми складемо протокол. Попереджаю, що відповідатимете за неправдиві показання… — Обігнув стіл і дістав з портфеля бланки. — Прошу сідати, бо справа ця не така вже й коротка…

У другій половині дня Хаблак зустрівся з Дробахою і доповів про події в кар’єрі. Тепер не було ніякого сумніву, що майже всі нитки злочину в їхніх руках — наступного дня вирішили арештувати Бублика й Рукавичку. Дробаха взяв також постанову на обшук у квартирі Червича-старшого. Хаблакові лишилося тільки домовитися про деталі операції з Каштановим, і він повернувся до управління.

Черговий подав майорові записаний на клаптику паперу номер телефону. Підморгнув дещо фамільярно й повідомив:

— Вам, товаришу майор. Якась дамочка вже двічі дзвонила. По голосу відчуваю — симпатична.

Хаблак узяв папірець.

— А що ви ще відчуваєте? — запитав.

— Буде у вас побачення з гарною дівчиною.

— Теж мені — пророк, — зневажливо кинув Хаблак, — звичайно, коли вже дзвонить… — Він піднявся до своєї кімнати й подзвонив Каштанову. Однак полковник кудись поїхав, пообіцявши вернутися тільки наприкінці дня. Тоді Хаблак набрав номер, зазначений у папірці. Назвався і справді почув досить приємний голос.

— Так, я дзвонила вам і маю справу. Пам’ятаєте, Юлія Трояновська? Ви ще приїжджали до мене в Дубовці…

Майор одразу згадав її: попелясте волосся в сонячних променях, сад, квіти й засмагла жінка в гойдалці. Точно, черговий не помилився — симпатична, навіть вродлива. Але що їй потрібно? Вони з’ясували тоді всі питання, і, звичайно, Юлія Трояновська не має ніякого відношення до вибуху.

• Предыдущая
• 96/126
• Следующая