Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 15

• Предыдущая
• 15/67
• Следующая

Ступивши на останню сходинку, Кремер повів оком на двері четвертої квартири. Біла цифра “чотири”, бронзова пластинка з прізвищем і порожня поштова скринька…

У Карла тенькнуло серце. Розгубившись, на якусь невловиму мить зупинився, але наступної секунди опанував собою, байдуже проминув двері і, спираючись на поруччя, ступив на сходи, що вели вгору.

Так, пастка, і він зараз ледь не потрапив у неї. Варто було ще на мить завагатись, і ті двоє вже не випустили б його.

Але чи випустять тепер? Йдуть слідом, стиха перемовляючись.

І знов Карлові зробилося холодно. Отак безглуздо влипнути! Правда, він може подзвонити в якусь квартиру, пробачитись, мовляв, переплутав адресу, але ж ці фокуси їм відомі — в гестапо не повірять жодному його слову, навіть не дуже досвідчений слідчий заплутає його і викриє за кілька годин. І не допоможе ні бог, ні диявол, ані сам фон Вайганг.

А коли обернутися й стріляти? Спробувати прорватися на вулицю? Карл потягся до кишені, де лежав пістолет. Але ж там, у четвертій квартирі, гестапівці. Почувши постріли, вони перекриють усі виходи з будинку.

Третій поверх. Проминувши майданчик, Кремер почав підніматися на четвертий. Ішов, відчуваючи порожнечу в грудях і ледь переставляючи налиті свинцевою втомою ноги.

Ось уже четвертий поверх. Двері з стандартними бронзовими табличками. Боже мій, попереду лише один поверх.

Чи багато кроків залишилося зробити? Цікаво, скільки тут сходинок між поверхами?

Карл спіймав себе на цій думці і мимоволі усміхнувся: за плечима гестапівці, навіть чути їх дихання, а його цікавить, скільки сходинок між поверхами…

Вже минаючи майданчик, глянув на крайні двері і враз зупинився. А якщо?.. Серце застукало гучніше — так, це єдиний шанс на порятунок. Ступив крок уперед і рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

І як він одразу не згадав про це? Адже на стіні будинку біля брами бачив вивіску — чорні літери на білій емалі: “Лікар-стоматолог Гюнтер Фольк. 4-й поверх”.

Ті двоє проминули його. Навіть спиною Карл відчув їхні погляди, — повільно почали підніматися на п’ятий поверх. На середині сходів зупинилися, прикурюючи. Карл, схопившись рукою за щоку, байдуже зиркнув на них і ще раз подзвонив. Відчинив низенький лисий чоловічок у білому халаті.

— Прошу, прошу, — заметушився, — заходьте… Кремер переступив поріг. Лікар причинив двері,

Карл сперся рукою на стіну. Лише тепер відчув, чого коштували йому ці останні секунди. Здається, ноги не витримають обважнілого тіла…

— Болить? — по-своєму сприйняв його рух лікар. — Нічого, потерпіть трохи. Роздягайтеся і проходьте…

У приймальні сиділа якась огрядна жінка.

— Сідайте, — кивнув лікар на крісло під стіною. — Зараз я відпущу пацієнта, потім черга фрау. Сподіваюсь, потерпите півгодини?

Карл у відповідь лише кивнув. Сів, втупивши сліпий погляд у журнали на низенькому столику. Він одержав півгодини відстрочки…

За дверима шуміла бормашина, хтось кректав од болю. Чорт, у Карла, як навмисне, ніколи не боліли зуби. Цей тип у білому халаті відразу зрозуміє все і подасть знак гестапівцям. Не треба мати дуже мудру голову, аби збагнути, чому завітала до стоматолога людина, яка симулює зубний біль. Напевно ж знає, що трапилось у четвертій квартирі. Його могли й спеціально попередити, передбачивши таку ситуацію.

Карл визирнув у вікно. Лише тепер помітив: напроти, у під’їзді, стовбичила постать з піднятим коміром. Гестапівці облягли будинок за всіма правилами своєї науки. Отже, у СД здогадуються, кого взяли. Що ж, вони мають рацію: шкурка варта вичинки. Арешт опереткової співачки Марлени Пельц, знають вони чи не знають, хто насправді криється під цим прізвищем, — відчутний удар по радянській розвідці, і ніхто не може передбачити, які будуть його наслідки.

З вікна не видко, чи зайняли гестапівці свій пост біля брами. Напевно — там, що їм робити під дверима стоматолога? А якщо зараз непомітно вислизнути в коридор? Цікаво, чи встигне він вийти з будинку, поки лікар підніме тривогу?

Наче у відповідь відчинилися двері. Стоматолог люб’язно попрощався з пацієнтом і запросив до кабінету жінку.

Карл пересів на стілець біля виходу. Знав, треба перечекати п’ять — сім хвилин, аби гестапівці не звернули на нього уваги. А якщо лікар одразу відпустить цю фрау?..

Втупив погляд у годинник і очима підганяв секундну стрілку. Чому вона так повільно рухається?

Коли минала четверта хвилина, за дверима кабінету загула бормашина. У Кремера відлягло од серця. Навшпиньках вийшов до передпокою. Спокійно, наче був у гостях, одягся. Замок клацнув, як постріл. Затуливши щоку шарфом, швидко збіг сходами. Уже за брамою ледь не зіткнувся з гестапівцями. Пробачився, навмисне кілька секунд постояв, наче вагався — куди йти, і повернув ліворуч. Там, за сотню метрів, майдан і трамвайна зупинка.

Трамвая не було, та Кремер, легко загубившись у юрбі, повернув у перший завулок. Ішов навмання, поки крута вулиця не вивела його до палацу Цвінгер. Лише тут схаменувся і тверезо обдумав ситуацію. Якщо стоматолог зчинив галас, гестапівці, у крайньому випадку, матимуть лише опис його прикмет: середній на зріст, у модному пальті мишачого кольору та чорному капелюсі. Власне, все. Отже, негайно змінити одяг! Підкликав таксі й поїхав до готелю.

Портьє вклонився Карлові ще здалеку.

— Дзвонив ад’ютант групенфюрера фон Вайганга, — повідомив. — За вами вислали автомобіль.

На столі перед фон Вайгангом стояла лита, старовинної бронзи попільничка. Групенфюрер загасив сигарету, спитав люб’язно:

— Чи не бажаєте, мій друже, подихати свіжим повітрям? Я завжди в цей час роблю моціон, і ви можете скласти мені компанію.

Карл Кремер поштиво нахилив голову.

— Я буду щасливий, генерале…

Подумав: “Заради цієї прогулянки, певно, і влаштовано вечірку. Групенфюреру щось потрібно…” Насторожився.

Вийшли на ганок і спустилися до саду. Фон Вайганг звернув ліворуч, де між клумбами й молодими фруктовими деревами починалася вузька, вимощена червоною цеглою алея. Обабіч цієї червоної доріжки стояли, наче вартові, бронзові гноми.

Карлики були точно такі, як їх малюють у дитячих книжках: присадкуваті, в смішних ковпаках і великих черевиках, з довгими бородами. Кремер одразу звернув увагу на цих маленьких чорних чоловічків. З першого погляду вони були схожі один на одного, як дві краплини води. Та це лише перше і поверхове враження. Відливав гномів, безперечно, здібний скульптор: у кожного карлика був свій неповторний вираз обличчя, кожен мав свій характер, кожен дивився на світ власними очима.

Перший гном глянув на Карла підозріливо і наче запитав: що це, мовляв, за нова персона з’явилася на алеї? Зате другий підморгнув і порадив: плюнь на цього старого пройду! В нього розлилася жовч, і він гнівається на весь світ. Третій сміявся — щиро й весело, взявшись руками за боки. Життя явно подобалося йому. Четвертий замислився. Певно, був філософ і навіть не дивився ні на кого, заглиблений у свої думки.

Біля кожного чорного чоловічка Кремер уповільнював крок. Фон Вайганг помітив це.

— Вам подобаються гноми? — запитав. — Їм уже мало не двісті років. Відлиті у вісімнадцятому столітті.

— Чудові. Я не здивуюсь, коли вони зараз почнуть говорити.

Групенфюрер нахилився над гномом. Карлик дивився спідлоба, застережливо піднявши палець.

— Щоразу, — мовив фон Вайганг, — я знаходжу у виразі їхніх облич щось нове. Ну, чого ти сердишся на мене? — дав гномові щигля. — Давайте посидимо, — вказав Карлу на низеньку лавку.

Кремер почекав, поки вмоститься фон Вайганг, і сів до нього трошки боком. Витримав довгий і пильний погляд групенфюрера. Раптом той м’яко всміхнувся, спитав зацікавлено:

— Ви не дуже багато втратили, ліквідуючи справи на Україні?

— Наступ росіян переплутав мені всі карти, — з прикрістю відповів Карл. — Звичайно, я дещо заробив там і перспективи були непогані, але… — розвів руками. — Тепер доводиться починати все спочатку.

• Предыдущая
• 15/67
• Следующая