Два денних рейси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 24

• Предыдущая
• 24/26
• Следующая

Сидір Семенович роззявив рот, наче риба, що хапає повітря, і раптом розсміявся — роблено дурнувато:

— Хе-хе-хе… І це навіть знаєте… Шерлоки Холмси, значить. — Враз посерйознішав, Устимчикові здалося — підібрався, наче до стрибка. — Ну, то що з цього?

— Так, нічого, уточнюю деякі деталі… — Устимчик підвівся. — Ми ще з вами зустрінемось.

Залишивши машину на сусідній вулиці, Сидір Семенович сторожко озирнувся й чкурнув городами до свого будинку. Двері були зачинені на засув зсередини. Довго дзвонив, наливаючись злобою, і, коли заспана й пом’ята Віта нарешті відчинила, грубо відштовхнув її плечем і попрямував до спальні. Не помітивши нічого підозрілого, трохи пом’якшав, опустився в крісло.

— Зготуй кави, — наказав. — І швидше.

Поки Віта клопоталася на кухні, ще раз перебрав у пам’яті розмову з цим молодим піжонистим лейтенантом. Підозрюють, що вбив дружину? Дурниці.

Докопалися до операції з заготівлями? Ні, там майже неможливо нічого рознюхати.

Справа з килимами, що пішли наліво? То чому ж тоді цікавляться Ступаком і Осадчим? Вони до цієї операції не мають відношення…

Від швидкої їзди та безкінечних тривожних думок розболілася голова, й Сидір Семенович із задоволенням вихилив чарку коньяку й запив ароматною міцною кавою. Ніби вперше бачачи, подивився на Віту, що куняла біля столу.

— Слухай мене уважно, дорогенька, — почав Сидір Семенович. — Скажу відверто, у мене, здається, неприємності. Сама розумієш, ми зацікавлені обоє, щоб їх не було.

— Неприємності? — Віта здригнулася.

— Дещо доведеться зробити й тобі. Мабуть, завтра з’явиться до тебе один хлюст… З міліції. Ну й треба, щоб ти сподобалась йому. — Сидір Семенович примружив одне око. — У цьому випадку я не ревнуватиму, розумієш?.. — Перехилився через стіл, очі стали колючими, мало не білими. — Коротше, не гратимемо в піжмурки: треба, щоб він переспав у тебе…

Віта підняла на Сидора Семеновича свої на диво наївні очі,

— Ти ж добре знаєш, пупсику, заради тебе я готова на все…

Сидір Семенович стиснув кулаки.

“Повія, — подумав, — дати б тобі зараз у пику! — але стримався: — Сам же штовхаю на це…” — І вів далі діловим тоном:

— Ключ витягнеш, щоб я вільно міг зайти до будинку. І врахуй, на карту поставлено багато. І цей будинок, і все інше. Якщо лейтенант буде тут, у цій кімнаті, відчиниш кватирку. Ну, я поспішаю назад. Будь розумненькою. Йому ж скажеш… — І хоча в будинку більше нікого не було, схилився до Віти й зашепотів…

…Відчинену кватирку було видна ще здалеку. Сидір Семенович постояв хвилинку під парканом сусіднього котеджу роззираючись. На вулиці — жодної душі. Скоро вже шоста ранку, а темнувато: туман, накрапає дощ. Зсунув кашкета на потилицю, зітхнув і попрямував до хвіртки.

Обережно ступаючи, піднявся на ганок. Клацнув замок. Зняв у передпокої плащ і навшпиньки зайшов у вітальню. Двері до спальні напіввідчинені. Витягнув шию, зазирнув і задоволено потер руки.

На подушці білява Вітина голівка. Золотисте волосся наполовину закриває обличчя. До круглого оголеного плеча притискається щокою той. Губи розтулені, здається, посміхається вві сні.

Сидір Семенович, намагаючись не дихати, прицілився об’єктивом фотоапарата, клацнув раз, другий… М’яко ступаючи по килиму, пройшов до кухні, перекрутив плівку, сховав касету. Для чогось поправив краватку і, більше не криючись, попрямував до спальні. Сів на стілець, поклав ногу на ногу, голосно кахикнув.

Устимчик покліпав повіками й застиг з відкритими нерухомими очима.

Віта зойкнула й сховалась під ковдру.

Не відводячи погляду від великих чорних переляканих очей Устимчика, Сидір Семенович зобразив на обличчі солодку посмішку й сказав майже ласкаво:

— Доброго ранку!

Проте Устимчик виявився не таким уже й слабким супротивником. Раптом одним рухом викинув з ліжка своє мускулясте тіло, спокійно почав одягатися. Посміхнувся Сидорові Семеновичу:

— Доброго ранку. А ви це непогано влаштували…

— Кожний творить в міру своїх здібностей!

Сидір Семенович сплів пальці, поворушив ними.

— Між іншим, ця ідилічна картина зафіксована на плівці. Так, для документальності…

— І ви думаєте, що це вас врятує?

— Аякже! Для цього й старався. — Сидір Семенович не втрачав благодушного тону. — Принаймні я нічого не програю. А ви можете втратити багато.

Намагаючись не виказати свого хвилювання Загорулькові, Устимчик повернувся до дзеркала, дістав гребінець, запитав чужим хрипким голосом:

— Чого ви хочете?

— Нарешті почув ділові слова, — видихнув Сидір Семенович. — Чого — ви, певно, знаєте. Перше: викладайте все, що вам відомо. Друге: робіть так, щоб припинити справу.

— Тільки й того? — Устимчик трохи опанував себе. — Давайте зважимо разом: за ніч у цій кімнаті мене виженуть з роботи — і все. Коли ж щось розповім, судитимуть. Другий варіант мене не влаштовує.

— Для чого ж так згущувати фарби? — втрутилась Віта. Вилізла з-під ковдри й сиділа на ліжку в самій сорочці, виставивши голі коліна. — Ми ж можемо домовитись…

— Прикрийся, — скипів раптом Сидір Семенович.

— Е-е, пупсику, — спокійно повела плечем, — тепер це вже не має значення. — Накинула халат. — То ви домовляйтесь, а я у ванну…

Устимчик сидів, втупивши погляд у підлогу.

“І треба ж було так влипнути, — думав. — А він розумніший, ніж можна було передбачати. Мабуть, слід погоджуватись. Все одно прямих доказів проти цього ділка нема. Вчора він пройшов його слідами. Чергова по готелю впізнала Загорулька по фотографії й підтвердила, що двадцятого липня він увесь день спав у номері, а ввечері його бачили в ресторані. Комбінаціями ж його нехай займаються обехеесівці”.

Загорулько тривожно спостерігав за Устимчиком. Невже не погодиться?

— Ви ризикуєте кар’єрою, лейтенанте, — порушив довгу паузу.

— Ваша взяла, — криво посміхнувся Устимчик.

У міському управлінні міліції Устимчика повідомили: ранковим літаком вилетіли й ось-ось будуть у Львові Дробаха й Хаблак. Лейтенанта ця новина вдарила як обухом по голові: виходить, виникли якісь нові обставини. При нормальному розвитку подій колеги повинні були чекати на нього в Києві.

До прибуття літака залишалося близько години. Устимчик вийшов на вулицю, з найближчого телефону-автомата подзвонив Загорулькові. Власне, він не був зобов’язаний робити це: в їхні умови не входило попередження Сидора Семеновича про нові дані у розслідуванні, але, діючи так, Федір дбав лише про себе: липкий страх стискав серце. Раптом, думав, якщо Загорулька притиснуть, викаже мене. Дурень, сто разів дурень. Влип через вродливу дівку. Так завжди можна було б відмовитись, мовляв, наклеп, помста працівникові міліції, а в Загорулька це кляте фото…

Ні, треба, щоб він зрозумів: у них чесна гра.

Зустрів товаришів біля входу до управління міліції.

— Щось нове? — запитав. — І, певно, важливе, бо інакше сам господь бог не зрушив би вас з місця.

— Поганої ти думки про нас. — Хаблак поклав свою велику засмаглу руку на плече Устимчика. — А може, нам просто захотілося допомогти тобі.

— Від вас дочекаєшся…

— Даремно, — втрутився Дробаха, — ми саме для цього й приїхали.

В одній з кімнат міського карного розшуку було проведено коротку нараду. Устимчик доповів про результати свого розслідування, наголосивши на повному алібі Загорулька. Сказав і про підозри обехеесівців, та, мовляв, це вже друга сторона медалі.

— І все ж, справа тут нечиста, — мовив Хаблак. Витягнув з портфеля папірець, подав Устимчикові. — Читай уважно. Про всяк випадок ми зробили запит до Первомайська, де народився й свого часу мешкав Загорулько. Маємо відповідь. Сидір Семенович Загорулько двадцять років тому загинув. Розбився на мотоциклі.

— Невже? — В Устимчика побіліли щоки. Це повідомлення справді схвилювало й злякало його. Виходить, Загорулько — зовсім не той птах. Тепер його вже не випустять з поля зору, а Сидір Семенович може потягнути за собою і його…

• Предыдущая
• 24/26
• Следующая