Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 3

• Предыдущая
• 3/72
• Следующая

Вони останнім часом узагалі часто зідзвонювались, нервово щось виговорюючи й постійно сварячись. Ніби не довіряли один одному. Льолік ще раз бігав до автомата з кавою, повернувшись, вилив її собі на костюм, старанно витирав плями вологими серветками й проклинав брата за непунктуальність. З Льоліком завжди так — влітку він пітнів, взимку мерз, за кермом йому було незручно, і в костюмі він почувався невпевнено. Брат його напружував і втягував до сумнівної ситуації. Я радив йому не вкладатись, проте Льолік не слухався, можливість легко заробити вганяла його в якийсь ступор. Мені лишалось поблажливо спостерігати за цими його спробами фінансових махінацій, тішачись, що не дозволив їм і себе втягнути в підозрілу затію. Я теж сходив за кавою, поговорив з охоронцями, погодував псів чіпсами. Потрібно було їхати. Але без брата Льолік їхати не міг.

Він вибіг із-за рогу, розпачливо озираючись і відганяючи від себе псів. Льолік засигналив, Боря помітив нас і побіг до машини. Пси бігли слідом, підібгавши рвані хвости. Відчинив задні дверцята, застрибнув досередини. Був у своєму костюмі й зеленій, доволі пом'ятій сорочці.

— Боря, — сказав Льолік, — шо за хуй?

— Блядь, Льоша, — відповів на це Болік, — нічого мені не кажи.

Привітавшись і зі мною теж, Болік дістав із кишені піджака кілька дисків.

— Що це? — запитав я.

— Я музики нам записав, — пояснив Болік. — Щоб по дорозі слухати.

— Та в мене свій плеєр є, — відповів я.

— Нічого, ми з Льошею послухаємо.

Льоша у відповідь скривився.

— Льолік, — засміявся я. — За тебе що, брат вирішує, яку музику слухати?

— Нічого він не вирішує, — ображено відповів Льолік.

— Що хоч за музика? — поцікавився я.

— Паркер.

— І все?

— Так. Десять дисків Паркера. Більш нічого цікавого я не знайшов, — пояснив Болік.

— Мудак, — сказав на це Льолік, і ми поїхали.

Від музики фольксваген здригався, мов консервна бляшанка, по якій били дерев'яною палицею. Боря, сидячи позаду, послабив вузол краватки й напружено розглядав спальні райони. Минувши тракторний і проїхавши базарчик, ми врешті вирвалися за окружну. Виїхавши за місто, рушили в південно-східному напрямку. На КПП стояли даішники. Один з них ліниво подивився в наш бік і, не побачивши нічого цікавого, відвернувся до своїх. Я спробував подивитись на нас його очима. Чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого. Навіть штрафувати не хочеться.

Зелені пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий і вітряний, птахи перелітали з одного поля на інше, пірнаючи галасливими зграями в повітряні потоки.

Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м'яч.

— Заправитись потрібно, — сказав Льолік.

— Скоро буде заправка, — відповів я.

— І випити чого-небудь, — подав голос Болік.

— Антифризу, — запропонував йому брат.

На заправці ми з Борею пішли до магазину взяти кави.

Доки Льолік заправлявся, вийшли на вулицю, де стояли кілька пластикових столиків. За металевою сіткою починалось кукурудзяне поле. Травнева зелень, липка й барвиста, западала в очі, роз'їдаючи сітківку. На стоянці тіснились кілька фур, водії, очевидно, відсипались. Боря підійшов до крайнього столика, взяв пластиковий стілець, протер його серветкою, обережно сів. Я теж сів. Незабаром підійшов Льолік.

— Нормально, — сказав, — можемо їхати. Скільки нам ще?

— Кілометрів двісті, — відповів я. — За пару годин доїдемо.

— Що слухаєш? — запитав Льолік, показуючи на плеєр, який я поклав на стіл.

— Все підряд, — відповів я йому. — Чому собі такий не купиш?

— У мене в машині програвач.

— Ось і слухаєш, що тобі брат запише.

— Я йому нормальну музику пишу, — образився Болік.

— Я радіо слухаю, — від себе додав Льоша.

— Я би на твоєму місці не довіряв його музичним смакам, — сказав я Льоліку. — Потрібно слухати музику, яку любиш.

— Та ладно, Германе, — не погодився Болік. — Треба довіряти один одному. Правда, Льоша?

— Угу, — невпевнено відповів Льолік.

— Добре, — сказав я, — мені все одно. Слухайте, що хочете.

— Ти, Германе, занадто недовірливий, — додав Болік. — Не довіряєш партнерам. Так не можна. Але все одно — на нас ти завжди можеш покластися. Куди ми хоч їдемо?

— Додому, — відповів я. — Довірся мені.

Краще дістатись туди раніше, подумав. Тим більш, ніхто не знає, наскільки ми там застрягнемо.

Боря підсовував мені диски Паркера. Я слухняно ставив їх один за одним. Паркер рвав повітря своїм альтом.

Його саксофон вибухав, ніби хімічна зброя, винищуючи ворожі війська. Паркер дихав через мундштук, видмухував золоте полум'я праведного гніву, його чорні пальці залізали до роз'ятрених ран повітря, витягуючи звідти мідні монети й сушені плоди. Прослухані диски я кидав до свого потріпаного шкіряного рюкзака. За годину ми в'їхали до найближчого містечка. Минули центр, вискочили на міст і втрапили до автотранспортної пригоди.

Посеред мосту стояла вантажівка, намертво перекриваючи рух в обох напрямках. Машини в'їжджали на міст і потрапляли до вміло влаштованої пастки — вперед проїхати було неможливо, назад теж, водії клаксонили, ті, хто був ближче, виходили з машин і йшли дивитись, що там сталось. Був це старий птаховоз, обліплений пір'ям та листям і доверху завантажений клітками з курми. Їх було сотні — цих кліток, у яких товклись, б'ючи крилами та дзьобами, великі неповороткі птахи. Схоже, водій в'їхав у залізну огорожу, що відділяла хідники, птаховоз розвернуло і забарикадувало ним проїзд. Верхні клітки розсипались асфальтом, і тепер здивовані кури тусували довкола птаховоза, застрибували на капоти машин, стояли на поручнях мосту і висиджували яйця під колесами фур.

Водій птаховоза з місця пригоди відразу втік. До того ж із ключами. Довкола вантажівки крутились два сержанти, не знаючи, що їм робити. Вони з ненавистю розганяли курей, допитуючись у свідків хоча б щось про водія. Свідчення були суперечливими. Хтось стверджував, ніби він зістрибнув з моста у воду, хтось бачив, ніби підсів до когось у фуру, а хтось пошепки переконував, що вантажівка рухалась узагалі без водія. Сержанти в розпачі розводили руками й намагалися зв'язатися по рації зі штабом.

— Ну, це надовго, — сказав Льоша, переговоривши з сержантами і повернувшись до машини. — Вони хочуть десь тягач знайти. Тільки сьогодні вихідний, хуя вони знайдуть.

За нами вже утворилась черга, машин ставало все більше.

— Може, об'їдемо? — запропонував я.

— Як? — незадоволено відповів Льоша. — Тепер не виїдеш. Треба було вдома сидіти.

Раптом на капот до нас застрибнула важка відгодована курка. Насторожено зробила кілька кроків, завмерла.

— Вісник смерті, — сказав про птаха Болік. — Цікаво, тут десь є магазини з холодильниками?

— Хочеш купити холодильник? — запитав його брат.

— Хочу холодної води, — пояснив Болік.

Льоша засигналив, птах перелякано залопотів крилами й, перелетівши через поручні, шугнув у безвість. Можливо, так і потрібно вчити їх літати.

— Ладно, — не витримав я, — ви повертайтесь, а я піду.

— Куди ти підеш? — не зрозумів Льолік. — Сиди. Зараз тягач відтягне цю штуку, розвернемось і поїдемо додому. — їдьте самі. Я пройду пішки, а там чимось доїду.

— Чекай, — занепокоївся Льолік, — нічим ти не доїдеш.

— Доїду, — сказав я. — Завтра повернусь. Обережно на трасі.

Сержанти нервували. Один із них підхопив курку і, тримаючи її за лапу, піддав правою з носака. Курка злетіла в повітря, мов футбольний м'яч, перелетіла через кілька автівок і зникла під колесами. Його напарник теж розгнівано схопив домашнього птаха, підкинув угору й, прийнявши на праву робочу, засадив ним у травневе небо. Я перескочив через огорожу, обійшов птаховоз, прослизнув поміж водіями, перейшов міст і пішов ранковою трасою.

• Предыдущая
• 3/72
• Следующая