Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 10

• Предыдущая
• 10/59
• Следующая

— Заплутуємо сліди від поганих хлопців? — Валерій Петрович намагався триматися впевнено.

— Намагаємося.

— У мене тут питання виникли.

— Питання, кажеш… Це добре. Але питання будуть потім. Сідай, їдемо.

Як тільки старший консультант закрив дверцята, авто стартувало. Яра довго петляв провулками старого міста, уважно вдивляючись у монітор на приборній дошці. Відеокамера заднього огляду показувала лише припарковані авта, випадкових перехожих, одноповерхові і двоповерхові ампірні будиночки і старі дуплясті липи середмістя, поміж яких бадьоро маневрував їхній сріблястий «японець».

В одному з таких тихих провулків Одноокий різко завернув у відкриту браму особняка. Авто з'їхало пандусом до підземного гаражу, брама за ними зачинилась автоматично.

— Знімай піджак і сорочку, — скомандував Яра, — Там, на задньому сидінні, у пакеті футболка і окуляри. Портфель свій лиши у машині. Я її закрию.

Сам він теж зняв откутюрний піджак і одягнув захисного кольору мисливську безрукавку з безліччю кишень і ремінців. Синій блайзер Одноокий змінив на білий. Переодягнені компаньйони сходами піднялися з гаража до першого поверху будинку, проминули кілька добре умебльованих кімнат і вийшли на задній двір особняка. Густолисті дерева і кущі порічки затуляли цей двір від цікавих очей. Через вузьку хвіртку, більш подібну до дверцят неспалимої шафи, Одноокий і син артилериста вийшли до вузького проходу між бетонними парканами сусідніх вілл. Тим проходом вони дісталися до двору посеред багатоповерхівок. Там Яра ще раз перевірив відсутність «хвоста». Судячи з усього, нічого підозрілого він не помітив. Двір був майже порожнім. Старша жінка порпалася у сміттярці, коти грілися на металевих дашках вентиляційних отворів. Через прохідний під'їзд одної з багатоповерхівок компаньйони вийшли на Привокзальну площу. Яра відкрив дверцята синьої «лади», припаркованої просто на тротуарі. Сідаючи біля водія, Мітелик зауважив велику шкіряну торбу, запхану під крісло.

Маленьке авто блискавично проїхало довгу Колійову вулицю і завернуло на Залізничний міст. Ще кілька хвилин — і розжарене сонцем місто лишилося за багажником автівки.

— Ну, тепер поганим хлопцям нас не знайти, — припустив Валерій Петрович. Йому було весело.

— Не тринди, — відізвався Одноокий. — Якщо їм сильно припече, брате, вони нас знайдуть за десять хвилин. Але є надія, що вони нас досі вважають за клоунів.

— А може, ми і є клоунами?

— Можливо.

— Навіть так? А як же бути з тими кілерами, яких ти, крутий брате, по цигарки посилав?

— Саме це питання ти хотів мені задати?

— І це теж.

— Тоді задавай наступне.

— Наступне… Ок, брате, ти з'їхав з теми. Я тебе зрозумів. Ось воно, наступне питання: чому ті, хто шукав реліквію у квартирі, відразу взяли і вбили Боба з Іркою? Чому вони не спробували їх допитати?

— Це ти задав мудре питання, брате. Я теж про це думав. І твердої відповіді в мене нема. Є кілька припущень. Перше: вони вважали, що Боб з Іркою не знають, де реліквія…

— Сумнівно.

— Отож-бо, сумнівно… Я цю версію майже відкинув. Друга версія, яка мені особисто подобається: вони були на сто двадцять відсотків впевнені, що реліквія у квартирі. Хтось їх у цьому впевнив ще до нападу.

— Хто?

— Я боюся помилитися, але думаю, що Ірка.

— Ірка?

— Це лише припущення… Не виключено, що все було зовсім не так, що насправді вони чинили опір, кричали. Кілерам довелося їх вбити до початку допитів. Це вже третя версія.

— Ти казав, що кілери були профаками.

— У цих справах навіть профаки не можуть гарантувати, що все піде за сценарієм. До речі, до обшуку вони не були готові.

— Але ти казав, що шукали вони ретельно.

— Ретельно, так. Але ретельність теж буває різною. Можу тобі точно сказати: вони не мали інструментів для справжнього обшуку. Відповідно, не зондували каналізацію і вентиляційні отвори глибше, ніж на півтора метра.

— Не мали зонда?

— Маєш рацію. Не продивилися зондом. Лише пхали шматок дроту. Я був потім у квартирі. Бачив той дріт. Він там досі валяється. Також вони не мали спеціальних голок для проштрикування м'яких частин меблів. Тому роздерли їх ножем. У туалеті зірвали плитку, значить, у них не було навіть простих приладів для пошуку порожнин у стінах.

— А це хіба прості прилади?

— Скажімо так: не надто дорогі й доступні для спеціалістів.

— Зонд, прилади… Може, ми з тобою переоцінюємо замовників?

— Як вчив народний класик: знають навіть діти, що краще перебздіть, ніж недобздіти.

Вони довго сміялися. Цей сміх зняв напругу, немов у світі тонких енергій розсмокталося якесь недобре згущення. Потім Мітелик запитав:

— Але якщо Ірка була з ними у змові, то чому вона просто не винесла їм реліквію. Для чого було вриватися до хати, вбивати…

— Хіба я сказав, що вона була з ними у змові? Вони могли підслухати її розмову, вона могла про щось сказати подрузі…

— Але це міг бути й Боб.

— Боб був обережним. Він знав.

— Знав?

— Думаю, що знав. Ні, не думаю, а на сто двадцять п'ять, на триста відсотків упевнений. Тому вони його вбили. Його з Іркою. Вони повинні були знищити свідків. Як знищили професора. Інакше вони б прийшли по реліквію, коли господарів не було вдома. От як ми сьогодні… А зараз, Міта-брате, у нашій бойовій команді відбудеться поповнення.

Машина пригальмувала поряд із невиразною двоповерховою спорудою. Перед її фасадом було розміщено щось віддалено схоже на дитячий спортмайданчик. Низенькі турніки і лави були розмальовані сірими і жовтими смугами.

— Де ми? — Валерій Петрович здивовано роздивився навколо.

— Це школа-інтернат.

— …?

— Ти маєш усе зрозуміти правильно. Чекай, не питай нічого… Я зараз піду до цієї школи і повернуся з одною дівчинкою, вона сяде до машини, ти, брате, не повинен робити великі очі. Вона нам на тій дачі буде дуже потрібною…

— Яка ще дівчина? Нащо…

— Послухай, не перебивай… Це буде наш живий локатор. Мала ця має яскраві екстрасенсорні здібності. Мені, брате, вже набридло шукати наосліп. Вона відчує об'єкт. Вона бачить.

— Бачить? Відчуває? Так-так, мольфар намбер ту.

— Тут я командую, Міта-брате.

— Скільки їй років?

— Скоро буде сімнадцять.

— Яро, ти махнувся на всю голову! Ти хочеш сказати, що тобі, лівому боброві, дозволять забрати неповнолітню дівчину з інтернату серед білого дня?

— По-перше, — недобро вищирився Яра, — до твого відома, з цього сраного інтернату ліві бобри беруть дівчат на ніч цілими групами. По двісті баксів за штуку. А деяких по сто. Така от, брате, народна педагогіка… По-друге, дирекція цієї гавношколи вважає мене далеким, але люблячим і впливовим родичем дівчини. Що надає їй, між іншим, майже недоторканного статусу. Майже. По-третє, я позавчора дуже-дуже засмутив одного з тутешніх клієнтів, за що дівчинка мені дуже вдячна. Вона готова знову мені допомогти. Допомогти нам. Допомогти помститися за Боба. Чи нам цього не треба? Треба. Тоді у чому проблема? До речі, якщо захочеш до неї звернутися, називай її Індиго.

— Як?

— Індиго. Вона хоче, щоби її саме так називали. І нехай буде так, як вона хоче. Так називають особливих дітей нової генерації. У них розширені можливості, певні здібності до бачення аури інших людей, до телепатії…

— Розширені здібності? А я читав про цих пупсиків, що вони вбивають своїх батьків, бо ті їм здаються тупими. Що вони відмовляються спілкуватися з нормальними людьми. Твоя екстрасенсорка когось вже прикандичила?..

— Послати тебе нах?

— Посилай, посилай, — Мітелик був на межі істерики. — Індиго! Я так і думав: ми клоуни. Кончені клоуни.

— Ти забагато думаєш.

— Клоуни.

— Заїло платівку? Перетрахався?

— Опочки! — осяяло Валерія Петровича. — Це ж, напевно, інтернат для розумово неповноцінних дітей? Так? Чого замовк?

Яра матюкнувся і вийшов з автівки. У голові у Мітелика почала вибудовуватися підозра, до котрої, немов до футляра, зручно вміщувалися усі події останніх двох днів. «Одноокий дістав унаслідок вибуху ракетного двигуна травму голови, — перебирав вервичку фактів старший консультант. — Від того часу в нього розвинувся параноїдальний комплекс, манія переслідування. Він ховається в горах від придуманих «поганих хлопців», товаришує з малолітніми аутистками. Смерть Боба, зрозуміло, викликала чергове загострення його параної. Усі ці його марення про зниклі реліквії. Мандри до мольфарів. Спецмобілки. Перевдягання. Все сходиться. Треба звідси тікати». Права рука Валерія Петровича вже потягнулася відкривати дверцята авта, коли з'явилися Яра з Індиго.

• Предыдущая
• 10/59
• Следующая