1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 13

• Предыдущая
• 13/90
• Следующая

— Гей, ти слухаєш?

— Слухаю.

— По телефону, але таки розмовляв. Розмова була односторонньою, бо я говорив, а вона тільки слухала. Як на здоровий глузд, то її навіть не можна назвати розмовою. Що не кажи, дівчина неговірка. Дивна розмова з нею вийшла. Та, гадаю, вона зрозуміла те, що я сказав. У всякому разі, я пояснив їй суть нашого плану. Спитав, чи вона не проти того, якщо стороння людина перепише й трохи вдосконалить «Повітряну личинку» для подачі на премію молодого автора. Ну, щось у такому дусі. По телефону зміг викласти його лише в загальних рисах. Запитав, чи вона зацікавлена зустрітись й обговорити конкретні речі. Питав не прямо, а натяками. Бо, чесно кажучи, мені, в моєму офіційному становищі, мабуть, негоже про них говорити.

— Ну й що?

— Відповіді не було.

— Не було?

Комацу в цю мить ефектно промовчав. Узяв сигарету в губи й закурив. Цю картину Тенґо виразно уявив собі, почувши, як чиркнув сірник. Комацу не користувався запальничкою.

— Фукаері сказала, що спочатку хотіла б зустрітися з тобою, — пускаючи клубок диму, розповідав Комацу. — Не відповіла, зацікавив її чи ні наш план. Не сказала, що можна так зробити або що не хоче такого. Як на мене, зараз найголовніше, щоб ти зустрівся з нею і віч-на-віч поговорив. Після такої розмови вона начебто готова відповісти, що нам далі робити. Здається, вона серйозна й відповідальна? Як ти гадаєш?

— Ну, й що далі?

— Ти завтра ввечері вільний?

Лекції в підготовчій школі починалися вранці й закінчувалися о четвертій пополудні. На щастя чи на біду, ніяких планів на вечір Тенґо не мав.

— Вільний, — сказав він.

— О шостій вечора зайдеш у ресторан «Накамурая» в Сіндзюку. Від мого імені в ньому буде замовлено стіл у тихій глибині залу. Працівникам нашого видавництва там подають у кредит, а тому можеш їсти й пити все, що тобі подобається. Тож наодинці про все докладно поговориш.

— Значить, вас не буде?

— Фукаері-тян[12] поставила умову, що хоче переговорити лише з тобою. Начебто зустрічатися зі мною поки що нема потреби.

Тенґо мовчав.

— Ось такі справи, — сказав Комацу радісним голосом. — Тенґо-кун, поводься розумно. Ти здорової статури, тож постарайся справити на неї приємне враження. А крім того, ти — вчитель підготовчої школи, а тому, гадаю, навчився розмовляти з розвинутою не по літах дівчиною середньої школи вищого ступеня. Така роль тобі пасує більше, ніж мені. Лагідно переконуй, увійди до неї в довіру. Чекаю доброї звістки.

— Та постривайте! Адже увесь цей план придумали ви, хіба ні? А я ще не дав відповіді на вашу пропозицію. Як я казав нещодавно, це досить небезпечний план, і я твердо кажу, що так просто його не вдасться здійснити. Може виникнути суспільна проблема. Я сам ще не вирішив, пристати на нього чи ні, і навряд чи зможу в чомусь переконати зовсім незнайому дівчину.

Якусь хвилинку Комацу мовчав. А потім сказав:

— Послухай, Тенґо-кун! Це діло вже зрушило з місця. Вже пізно зупиняти електричку й виходити з вагона. Я вирішив. І ти, гадаю, наполовину зважився. Ми з тобою, так би мовити, в одному човні.

Тенґо похитав головою. В одному човні? Власне, коли ж це зроблено такий серйозний крок?

— Але ж, Комацу-сан, хіба ще недавно ви не радили, щоб я неквапливо все обміркував?

— Відтоді минуло п'ять днів. То що ж ти неквапливо придумав?

Тенґо не знав, що відповісти.

— Ще не дійшов остаточного висновку, — чесно признався він.

— Зрештою, чого б тобі не зустрітись і не поговорити з Фукаері? А вже після того визначишся.

Тенґо сильно натиснув на скроню пучкою пальця. Все ще не прийшов до тями.

— Зрозумів. Спробую з нею зустрітися. Завтра о шостій вечора, в ресторані «Накамурая» в Сіндзюку. Загалом поясню їй, про що йдеться. Але нічого більше не можу пообіцяти. Бо навіть якщо поясню, все одно сумніваюся, чи переконаю її.

— Це, звичайно, непогано.

— А що вона про мене знає?

— Дещо я їй розповів. Що тобі двадцять дев'ять чи тридцять років, неодружений, викладаєш математику в підготовчій школі в Йойоґі. Високої статури, непогана людина. Що не ловиш і не пожираєш молодих дівчат. Живеш скромно, з лагідними очима. І що її оповідання тобі сподобалося. Загалом щось у такому дусі.

Тенґо зітхнув. Намагався про що-небудь думати, однак дійсність то підступала до нього, то віддалялася.

— Комацу-сан, мені вже можна вернутися в ліжко? Скоро пів на другу, і я хотів би трохи поспати до світанку. Завтра зранку маю три лекції.

— Ну гаразд! Добраніч! — сказав Комацу й, додавши: «Нехай тобі присниться гарний сон!», скінчив розмову.

Якусь мить Тенґо дивився на слухавку в руці, а потім поклав її на своє місце. Хотів негайно заснути, якщо це в нього вийде. І побачити гарний сон, якщо такий прийде. Але розумів, що після того, як його силоміць розбудили, втягли в клопітну розмову, так просто заснути не зможе. Був один спосіб заснути — випити чарку чогось хмільного. Однак вдаватися до цього йому не хотілося. Врешті-решт Тенґо випив склянку води, повернувся в ліжко й, засвітивши лампу, взявся читати книжку. Збирався читати її, поки сон не візьме, але заснув лише вдосвіта.

Прочитавши три лекції в підготовчій школі, він поїхав електричкою до Сіндзюку. У книгарні «Кінокунія» придбав кілька книжок і попрямував до ресторану «Накамурая». На вході назвав ім'я Комацу, і його провели до вільного стола в глибині залу. Фукаері ще не прийшла. Тенґо сказав офіціантові, що очікує знайому. Той запитав його, чи не хоче чогось випити. Тенґо відповів, що нічого не потребує. Офіціант поставив на стіл воду й, поклавши меню, пішов. Тенґо розгорнув щойно куплену книжку й почав читати. Книжку про замовляння. Про те, яку функцію воно виконувало в японському суспільстві. Виявляється, відігравало важливу роль у стародавній людській спільноті — знімало суперечності й заповнювало прогалини в суспільній системі. То були досить щасливі часи.

Фукаері не з'явилася навіть о шостій п'ятнадцять. Особливо не переймаючись, Тенґо й далі читав книжку. Не дивувався, що вона запізнюється. Адже загалом справа незрозуміла. Тож якщо вона так і розвиватиметься, то нікого не доведеться звинувачувати. Якщо дівчина передумала й зовсім не прийде, то нічого дивного в цьому не буде. Зрештою, було б навіть краще, якби вона не прийшла. Тоді все було б просто. Він міг би доповісти Комацу, що очікував цілу годину, але Фукаері не з'явилася. Що сталося б потім, Тенґо не знав. Міг би трохи перекусити й повернутися додому. Але тоді не виконав би свого зобов'язання перед Комацу.

Дівчина з'явилася о шостій двадцять дві. Офіціант привів її до стола, і вона сіла напроти. Маленькі руки поклала на стіл і, не знімаючи плаща, спрямувала пильний погляд на Тенґо. Не сказала: «Вибачте, що запізнилася» і не спитала: «Я вас змусила чекати?». Навіть не промовила: «Рада з вами познайомитися», не сказала: «Добрий день». Стиснувши губи, тільки дивилася прямо в очі Тенґо. Так, наче здалека розглядала незнайомий краєвид. «Нічогенька штучка!» — подумав він.

Фукаері була невисока, худорлява, з обличчям набагато вродливішим, ніж на фотографії. На ньому найбільшу увагу привертали до себе її очі. Глибокі, вражаючі. Тенґо відчув неспокій, коли вони вп'ялися в нього двійкою своїх чорних, мов смола, привабливих зіниць. Вона майже не кліпала повіками. Здавалось, ніби навіть не дихала. Волосся пряме, наче підрізане під лінійку, відповідної форми й брови. Як у більшості дівчат-підлітків, вираз обличчя незворушний. А ще на обличчі помічався якийсь дисбаланс — очі немов різнилися глибиною. І тому, дивлячись на них, Тенґо почував незручність. Не міг збагнути, про що вона думає. У цьому розумінні вона не належала до такого типу вродливих дівчат, що стають моделями для журналів або культовими співачками. І все-таки вона інтригувала й вабила.

Тенґо згорнув книжку й поклав скраю на стіл. Випрямившись, змінив позу й ковтнув води. Комацу казав правду. Якби така дівчина отримала літературну премію, то газети й телебачення її не оминули б. Напевне, зчинився б невеликий галас. Подібна подія так просто не закінчується.

• Предыдущая
• 13/90
• Следующая