Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко - Страница 12

• Предыдущая
• 12/41
• Следующая

Асура Махарадж промовчав.

Помічник судді побачив, що ніякої реакції не дочекається, і ще раз зазирнув у папери.

— Отже, стосовно вашої прекрасної діви, маю вам сказати неприємні новини. З усіх можливих дам цього Всесвіту ви вибрали найневдалішу. Можете ознайомитись із її гороскопом. Я приготував його спеціально для вас.

— Красно дякую, — Асура Махарадж склав руки на грудях.

— Ну, як хочете, — помічник судді байдуже викинув листок із гороскопом за плече. Зціпивши руки за спиною, помічник судді став проповзатися довкола Асура Махараджа, ніби міркуючи вголос, хвіст його нетерпляче йшов дугами. — Непогана дівчина, загалом, але не для вас. Сильний Сатурн, зате Венера в екзилі. Для вас це буде ударом, пане Махарадж, і я прийшов сюди лише для того, аби попередити про це.

— Справді?

— Так. На вас чекає кошмар. Суцільний кошмар. Повірте, я прийшов спеціально, щоб сказати вам саме ці слова. Прийшов сказати їх із задоволенням, бо вчора ви попили моєї крові добряче. Однак, знаєте, коли я подивився на ваш гороскоп, а потім на її, коли я зіставив їх… я зрозумів, що всі муки вчорашнього дня будуть винагороджені. Навіть із надлишком. Навіть, чесно вам скажу, мені вас трішки жаль. Все-таки, хоч ви й називаєте нас гадами, ще вчора ви були одним із нас, і мені завжди боляче за співвітчизника.

— Авжеж, — сказав Асура Махарадж. Він подивився на сонце.

— Так-так, перепрошую, вам уже час іти, — помічник судді перестав намотувати круги навколо нього. — Як тільки відчуєте бажання поспілкуватися з колишніми співвітчизниками, гукайте, хтось із комітету завжди поруч. — Помічник судді недобре усміхнувся й, танучи у повітрі, підняв руку на знак прощання.

Асура Махарадж дивився на місце, де щойно стояв помічник судді й міркував над значенням його появи. Що б це могло бути? Заздрість?! У грудях він почав відчувати неспокій і зрозумів, що пора поспішити.

Його почала охоплювати паніка. Він пропустив її! Згубив! Все втрачено, все пропало. Коли ж раптом з’явилась вона — весна серед жінок, світанкова зоря в дівочому тілі.

Все уповільнилося для Асури, й в один момент він відчув, як життя його зібралося в точку — точку, де вони мають зустрітися.

Вона неспішно йшла, постукуючи по землі тростиною, й Асурі Махараджу здалось, ніби він потрапив у грандіозний театр тіней. Її силует контрастно відбився у нього на сітківці, а все інше спалахнуло сліпою пітьмою. Її волосся, акуратно розчесане, куйовдив підвечірній легіт, її статуру прикрашало довге плаття з романтичними манжетами, так, наче вона зійшла з середньовічної гравюри. Погляд Асури Махараджа впивався у кожну деталь: в’язаний светр, достатньо теплий, аби захистити від вечірньої прохолоди, лискучі черевики на низькому каблуку. Мідь її волосся на світлі сонця, здавалось, медоточила, й Асура Махарадж не знав, як кинутися до неї, як зібрати увесь той солодощ, яким вона стікала — чи впасти, може, їй у ноги, чи цілувати сліди, де вона ступала, чи посипати голову порохом, який злетів із її лакованих черевичків?

Асура Махарадж переслідував її, не наважуючись наздогнати. Він тримався на добрій відстані, так, аби жінка не відчула загрози для себе. У такому тандемі вони пройшли повз став, подолали в парі довгий міст через канал, вийшли до Бельведерського замку і знову занурились у жовто-гарячі кленові алеї. Здавалося, його супутниця знала про цей парк усе. Вона проходжалася так, наче бачила, біля якого краєвиду слід зупинитись і насолодитися трохи довше, знала, як галузяться паркові стежки. У Асури Махараджа склалося враження, буцім вона знає всіх перехожих, котрі тут гуляють. Окуляри на її обличчі приховували очі, але добре підкреслювали вилиці та брови. Асура трепетав від безпорадності.

Сонце почало хилитися до обрію, й Асура зрозумів, що Даша повертає на вихід. Біля виходу було багато людей, і на якийсь момент Асурі Махараджу здалось, що він загубив її, але ось знову її кремовий светр і чорні мережива манжет блимнули в натовпі, й Асура Махарадж, не роздумуючи, кинувся між людей. На світлофорі біля виходу з парку він підійшов до неї й, беручи під руку, промовив:

— Ви дозволите? Тут стільки людей, я переведу вас.

Вона навіть не здригнулась, ба навпаки — подалася назустріч його руці, ледь відчутно горнучись до нього.

Даша усміхнулася, не повертаючи голови, й відповіла:

— Так, будь ласка.

Натовп людей поспішно переходить дорогу. Зосереджені обличчя. Чорні, білі, з дітьми, собаками, з пакетами та візками. Асура Махарадж у паніці роззирається, але продовжує вести її. Даша усміхається. Блакитне небо, білі хмари, хмарочоси. Дзеркальні вітрини, юрмище людей, клаксони машин, випари каналізації, запах поп-корну, смажених ковбасок, цукрової вати, горілої олії, сморід вихлопних газів упереміш із прохолодним запахом парку.

Перш, ніж вони переходять на інший берег залізної ріки автомобілів, Асура запитує у неї:

— Ви не відмовите мені, якщо я проведу вас до метро? Ви ж користуєтесь метрополітеном?

Даша усміхнулася.

— Ні, я не проти. Мені на Квінс.

А пройшовши ще пару кроків, вона спитала:

— Ви давно мене переслідуєте?

— Довше, ніж про це можна сказати в пристойному товаристві.

— Ви надто вихований, як на маніяка.

— Я не маніяк, мем. Повірте, мої наміри куди серйозніші.

— Даша. Мене звати Даша.

— Асура. Асура Махарадж.

Даша підвела брови.

— Ви індус?

— Я з Півдня, — стримано відповів він. — Обережно, сходинка.

— Ваш акцент мені видається знайомим. Надто твердий, як на англосакса, але м’якший, ніж у німців. Можливо, ви з Росії?

— Так уже повелося, мем, що мою батьківщину не позначають зараз на картах. На те є свої причини.

— Ваш народ потерпає?

— Кожен отримує те, на що заслуговує. Однак менше про мене, мем. Ваша особа мені видається значно більш цікавою і незвичайною. Повірте, у моїх намірах немає нічого зловмисного. Однак ця традиція відпускати жінок гуляти самих, тим паче, таких жінок, які потребують особливого захисту, — вона мене вражає чисто американською простодушністю.

Даша усміхнулася.

— Ми, американці, віримо у те, що Господь створив жінку рівною чоловікові, хоч це й суперечить духові Святого Писання. Але такі ми вже є.

— У вас є якийсь опікун? Впливовий заступник?

— Ні, я живу сама. Часом приходить моя тітка, допомагає мені у прибиранні.

— Вона готує вам їжу? Чекає до вечері?

— Ні, я звикла робити все сама. Вже якось навіть не знаю, як воно виходить. Людина до всього призвичаюється.

— Тоді ви не будете заперечувати, якщо я запрошу вас на вечерю?

— На вечерю? Ви дуже швидко встановлюєте контакти з людьми, вам цього не казали?

— У мене немає часу зволікати, мем. Це життя надто коротке, аби бути нерішучим.

— Ну… гаразд. Чомусь я схильна довіритись вам. Моє серце каже, що ви хороша людина.

— О ні, я ще той гад. Це все ваше світло. Воно робить чудеса. Чим ви займаєтесь? У вас є якась спеціальність?

Даша, всміхаючись тією ж чарівною усмішкою, дивилася прямо так, наче бачила шлях. Або наче уникала підвести погляд на Асуру Махараджа. Вони проминули вхід у метро, навіть не помітивши його, й Асура Махарадж повів її далі, вглиб вуличок Мангеттену, в сторону Хеллз Кітчен, де було доволі ресторацій на будь-який смак.

— Я читаю долі, — відповіла Даша. — Я розповідаю людям, що їх чекає в цьому житті. До мене приходять за порадою в складній ситуації. Мені достатньо взяти людину за руку, аби розказати їй те, що їй потрібно почути.

— Як цікаво. Вас навчив цього хтось, чи це дар від народження?

— Моя бабуся навчила мене. У неї теж був цей дар. До неї приходили люди, так само, як зараз до мене. Бувало, стояли чергою аж на вулицю.

— Ваша бабуся ворожила вам? Вона казала вам, що на вас чекає в цьому житті?

— Так, ворожила. — Даша усміхнулася такою ніжною усмішкою, неначе над немовлям, що заснуло, припідняв хтось край серпанку і зразу ж опустив, щоб не турбувати. — Бабуся казала, що все буде добре.

• Предыдущая
• 12/41
• Следующая