Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій - Страница 9

• Предыдущая
• 9/47
• Следующая

Ось мокрого березне вого ранку на засніженій бруківці під фаст-фудом лежить чувак, зовні дуже подібний до покійного, царство йому небесне, Джона Леннона, а біля нього валяються його круглі окуляри, тепер такі самі, як на плакаті пам’яті справжнього Джона Леннона — тріснуте скло й крапельки крові, тільки кров ця була з носа мого приятеля, так, ніби божевільний Марк Девід Чапмен у далекому 1980 році не застрелив горопашного Джона Вінстона, а натовк йому пику на очах косоокої художниці-концептуалістки Йоко Оно. Тут замість косоокої Йоко Оно був я, тож я і підійняв свого приятеля та й потягнув його додому. В цій битві ми зазнали поразки і сказати туркам нам більше не було чого. На третю добу, себто в понеділок зранку, згідно із законами біології, індус почав смердіти. Всю неділю він то приходив до тями, то, випивши чергове пиво, знову впадав у безтурботний сон, пиво спливало разом із вікендом, Джон Леннон сидів на кухні з натовченою пикою, я цілий день намагався вийти назовні та поїхати додому, втім, мені бракувало і сил, і відваги.

З індусом треба було щось робити. Сьогодні понеділок, говорить Джон Леннон, може відвеземо його в університет? як же ми його відвеземо? питаюсь я, він же смердить, але ж тут його лишати теж не можна, наполягає Леннон, у мене сусіди, і ми беремо нашого маленького шоколадного приятеля під руки і з огидою тягнемо в підземку, привозимо під стіни університету, кладемо на його улюблену лаву і швидко тікаємо, щоби ніхто нічого не запідозрив

— Ну що — куди ти тепер? — питаюсь я

— Не знаю, — відповідає Леннон, — піду щось куплю собі поїсти. Ти поспішаєш? Ходімо зі мною. І я далі плетусь за ним, ми заходимо в якийсь супермаркет, потім в інший, Джон Леннон насправді нічого не купує, коли я хочу їхати додому, він ображається і просить зайти з ним у наступний магазин, видно, що він просто не хотів лишатися сам, погано йому, мабуть, було, уявляєш, ось пересувається він так життям, сам не знаючи для чого, а тут така нагода пересуватися з кимось іще, я його в принципі розумів, після цього він затягує мене до великого музичного магазину і знаходить там записи Баді Річа, дивися, говорить, «Біг Мак», тут є «Біг Мак», ми мусимо це взяти, в мене, кажу, грошей майже немає, нічого, говорить Джон Леннон, ми його вкрадемо, і він непомітно зриває з диска пластикову обгортку разом із електронним кодом і запихає диск собі до кишені. Ти що, ідіот, кажу я йому, тут всюди камери, нічого, не бійся, сміється він, що значить не бійся, кажу я, це тобі нічого не буде — дадуть ще раз по голові, так тобі це навіть і не зашкодить, а мене просто викинуть з вашої країни і більше ніколи не впустять! Ти конформіст, ображається він, пішов на хуй, відповідаю я йому і швидко йду на вихід.

Почекай, кричить він мені в спину, біжить за мною до каси, але тут його диск починає пищати, мабуть там був ще один код, який він не помітив, він зупиняється і починає здивовано роззиратись навколо, мовляв, що за фігня, що це в мене дзвенить, до нього рушає охоронець, але я вже вибігаю назовні і рухаюся до підземки, мудак, просто мудак, якими кретинами наповнює господь старі-добрі європейські міста, з ким доводиться спілкуватися й перетинатися, взагалі, що у нас спільного із цим Джоном Вінстоном Ленноном, крім «Біг Мака», звичайно, ок, «Біг Мак» справді поєднує багато чого в цьому химерному житті, хто з нас, зрештою, може сказати, що жодного разу не облажався, доля хитро й навчено розставляє свої пастки, спробуй не попадись у них, якщо зможеш, штовхаєшся собі, штовхаєшся з дня у день та лишень і можеш, що захоплюватися дивовижним задумом небес, усіма їхніми вивертами і діяннями, усіма їхніми, врешті-решт, творіннями, як-от Джон Вінстон Леннон, непоганий, зрештою, хлопець, якби ще не знаходив на свою задницю стільки неприємностей, ну, але це вже карма, це вже карма...

І я сідаю в підземку і їду додому, після чотириденного спілкування з друзями мені хочеться спати та їсти, особливо хочеться спати, тому я засинаю просто у вагоні і прокидаюся лише на Дунаї, давно проїхавши свою зупинку. Додому вертатися не хочеться, тому я виходжу на вулицю й забрідаю у величезний, розміром у кілька кварталів, торгівельний центр, знаходжу там так само величезний, на двадцять зал, кінотеатр, вишкрібаю рештки грошей і купую квиток на якусь дитячу анімацію. Поблукавши коридорами, знаходжу свою дев’ятнадцяту залу, в якій сидить самітня пенсіонерка, сідаю в перший ряд і відразу ж засинаю. Інколи мені здається, що я витрачаю більшість власного часу на непотрібне мені спілкування з непотрібними й нецікавими мені людьми.

Речі не завжди видаються необхідними, а події та вчинки виправданими, часто думаєш: нащо це все, бачиш, мені не завжди вистачає терпіння, аби звести докупи все, що зі мною відбувається, тоді я просто чекаю, коли все зведеться докупи само собою, зазвичай так і буває, життя насправді дуже проста річ, ти собі просто пливеш цією рікою, не намагаючися когось потопити, пливеш собі, задивляючись у прозорі води, й іноді, коли дивитись уважніше, справді може здатись, що ти бачиш, що там — на тому дні, хоч там насправді нічого немає. Мене розбудила пенсіонерка, яка разом зі мною дивилася фільм, юначе, говорить, вставайте, фільм закінчився, і прямує до виходу, дякую, кажу я їй услід і думаю, що робити далі, розглядаюся в порожній залі і бачу збоку біля екрана ще один, очевидно запасний, вихід, а оскільки за мною все одно ніхто не стежить, виходжу через нього. За дверима виявляються сходи, очевидно, це якийсь пожежний вихід, тут зовсім порожньо й не зовсім чисто, я думаю повернутися у залу, але потім вирішую зійти цими сходами, все одно, навіть якщо хтось мене тут і зустріне, скажу, що заблукав, зважуюсь я і йду вниз.

Поверхом нижче біля металевих дверей стоїть стілець, на ньому лежить порнографічний глянцевий журнал і великий мобільний телефон у шкіряному футлярі, певно тут сидить охоронець, а оце кудись вийшов, може відлити, зараз повернеться, застане мене тут і надає по голові, як якому-небудь Джону Леннонові, думаю я і, згадавши про Леннона, швидко підходжу до стільця, хапаю телефон, збігаю сходами вниз, знаходжу широкі двері, штовхаю їх й опиняюсь на вулиці. Через п’ять хвилин, коли я вже сидів на лаві поблизу торгівельного центру, задзвонив телефон

— Хто ви? — спитали мене

— А ви? — Я власник телефону

— Дуже приємно, — кажу

— А що вам треба? — Поверніть мені мій телефон! — Ви знаєте, — кажу, — я боюся, що ви мене здасте поліції. Спробуйте купити собі новий. А цей я викину

— Куди викинете? — Ну, не знаю. В смітник, мабуть

— Мій телефон — в смітник? От гівно! — схоже, власник телефону образився. Я вимкнув телефон, підійшов до найближчого кошика зі сміттям і кинув слухавку туди. Потім повернувся в торгівельний центр, хвилин п’ятнадцять потовкся біля вітрин і пішов до підземки. Проходжу ще раз повз смітник, слухаю — телефон і далі дзвенить. Так дивно, уявляєш — ранок, сонце з-за хмар вийшло, навколо якісь люди снують, ніхто на цей довбаний телефон і не зважає, розумієш, я спочатку навіть забув, що це я його туди кинув, іду собі вулицею, раптом зі смітника починає дзвонити телефон. Я навіть спочатку подумав — невже ніхто не підійме слухавку, уявляєш? Відень, 2002

Баланеску-квартет

...тому я вибльовую в рукомийник. Навколо купчаться сонячні плями, і ранок проникає в кожну щілину міжнародного експреса, маршрут Будапешт—Париж, у який я сів годину тому і з якого маю намір виповзти через годину, якщо, звісно, не помру ось отут, в сортирі, не захлинуся блювотою, якщо мене не затягне в цю жахливу металеву воронку унітаза, що помпує повітря і всмоктує в себе все живе в радіусі двох метрів, у цю лискучу нікелеву діру, з якої чути голоси пекла і якої я тепер стрьомаюся настільки, що навіть і виблювати туди не можу, ось завис на рукомийнику, намагаюся щось зробити зі своєю свідомістю, зі своїм підірваним здоров’ям і втраченою координацією в ранковому просторі, потім підіймаю голову, бачу просто перед собою в дзеркалі власне відображення, і мене знову вивертає.

• Предыдущая
• 9/47
• Следующая