Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 12

• Предыдущая
• 12/59
• Следующая

— Мабуть.

— Що значить «мабуть»?

— Я не знаю.

— Добре, подивимося.

Вони пройшли туди, куди показала дівчина. За три будинки від перехрестя чорніло свіже згарище. Судячи з його розмірів, згоріла дача була вдесятеро більшою за «собачу буду». Тепер від неї залишилися тільки обвуглені колоди і шматок прибудови. Все навколо витоптали пожежники.

— Господи! — вирвалося в Мітелика. — Хто це зробив?

— Привиди, Міта-брате, привиди…

— Ти ж не проти, брате, якщо Індижка поживе кілька днів у тебе? — спитав Одноокий, коли вони в'їхали до міста.

— Ти забув: я все ще одружений.

— Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.

— Якась крайня необхідність?

— Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.

— Ти й у церкві підробляєш?

— На чверть ставки.

— «Кілька днів» — це скільки?

— Три-чотири.

— Не більше?

— Ні. Не більше.

— До речі, Анжела наступного понеділка виписується.

— Ще тиждень є.

— Шість днів.

— Ок.

— Що «ок»?

— Шість днів.

— Чотири, брате. Чо-ти-ри, — Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. — А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.

— Він смішний, — прокоментувала Індиго.

— Він цивільний білий зайчик, — виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. — Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти — наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.

— Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.

— Та ж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?

— Пшол нах, любий брате.

— Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?

— Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.

— Розумне, я сподіваюсь?

— Найрозумніше.

— Валяй.

— На чиєму ти боці?

— На правильному, брате.

— Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?

— Вважай мене гобліном.

— Я, брате, не люблю фентезі.

— Фентезі тут ні до чого. Гобліни — це найманці. Дікіє гусі зачісток.

— Навіть так?

— Так.

— Налякав.

— Купи собі памперсів.

— Я думав, ти ідейний перець.

— На моєму рівні всі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?

— Просто дивуюсь. А ще — сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.

— Я вразливий найманець.

— Це неправильно.

— Чому? Это не поперёк понятий.

— Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?

— Ні. Вона на субпідряді.

— Тобто?

— Її найняв я.

— А хто ж тебе найняв, гобліне?

— Дім Правди.

— Це теж щось із фентезі?

— Це з інших текстів.

— 3 яких?

— Перекладених з тибетської.

— Параноя продовжується?

— Думай що хочеш.

— Краще б тобі не знати, що я про все це думаю.

— І хрєн з тобою, — відрубав Одноокий і витягнув з кишені CD-диск. — Тримай, думальник.

— Що це?

— Досьє на професора університету, доктора історичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора. Продивись його на свіжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от відверто скажу тобі, брате: мене вже від тебе нудить.

— А той тибетський «Дім» добре платить своїм найманцям?

— Іди додому, брате. Топ-топ-топ… Індиго прийде до тебе пізніше, принесе тобі твій портфель. Сусіди твої нічого не побачать, не бійся. Вона вміє відводити очі.

— Талант.

— Ще й який. Вона ще тебе здивує. Правда, мала?

— Правда, — без пафосу підтвердила Індиго.

— Хто б сумнівався. Я вже здивований по саму кокарду, — здвигнув плечима старший консультант.

— Тільки кокарди в тебе немає.

— Не склалося в мене з кокардою… А, між іншим, що там, у тій твоїй шкіряній торбі?

— Вечір питань і відповідей закінчився. Малятам на добраніч.

— Ти жжош, брате.

— А ти думав.

— Ок. Тоді — бай, гобліне!

— Бай, головастику…

У порожній квартирі Мітелика було зимно. Виходячи зранку, він забув зачинити вікно у вітальні, а денна спека надвечір змінилася раптовим похолоданням. На столі все ще лежала «візитка» Діани. Він ще раз прочитав віршик про собаку, яка даремно пантрувала гладіолуси, потім набрав телефонний номер.

Довго ніхто не відповідав. Потім він почув дихання.

— Діана?

— Так.

— А чого мовчиш?

— Незнайомий номер.

— Це я, Валєра. Читаю про собаку і гладіолуси.

— Подобається?

— Прикольно.

— Приїхати до тебе?

— А в яку суму мені це обійдеться?

— Якщо будеш себе добре вести, отримаєш дисконт.

— А якщо без приколів?

— Сто євриків.

— Гм… Нє по-дєцкі.

— Дисконт — п'ятдесят.

— Ок. Домовилися. Чекаю. Пам'ятаєш адресу?

— Так.

Приспівуючи бадьорий марш, Валерій Петрович увімкнув котел і пішов до ванної. Він не встиг прийняти душ, як у двері подзвонили. Діана увійшла до квартири, загорнута у щось гламурно-сріблясте. Одним невловно-швидким порухом вона розгорнулась, накидка впала, і старший консультант побачив, що під нею не було вже ніякого одягу. Лише блискуче від крему тіло богині, що у вічному Кіферонському лісі вічно полює на вічних оленів.

Цього разу Діана змінила стиль гри. Замість вередливого дівчати на сексодромі звивалася покірна і розбещена рабиня. Вона дозволила Мітеликові усі ризиковані проникнення, шепотіла: «мій повелителю», просила укусів, стиснень і ляпасів. За півтори години він використав усю пачку презервативів. Вона огортала його своїм розм'яклим тілом, висмоктувала і вичавлювала з нього любовний сік, розтирала його тілом свої груди і стегна, заклично стогнала й вимагала ще й ще.

Потім вони пили глінтвейн. Потім Діана горловим мінетом видобула з найглибших тілесних печер Мітелика останні краплі сперми. У печерах після того усе згасло, навіть червоні очі несплячої змії Кундаліні. Він вже не відчував нічого, окрім повного вакуумного спустошення, коли на газетному столику раптом почала підстрибувати і верещати чорна «моторола». Покірна рабиня зробила останній — вже зайвий і сухий — ковток і сама потягнулася по стільничку. Взяла її зубами. Валерій Петрович прийняв слизьку «жабку» з неквапливою величчю справжнього падишаха.

— Хто там в тебе? — спитав голос Одноокого.

— Дєвашка.

— Малій ця твоя тьолка не подобається.

— То нехай уйобує до свого інтернату.

Яра матюкнувся і вимкнув зв'язок.

— До тебе привезли малолєток з інтернату? — розсміялася Діана. — Вибач, що я так поспішила…

— Це не те… Це далека родичка друга. Він забрав її з інтернату. Уявляєш, старпьори там розвели справжній бордель. Начальство торгує школярками.

— Я це все знаю, мася.

— Ти що, теж там вчилася?

— Ні, не там, — Діана розсміялася. — Просто минулого року один жирний чорт захотів спектаклю. Тіпа секс із цілою родиною. Він, мама і донька. У всіх позах. Я грала маму, а «доньку» хлопці привезли з того інтернату. Вона, між іншим, давала тому чортові, як матьора шмара. Борзєцом пройшла по всіх нотах. Там усе було з наворотами. Ананаси, краби, марочні вина, шовкові простирадла. Спеціально для того чорта мені привезли таке саме плаття, як у Шарліз Терон в «Адвокаті диявола». З таким довгим вирізом, пам'ятаєш?..

— Круто. Не знав, що у нашому місті є такі послуги.

— За гроші, мася, можна замовити любе. Лю-бе! Але такі спектаклі коштують страшне леве.

— І ці чорти не бояться?

— Кого?

— Ну так, дійсно, кого їм боятися…

— А знаєш, мені часто сняться сни про якесь таке місце, типу інтернату. Про такий «сексуальний монастир».

• Предыдущая
• 12/59
• Следующая