Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 46

• Предыдущая
• 46/126
• Следующая

— А ви хто ж будете?

— За дорученням Євгена Омеляновича, — не зовсім конкретно відповів Хаблак, проте, виявилось, цього туманного пояснення було цілком досить, бо жінка одразу мовила:

— Шукайте на річці.

Видно, вона вважала свою відповідь вичерпною, бо повільно рушила назад до городу, однак майор затримав її, пояснивши, що по-перше, ніколи не зустрічався з Трояновською, по-друге, не знає навіть, як пройти до річки і що все це значно утруднює йому пошуки Юлії Олександрівни.

— До річки он туди через луки, — показала жінка рукою на завулок. — А Юльку й самі побачите, іншої такої нема.

Ця репліка засвідчила її не зовсім прихильне ставлення до сусідки, й Хаблак негайно скористався з цього:

— Як зрозуміти: такої?

Жінка зміряла майора оцінюючим поглядом, презирливо гмикнула, і Хаблак збагнув: либонь, зарахувала його до одної з Трояновськими компанії, і зовсім уже зневірився в тітчиній симпатії, проте вона все ж визнала за можливе розвинути свою думку:

— А такої вертихвістки. Чоловік від’їхав, а вона одразу гола на пляж…

— Гола? — щиро здивувався Хаблак. — Отак от, без нічого?

— Ну, якщо це у вас називається одягом… Невже і в місті так ходять? Ганчіркою прикриється, а все — на очі.

— Лише ганчіркою? — хитро примружився Хаблак. — Певно, в купальнику. І на пляжі…

Тітка сердито похитала головою.

— А через село чому? Ти на річці роздягайся, а чого селом отак швендяти?

Хаблак хотів сказати, що, либонь, вона має рацію, та вулицею, обдавши їх пилюгою, промчали червоні “Жигулі”. Машина загальмувала біля хвіртки Трояновських, якийсь чоловік вискочив з неї, посмикав хвіртку і, впевнившись, що вона замкнута, поїхав далі.

— Юльчин брат з Києва, — пояснила тітка. — А наша не дуже-то й зрадіє йому.

— Чому?

Тітка зміряла Хаблака допитливим поглядом.

— А ви ким Євгенові доводитесь? — запитала.

— Просто знайомі.

— Знайомі… — мовила зневажливо. — Друзі й товариші… їздять тут, п’ють і гуляють, а щоб очі другові відкрити…

— На що?

— А на те, що жінку одну кидати негоже.

— До того ж молоду й вродливу? — підіграв Хаблак.

— Крутяться тут різні…

— І навколо Юлії Олександрівни?

— А навколо кого ж!

Ця інформація навела Хаблака на деякі роздуми, з практики карного розшуку знав кілька справ, коли невірна дружина й коханець об’єднувалися проти чоловіка…

Але ж отак от, замахнутися на життя багатьох?..

Мовив серйозно:

— Я ніколи не повірю, що така статечна й поважна жінка, як Юлія Олександрівна, може щось дозволити собі.

— Не хочете — не вірте, а ми бачимо. Від людських очей ніхто не сховається…

“Так, не сховається, — подумав Хаблак, — особливо від таких пронизливих, як у тебе”. Махнув рукою.

— Казати можна все, — заперечив. — Ну, підійшов хтось на пляжі, погомоніли…

— Погомоніли… — злостиво скривила губи. — Євген — до Києва, Арсен — до хати…

— Арсен? Хто такий? От і сказали б Євгенові Омеляновичу.

— Отак він і повірить… Натякали, та хіба він…

— Арсен… — удав, що пригадує, Хаблак. — Щось не знаю.

— Звідки можете знати? Дачник, раніше в Дубовцях ним і не пахло.

— Знайомий Трояновських?

— Тепер навіть близький, — вказала єхидно.

З-за рогу виринули червоні “Жигулі”, загальмували біля садиби Трояновських. З машини вислизнула жіночка в квітчастому халатику, машина одразу рушила, жіночка помахала рукою і відімкнула хвіртку.

— От і сама… — неприязно видихнула тітка. — Вам і шукати не треба. — Вона невдоволено поправила хустку, різко повернулася і пішла до хати, а Хаблак перетнув вулицю і гукнув Трояновську:

— Юліє Олександрівно?

Жінка вже встигла подолати половину відстані до будинку. Зовсім не здивувалася чужому чоловікові. Зупинилася очікуючи.

Хаблак грюкнув хвірткою, йшов роздивляючись. Трояновська сподобалась йому. Справді гарна, струнка, вродлива, халатик напіврозстебнутий, і засмагле тіло ледь прикрите. Подумав: звичайно жінки, побачивши незнайомого чоловіка, запинаються, та Юлія тільки ледь-ледь погойдувала пляжною сумкою і дивилася вивчаюче.

— Хто ви? — запитала.

— З міліції.

— До мене?

— До вас.

— Що трапилося?

— Маю кілька запитань.

— То прошу. — Лише тепер поправила халатик на грудях і задріботіла до веранди. — Міліція?.. — озирнулася нараз. — А-а, знаю, це в зв’язку з Євгеном? — Вона не дійшла до будинку, вказала Хаблакові на плетене лозяне крісло. Сама опустилася на таку ж гойдалку. — Я не помилилася? — перепитала.

— Так, — ствердив Хаблак, — розмова стосуватиметься вашого чоловіка.

— Який жах! — Юлія Олександрівна дещо театрально стиснула пальцями скроні. — Євген міг загинути!

— Звідки знаєте? — насторожився майор.

— Щойно приїздив Борис. Брат. Чоловік уранці дзвонив йому з Одеси й просив передати речі. Який жах! — повторила, але не дуже знервовано, принаймні очі дивилися спокійно. — Вибух! У наші часи… Але при чому тут міліція і я?

— Скажіть, Юліє Олександрівно, ви самі укладали речі чоловіка до валізи?

— Звичайно.

— І вона не могла потрапити до чужих рук?

— А-а, ось ви про що! — одразу збагнула Юлія. — Підозрюєте мене?

— Скажемо інакше: вимушені з’ясувати деякі обставини.

Очі в Трояновської потемнішали, одповіла різко:

— Валізу чоловікові укладала я особисто, і чужі руки її не торкалися. Євген сам поклав її до багажника машини, а потім разом здали в аеропорту. Отже, можете підозрювати тільки мене.

— Поки що ми нікого не підозрюємо.

— З’ясовуєте?

— Якщо хочете, так.

Юлія відкинулася на спинку гойдалки, міцно стиснула Долонями поруччя.

— Виходить, — мовила сухо й навіть жорстко, — хтось поклав до речей вибухівку. І ви розшукуєте злочинця?

Цій жінці не можна було відмовити у спостережливості й розумі, Хаблак оцінив це одразу, певно, вона вимагала підтвердження, але майор промовчав, і Трояновська вела далі, не зводячи з нього очей:

— Ось чому ви й крутитесь тут у Дубовцях. І вели спасенну розмову з тіткою Мар’яною. Уявляю, що вона наговорила про мене!

— Просто розпитував, як знайти вас.

— І тітка Мар’яна навела вас на деякі роздуми?

І знову Хаблак не відповів.

— Просвітила вас, розповіла про інтимні сторони мого життя? Так от, товаришу з міліції… — нараз припинила погойдуватися, перегнулася до Хаблака й запитала: — Сподіваюсь, наша розмова не для третіх вух?

— Звичайно.

— Так от, шановний товаришу, ви можете підозрювати мене скільки хочете, а я вам скажу відверто. Бо все одно докопаєтесь. Ну, маю я людину, якій симпатизую. Розумійте це слово як хочете, — додала, помітивши мимовільний рух Хаблака. — Але чоловікові поганого не робила й ніколи не зроблю. Більше того, я вам за Євгена горлянку перегризу, от що! Давайте міркувати разом. У мене зараз і квартира, і дача, і машина, а що я сама? Друкарка чи секретарка у підстаркуватого начальника? Уже була й більше не хочу. А Євген забезпечує мене всім.

— І не дуже втручається у ваше інтимне життя? — не без іронії запитав Хаблак.

— Якщо хочете, так, — одповіла не соромлячись. Гойднулася, і халатик розійшовся на колінах, оголивши ноги, проте не запнулася, дивилася на майора насмішкувато, бо знала ціну своїй чарівності.

Хаблак подумав, що ця зовні приваблива жіночка — звичайна хижачка, мила й чарівна хижачка з перламутровими пазурами. Мовив, наче розмірковував про себе:

— Але ж можна мати квартиру, дачу й “Ладу” і без не дуже коханого чоловіка!..

Трояновська зрозуміла натяк майора і одреагувала відразу:

— А дзуськи! Машину можна розбити, та й взагалі, залізо іржавіє, сподіваюсь, це вам відомо? За дачу тут, у Дубовцях, мені дадуть тисяч п’ятнадцять, ну, може, трохи більше. А мені ці тисячі — тьху, Євген Омелянович, знаєте, скільки заробляє? То який резон мені, розумієте, мені, робити йому погане?

Юлія Олександрівна подивилася на Хаблака переможно й раптом помітила, що цей офіцер міліції, бо він у цивільному й сорочка модна — сафарі, вродливий, навіть дуже очі великі й сірі, розумні й допитливі, чоло — високе, а каштанове волосся виблискує в сонячних променях.

• Предыдущая
• 46/126
• Следующая