Погоня за вівцею - Мураками Харуки - Страница 18

• Предыдущая
• 18/64
• Следующая

Я похитав головою.

Поки Джей готував для іншого відвідувача вигадливий коктейль і салат «Юлій Цезар», я грався скандинавською головоломкою, яку побачив на стійці. У скляній коробці треба було скласти з окремих шматків малюнок, на якому три метелики пурхали над полем конюшини. Мого терпіння вистачило на хвилин десять, після того я плюнув і поклав іграшку на місце.

— Дітей не заводиш? — спитав Джей, повернувшись до мого столика. — Вік у тебе такий, що пора б уже.

— Чогось не хочеться.

— Невже?

— Бо що я робив би, гадаю собі, якби народилася така дитина, як я?

Джей хихикнув і долив мені пива.

— Ти надто багато думаєш наперед.

— Та ні, річ не в тому. Просто я хотів сказати, що не впевнений, чи справді варто народжувати ще одне життя… Виростуть діти, зміниться покоління. І що? Більше гір буде зруйновано, більше моря — засипано. Більше швидкісних автомобілів буде винайдено, більше кішок — задушено… Ото й усе, хіба ні?

— Але це — лише темний бік життя. Відбуваються і приємні події. Трапляються і добрі люди…

— Ну, то наведи мені по три приклади того й іншого — тоді повірю, — сказав я.

Джей ненадовго задумався, а потім засміявся.

— Судити про те, що добре, а що погане, не вам, а вашим дітям. Ваше покоління вже…

— Відспівало?

— У певному розумінні, — сказав Джей.

— Пісня скінчилася, однак мелодія все ще в душі лунає…

— У тебе завжди все так доладно виходить…

— Просто хизуюся, — відповів я.

Коли бар почав заповнюватися людьми, я попрощався з Джеєм і вийшов надвір. Була дев’ята вечора. Поголене під холодною водою обличчя все ще боляче пашіло — видно, далося взнаки те, що замість лосьйону я скористався горілкою з лимоном. За словами Джея, ефект мав би бути однаковим, та от біда — тепер усе обличчя відгонило горілкою.

Вечір був навдивовижу теплим, небо — як і раніше, похмурим. З півдня мляво подував вологий вітер. Як завжди. Запах моря, перемішаний з передчуттям дощу. Пейзаж, сповнений легкої ностальгії. Комашиний скрекіт у травах над річкою. Здавалось, що от-от випаде дощ. Дрібна мжичка, про яку не скажеш, що це дощ, але від якої промокаєш до останньої нитки.

У блідому світлі ртутних ліхтарів було видно, як тече вода в річці. Річка обміліла по самі кісточки. Вода в ній, як і колись, була прозора. Вона стікала безпосередньо з гір, а тому не каламутніла. Подекуди в річищі, устеленому галькою і піском, принесеними водою з гір, утворилися глибокі западини, в яких плавали рибки.

У посушливу пору вода зникала і на її місці залишалися ледь-ледь зволожені піщані коси. Під час прогулянок я часто добирався такою піщаною косою до верхів’я річки, намагаючись з’ясувати, де її поглинуло річище. Та як тільки там, де я помічав, здавалось, останній тонкий струмок, я зупинявся — і струмок раптом зникав. Міріади таких струмків ковтала підземна темрява.

Я полюбляв гуляти вздовж річки. Рухатися одночасно з водою. І відчувати її дихання… Такі струмки справді існують. Саме вони побудували це місто. Упродовж тисячі років вони руйнували гори, змивали землю, засипали нею море і поїли своєю вологою дерева по берегах. Від самого початку місто належало їм. Напевне, так воно й буде далі…

Завдяки червневим дощам річка наповнилася водою, що стікала аж до моря. Пахло молодим листям дерев, висаджених уздовж берега. Здавалося, ніби й повітря просякло зеленим кольором. На траві рука об руку сиділо кілька парочок, старий чоловік вигулював собаку. Старшокласник, зупинивши мотоцикл, курив сигарету. Звичайнісінький літній вечір.

Купивши у пивничці по дорозі дві банки пива, я з паперовим пакетом у руках спустився до моря. Річка, вливаючись у море, скидалася чи то на маленьку затоку, чи то на засипаний наполовину канал. Недоторканим лишився клапоть колишнього морського берега завширшки метрів п’ятдесят. Пляж був таким, як і колись. Дрібні хвилі, кругляки, викинуті водою на берег. Запах моря. Бетонний хвилеріз з прутами арматури і зухвалими написами фарбою з розпилювача… Шматок дорогого серцю морського берега, затиснутого між двома десятиметровими бетонними стінами, що відходили вдалину на кілька кілометрів, з рядами висотних житлових будинків за ними. Залишилося п’ятдесят метрів узбережжя, все інше кануло в минуле.

Уздовж колишнього набережного шосе я рушив від річки на схід. На мій подив, старий хвилеріз ніхто не зруйнував. Дивне видовище — хвилеріз, який втратив море. Я дійшов до місця, де колись часто зупиняв автомобіль і дивився на море, сів на край хвилерізу і відкрив банку пива. Замість моря перед моїми очима тяглися насипи привезеного ґрунту і висотні багатоквартирні будинки. Їхні безлиці блоки скидалися на покинуте риштування, приготоване для будівництва надземного міста, або ж на неповнолітніх дітей, які заждалися повернення своїх батьків.

Нитки асфальтованих доріг, немов павутиння, снувалися між будинками, заходили на величезні автостоянки і закінчувалися на автобусних терміналах. Супермаркети, бензоколонки, просторий парк і народний дім — усе було новісіньким і неприродним. Привезена з гір земля вражала сірістю, властивою для відвойованих у моря територій. Ділянки, ще не розплановані під будівництво, густо заросли бур’яном, насіння якого приніс вітер. Бур’ян укорінювався у свіжу землю з дивовижною швидкістю. Розповзався повсюди, ніби глузуючи з трави і дерев, посаджених уздовж асфальтованих шосе людськими руками.

Сумне видовище.

Та що я можу про це сказати? Тут уже почалася нова гра за новими правилами. І зупинити її ніхто не в змозі.

Я допив другу банку пива й обидві порожні банки, одна за одною, з усієї сили жбурнув на насипану землю — туди, де колись було море. Порожні банки покрутились у повітрі — і зникли в морі бур’яну. Я закурив сигарету.

Уже докурюючи її, я помітив, що до мене поволі наближається якийсь чоловік з ліхтариком у руці. Чоловік років сорока в сірій сорочці, сірих штанях і сірій шапці. Очевидно, охоронець державних об’єктів.

— Ви щось кинули, чи не так? — спитав він, підступивши до мене.

— Кинув, — підтвердив я.

— Що кинули?

— Круглі металеві предмети з кришкою, — сказав я.

Охоронець, здавалось, розгубився.

— Навіщо кидали?

— Просто так! Уже років двадцять приходжу сюди й кидаю. Бувало, й по півдюжини за одним разом. І ніхто досі не скаржився.

— Так це було колись, — сказав охоронець. — А тепер тут — муніципальна територія. Кидати сміття на муніципальну територію суворо заборонено.

На хвильку я замовк. Щось у мені затремтіло і відразу вляглося.

— Річ у тому, — відповів я, — що у ваших словах є певний резон.

— Так закон вимагає, — сказав чоловік.

Я зітхнув і витяг з кишені коробку сигарет.

— Що ж тепер робити?

— Не скажу ж я вам лізти й витягати те, що кинули. Вже темно і, крім того, на дощ збирається. А тому — щоб більше нічого не кидали!

— Не кидатиму, — пообіцяв я. — На добраніч!

— На добраніч! — сказав охоронець і пішов собі геть.

Я ліг на хвилеріз і глянув у небо. Як і сказав охоронець, почав сіятися дрібний дощ. Закуривши ще одну сигарету, я прокрутив у голові свою розмову з охоронцем. Мені здалося, що десять років тому я був би набагато зухвалішим… Хоча ні, мені, напевне, лише так здалося. Зрештою, це все одно.

Коли, вернувшись на дорогу уздовж річки, я спіймав таксі, дощ висів у повітрі, наче туман.

— До готелю! — сказав я.

— Подорожуєте? — спитав літній водій.

— Ага…

— Уперше в наших краях?

— Удруге, — відповів я.

— Я привіз вам листа, — сказав я.

— Мені? — перепитала вона.

Через те, що телефонне сполучення було погане, з перешкодами, і доводилося надміру голосно кричати у трубку, в наших словах пропадали тонкі нюанси. Здавалося, ніби ведемо розмову, стоячи на вітряному пагорбі й піднявши комір пальта.

• Предыдущая
• 18/64
• Следующая