Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 88

• Предыдущая
• 88/126
• Следующая

Певно, Татарова виказала задоволена усмішка, бо Гудзій насварився на нього пальцем.

— Лише перепочинок, — пояснив, — виникли якісь складності, й мусимо перечекати.

— Складності? — затривожився Татаров.

Гудзій не без злостивості побачив, як витягнулося обличчя у завжди сухого й незворушного Гаврила Климентійовича, і не зміг відмовити собі в приємності хоч трохи зіпсувати йому настрій.

— Шеф сказав, хтось засипався. Я так зрозумів, когось навіть узяла міліція… А Манжула загинув.

Гадав, лише трохи зіпсує настрій, але побачивши, як пополотніло обличчя Татарова, злякався й потягнувся до графина.

Але Гаврило Климентійович одразу взяв себе в руки.

— Не треба, — зупинив Гудзія, — гадаю, усе це несерйозно?

Тепер він якось прохально зазирав у вічі Леонідові Павловичу, і той зрозумів: найбільше, що потрібне зараз Татарову, його, Гудзієве, підтвердження. Зрештою, зробити йому це було дуже легко, просто кивнути чи мовити коротке слово “так”. Проте Леонід Павлович згадав постійну зверхність Гаврила Климентійовича, невеликі, але болючі уколи, які дозволяв собі той, тому й вирішив: не зобов’язаний він виступати в ролі швидкої допомоги, нехай конає від ляку, яке його, Гудзія, діло?

Відповів, похитавши головою:

— Не знаю… Нічого я не знаю, сказано тільки: поки що з алюмінієм почекаємо, а там буде видно.

Підвівся і пішов до дверей, не озираючись, знав: на маленькі уколи відповів одним, дуже болючим, але совість не мучила його, навпаки, розпирала від гордощів.

Думав: як усе ж буває приємно, коли зробиш підлість своєму ближньому.

15. Хаблак торжествував: за три дні йому вдалося повністю “розкрутити” Бублика. Тепер він знав, хто ховався за цим не зовсім благозвучним прізвиськом.

Степан Вікентійович Галинський — позаштатний розповсюджувач квитків БОРГу, бюро організації глядачів, так званий борговий, котрий ніколи, принаймні останнім часом, не мав боргів.

Як і передбачав Хаблак, наляканий Бублик того злощасного дня першим же рейсом вилетів з Івано-Франківська. В Києві Хаблак одразу одержав адреси двох пасажирів, які летіли до столиці. Радянського й Вікторова, третій з ініціалами “С.В.” — Гарайда в Києві прописаний не був, а Вікторова звали Семеном Васильовичем.

Наступного дня автоінспекція повідомила, що Степан Вікентійович Галинський є власником машини ГАЗ-24, номерний знак КИТ 63–01. Автомобіля, як було зазначено в документах автоінспекції, білого кольору. Стоянка машини — кооперативний гараж на Печерську.

Фотографію Бублика — Галинського взяли з його особистої справи, того ж дня передали до Івано-Франківська, а ще через день звідти прийшла офіційна відповідь, що Степан Вікентійович впізнаний Коржем, у якого він мешкав, і Дуфанцем, з яким продавав алюмінієвий лист.

Але в Одесі, як свідчила сестра Манжули й хлопчаки з радгоспного селища, злочинці їздили на “Волзі” вишневого кольору. Бублик же мав білу. Зрештою, майор з’ясував і це питання.

Вранці під виглядом інспектора протипожежної охорони Хаблак з’явився на платній автостоянці біля заводу “Вулкан”, де влітку стояла “Волга” Галинського. Пройшовся по ній разом з черговим, похвалив за зразковий порядок і зупинився біля білосніжної машини з номерами КИТ 63–01. Удав, що “Волга” сподобалася йому, погладив по відполірованому капоту, мовив:

— Блищить, як нова.

Черговий охоче підтримав розмову з пожежним начальником.

— Раніше подивилися б, — мовив, — ото була краса! Але її власник зрушений по фазі, бачите, колір не подобався, взяв та й перефарбував.

— А я його розумію, мені також до серця білий колір, — заперечив Хаблак.

— Як на мене, вишневий краще.

— То вона була вишневою?

— Я ж кажу: багатий колір. А він узяв і перефарбував.

Хаблак обійшов машину навколо. Схвалив:

— Ніколи не скажеш, що перефарбована. Видно, майстер класний. Не знаєте, хто? Бо мені треба…

— Знаю, — кивнув черговий, — цей чудик казав: якщо комусь треба, можна рекомендувати. Він свою “Волгу” на стоянці тільки влітку тримає — навпроти дому. Ще зимовий гараж має. На Печерську, десь біля студії кінохроніки. Там і майстерня з маляром — якийсь Лазар. Кажуть, один з найкращих у Києві.

Тепер усе зійшлося, як двічі два — чотири. Для повної ясності не вистачало тільки фотографії сліду протекторів Бубликової “Волги” — Хаблак присів біля передніх коліс, зазирнув під крило, наче хотів остаточно переконатися у високій професійній майстерності маляра, і аж засвистів від прикрості. На “Волзі” стояла зовсім нова гума…

Але ж хитрий цей Бублик, гадає, що не лишив жодного сліду — дурень, їх, зрештою, на десяток вистачить…

Хаблак поїхав до Дробахи. Івана Яковича довелося трохи почекати — мав бесіду з прокурором республіки. З’явився зосереджений і поважний, Хаблакові навіть здалося, що не варто розмовляти з ним про такі дрібниці, як перефарбована “Волга”, проте Дробаха, почувши цю новину, сердито стукнув себе кулаком по чолу.

— Не вчись розуму до старості, але до смерті, — мовив докірливо. — Ми вже скільки шукаємо ту кляту вишневу “Волгу”, а воно, виявляється, от що. Бачите, машина зареєстрована в Бублика як біла, перефарбував у вишневу і автоінспекцію не повідомив, а тепер знову біла… Мали передбачити й такий варіант — раніше б вийшли на Бублика.

— Головне, все ж вийшли, — заперечив Хаблак.

— Ні, дорогенький, на власних помилках мусимо вчитися. То що ж ви пропонуєте?

— Брати Бублика ранувато.

— Слушно, Сергію Антоновичу, навіть вельми слушно. Можемо довести тільки факти спекуляції громадянином Галинським листовим алюмінієм, за це можна й треба арештувати, але прямих доказів того, що він причетний до вбивства Манжули, нема. Те, що перефарбував “Волгу”, ні про що не говорить, лише побічний доказ.

— Крім того, не знаємо, хто співучасник убивства, — погодився Хаблак. — Чоловік, схожий на Енгібаряна.

— Треба подивитися за Бубликом, — вирішив Дробаха. — Встановити коло його знайомств і зв’язків. То більше, що є цікаве повідомлення Коренчука. Наш юний колега вийшов на завод, через який спекулянти одержували алюміній. Працівники ВБРСВ уже сидять там, знаєте, як кажуть наші підопічні: розкручують динаму…

— І арешт Бублика може насторожити декого?

— Отож. Там пахне великою аферою, прокурор республіки взяв справу на контроль.

Хаблак подумав і зауважив:

— По-моєму, Бублик у цій компанії не головний. Я вже доповідав: існує якийсь Президент. Крім того, мусить же хтось виділяти тому заводові алюміній. Я, правда, в цьому слабо розбираюсь, то парафія ВБРСВ, але інтуїція підказує…

— Правильно підказує, — ствердив Дробаха. — Отже, домовились, громадянин, що іменується Бубликом, нехай догулює. Під вашим пильним наглядом.

— Нікуди не дінеться, — запевнив Хаблак.

16. Президент призначив Шилінгові побачення на Аскольдовій могилі. Прогулювався по алеї, що вела від входу до ротонди — тут завжди багатолюдно, стоять автобуси, вештаються туристи, і екскурсоводи розповідають їм..

Про що саме розповідають екскурсоводи, Президента не цікавило. Був, кажуть, якийсь князь, ну й що? Скільки цих князів вешталося тут, по Дніпру й придніпровських кручах, кляті експлуататори трудового народу, душили свободу й демократію… А демократію Президент любив і поважав, трактуючи її, правда, досить своєрідно, — як можливість особисто для нього робити все, що завгодно: купувати, продавати, не гребуючи нічим, аби мати зиск, аби якомога більше нагребти грошей і щоб робити це, не боячись різних слідчих, обехеесівців, прокурорів, не критися, а ходити з піднятою головою, так, як там, на заході, — був би він уже членом правління якогось банку або справжнім президентом, про якого говорять відкрито й з повагою, а не пошепки.

Шилінг шикарно підкотив на “Ладі”, за кермом якої сиділа жінка. Спочатку Президент не звернув на неї уваги, цей Шилінг відомий бабій, йому раз плюнути закадрити будь-яку жінку, Бублик казав: може організувати на різні смаки.

• Предыдущая
• 88/126
• Следующая