Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки - Страница 18

• Предыдущая
• 18/57
• Следующая

Як на мене, стаття була чудова. З ретельно перевіреними фактами, сповнена прагнення справедливості. Але не в дусі часу.

Я запхав копію статті в кишеню і випив ще одну чашку кави.

Згадав про власника колишнього готелю «Дельфін». Про нещасну людину, над якою від самого народження витала тінь невдачі. Перебратися в нашу епоху він не мав жодних шансів.

— Не в дусі часу! — сказав я про нього вголос.

Проходячи повз мене, офіціантка зиркнула на мене як на очманілого.

Я вийшов надвір, спіймав таксі й повернувся в готель.

З номера я зателефонував своєму колишньому компаньйону. Незнайомий голос спитав, як мене звати, потім ще один повторив те саме, і лише тоді нарешті озвався сам компаньйон. Очевидно, мав справ по горло. Востаннє я розмовляв з ним майже рік тому. Та це не означає, що я навмисне уникав його. Просто не було про що говорити. Я завжди відчував до нього щиру приязнь і таке ставлення до нього не змінилося й досі. Однак для мене (як і для нього) це вже був пройдений етап. Так сталося ні з моєї, ні з його вини. Просто ми пішли кожен своєю дорогою, які між собою не перетиналися. От і все.

— Як поживаєш? — запитав він.

— Нормально, — відповів я.

Я сказав йому, що я зараз у Саппоро. Він запитав, чи холодно. Я відповів, що холодно.

— Як з роботою? — спитав я.

— Вистачає, — відповів він.

— Не дуже випивай! — порадив я.

— Останнім часом п’ю небагато, — відповів він.

— Там у вас сніг падає? — поцікавився він.

— Зараз ні, — відповів я.

Якусь хвилину ми ввічливо перекидалися словами, ніби м’ячиком пінг-понгу.

— До речі, в мене до тебе прохання, — почав я нарешті про головне. Колись давно я зробив йому одну послугу. Про це добре пам’ятав і він, і я. Інакше не телефонував би. Бо я не з тих, що люблять просити в когось допомоги.

— Кажи, — відповів він просто.

— Колись ми з тобою мали справу з готельним вісником, — сказав я. — Років п’ять тому, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Скажи, той зв’язок у тебе ще зберігся?

— Ще зберігся, хоча я не назвав би його жвавим. Можна й оживити.

— Там був один журналіст, добре обізнаний з лаштунками готельного бізнесу. Не пригадуєш, як його звали? Такий худющий, завжди у чудернацькій шапці… Ти міг би з ним зв’язатися?

— Гадаю, міг би… А що ти хочеш дізнатися?

Я коротко переказав йому зміст статті про скандал навколо готелю «Дельфін». Він записав назву тижневика і номер випуску. Потім я розповів йому, що до побудови великого готелю «Дельфін» на його місці стояв маленький готельчик з такою ж назвою. Я сказав, що у зв’язку з цим хотів би дізнатися ось про що. Передусім — чому новий готель успадкував стару назву? Яка доля спіткала власника малого готельчика? І, нарешті, чи той скандал мав якесь продовження?

Мій компаньйон усе записав і для певності перечитав записане мені у трубку.

— Все правильно?

— Правильно, — відповів я.

— Мабуть, квапишся? — спитав він.

— Вибач, — відповів я.

— Спробую сьогодні з ним зв’язатися. Ти мені не скажеш свій телефонний номер?

Я повідомив йому номер телефону й номер кімнати.

— Ну бувай! Пізніше зателефоную, — сказав він і поклав трубку.

На обід я з’їв щось невигадливе в готельному кафетерії, а коли спустився у фойє, за конторкою побачив знайому дівчину з окулярами на носі. Я вмостився на дивані в найглибшому кутку фойє і довго спостерігав за нею. Вона вся поринула в роботу і, здавалося, мене не помічала. А, може, й помічала, та навмисне ігнорувала. Однак мені було все одно. Просто я хотів трохи подивитися на неї. Стежачи за нею, я думав: «От з тією дівчиною я міг був переспати, якби захотів».

Іноді доводиться підбадьорювати себе таким способом.

Постеживши за нею отак хвилин десять, я піднявся ліфтом на п’ятнадцятий поверх у свій номер і взявся читати книжку. І сьогодні небо вкривали густі хмари. Здавалося, ніби я живу в коробці з пап’є-маше, куди приникають лише окремі промені світла. Я не знав, коли мій колишній компаньйон зателефонує, а тому не хотів виходити надвір. У номері, крім читання, не було чим зайнятися. Я дочитав біографію Джека Лондона і взявся до «Історії іспанських воєн».

День здавався розтягненим до безмежності вечором. Без жодних варіацій. Попелясто-сірий колір за вікном поволі чорнів і нарешті перетворився в ніч. Трохи змінювався лише ступінь похмурості. У світі існувало тільки два кольори — попелясто-сірий і чорний, які через певний час приходили на зміну один одному.

У готельній службі я замовив сандвічі. І взявся їх один за одним поїдати, запиваючи пивом з холодильника, неквапливо, по одному ковтку. Коли нема до чого рук прикласти, будь-яку дрібницю звикаєш робити якомога старанніше. О пів на восьму зателефонував колишній компаньйон.

— З твоїм журналістом контакт установив, — повідомив він.

— Складно було?

— Так собі… — відповів він після недовгого роздуму. «Мабуть, далося це йому нелегко», — подумав я.

— Розкажу коротко, — провадив він далі. — По-перше, всю цю справу остаточно закрито. Складено в папочку, перев’язано стрічкою і заховано в сейф. Ніхто вже її повторно не розслідуватиме. Кінець! І скандалу вже нема. Напевне, пересунули з місця на місце кількох пішаків в уряді та муніципалітеті. Так би мовити, для точної настройки механізму — щоб у подальшому не давав збоїв. Заворушилися також в управлінні поліції, але нічого певного не виявили. Усе так хитромудро переплуталося, що кінців годі віднайти… Занадто гаряча тема. А тому вивідати що-небудь було важко.

— Моє зацікавлення чисто особисте. Нікому клопоту не завдасть.

— Я так йому й сказав…

Не відриваючи телефонної трубки від вуха, я підійшов до холодильника, добув банку пива, вільною рукою відкрив її і налив пива у склянку.

— Вибач за настирливість, але легковажне втручання недосвідченої людини в цю справу може закінчитися для неї плачевно… — сказав він. — Її масштаби надто великі. Не знаю, навіщо воно тобі здалося, але постарайся не залазити туди глибоко. Очевидно, в тебе є якісь причини, однак я радив би тобі триматися в житті певних рамок. Не обов’язково як я, але…

— Зрозуміло, — відповів я.

Він відкашлявся. Я ковтнув пива.

— Власник колишнього готелю «Дельфін» до самого кінця впирався, а тому немалих прикрощів натерпівся. Було б краще, якби відразу здався. Та він не здавався. Очевидно, не розумів загальної тенденції чи що?

— Та він завжди таким був, — сказав я. — Не в дусі часу.

— Чого він тільки не зазнав! Скажімо, поселялися в готелі здоровані з якудзи і витворяли там усе, що їм заманеться. Але так, щоб безпосередньо не порушити законів. Сядуть такі нахаби у фойє і витріщать свої баньки на кожного, хто туди заходить… Розумієш, для чого? А проте власник готелю крику не здіймав.

— Здається, я його розумію, — сказав я. Власник готелю «Дельфін» звик до різних життєвих злигоднів. І дрібниці його не лякали.

— Однак кінець кінцем він виставив одну дивну умову. Мовляв, пристанете на неї — відступлю земельну ділянку. Яку умову — здогадайся сам.

— Не знаю, — відповів я.

— Подумай трохи, — сказав я. — Бо тоді отримаєш відповідь на твоє друге запитання…

— Щоб новий готель зберіг стару назву?

— Саме так, — відповів він. — Такою була умова. І покупець погодився.

— Чому?

— Бо назва гарна. Хіба ні? Готель «Дельфін» — звучить непогано.

— Та, мабуть… — пробурмотів я.

— Саме тоді конгломерат А розробляв план побудови мережі сучасних готелів по всій країні. Не просто найкращих серед нинішніх, а розкішних. І назви ще не придумав.

— Мережу готелів «Дельфін», — спробував я уточнити.

— Так, мережу готелів «Дельфін», що не поступалися б «Хілтону» чи «Хайату».

— Мережу готелів «Дельфін», — повторив я ще раз. Успадкована і в тисячу разів збільшена мрія. — Ну, а що сталося з колишнім власником?

— Цього ніхто не знає, — сказав мій колишній компаньйон.

• Предыдущая
• 18/57
• Следующая