Выбери любимый жанр

Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 42


Изменить размер шрифта:

42

— Усе одно нам треба штурмувати замок, — почула я свій голос. — Хоч би там що. Я сама візьму посох і…

Максиміліан огидно хіхікнув. Мені вкотре захотілося вперіщити його по голові.

— Я теж піду, — раптом сказав принц-саламандра. Я здригнулася від несподіванки. Принц сидів у багатті, поклавши руки на коліна, у зелених очах грало полум’я. — Щоправда, я ніколи не штурмував замки. Не доводилося. Але я візьму зброю й піду разом з Ліною.

— Спасибі, — у мене горло сперло від подяки. — Але розумієте, ваша високосте…

— Ідемо разом! — гаркнув Уйма так, що ми з некромантом аж підстрибнули. — Я так і знав, що його високість виявиться гідною людиною!

— Але, Уймо, ми не можемо… — почала я.

— Ми повинні! — людожер дико блиснув очима. — Переможемо ми чи вмремо, але ми підемо до кінця й зробимо все, щоб обіцянку Оберона було виконано! А якщо нам знадобиться принц-чума — притягнемо й чуму!

— Який хитрий цей Оберон, — промурмотів Максиміліан, відповзаючи про всяк випадок подалі від Уйми. — Обіцяв же сам, а виконувати його обіцянку…

Уйма потягнувся, щоб ухопити його за ногу, але завмер на півдорозі. Він дивився кудись мені за спину. Не люблю я таких поглядів.

Посох був уже в мене в руках. Я підхопилася, обертаючись…

— Брати!

Майстер-Генерал, голий до пояса, зі спицею, що досі стирчала з грудей, сидів на опалій глиці. Погляд його холодних, ще зовсім недавно мертвих і нерухомих блакитних очей, зупинився на мені. Колишній мрець так само невиразно додав:

— І сестри. Я з вами, а значить, ми переможемо. Якщо у вас… А до речі, чи є у вас хоч якесь військо?

* * *

— А ще можна збити такі штуки з дерева, на чотирьох ногах, на чотирьох цвяхах. Облити смолою й підпалити. І нехай вони біжать попереду, а стражники від страху…

— От-от! Стражники від страху забарикадують двері, і привіт! До того ж, ці твої горючі тварини прогорять до головешок, поки добіжать. Золою розсиплються перед воротами!

Принц-саламандра опустив голову. Мені не дуже подобалося, як Уйма із ним розмовляє — без належної поваги. Я штовхнула людожера ліктем під бік. Уйма покосував. Закотив очі під лоба, ніби промовляючи: ще й ти зі своїми умовностями.

Ми лежали на тому самому пагорбі, під яким не так давно Уйма переміг у традиційному змаганні міського ката. Сховавшись у густій висохлій траві, ми дивилися на замок, і чим довше дивилися, тим паскудніше ставало в мене на душі.

Сіра брила зморшкуватого каменю здавалася абсолютно неприступною. Дві потворні колони біля входу, вузьке провалля воріт — варто закрити його каменем, і можна хоч головою об стінку битися!

— Та й скільки часу забере все це? — вголос міркував Уйма. — Ляльок шити, страховиськ із дерева збивати…

— Я не чекатиму, — у Майстра-Генерала був хрипкий, зірваний у боях голос. — Три дні — і атакуємо всіма наявними силами. Ти, я, цей хлопець із вогню та дівчисько із хлопчиськом. Гарна буде смерть.

Я не розуміла, всерйоз він це каже чи знущається.

— А якщо зібрати вовків зі всього лісу? — принц-саламандра був людиною з фантазією. — Нехай сунуть лавиною…

— Вони ворота зачинять, — пояснив йому Уйма, як маленькому. — Тільки намарне звірів занапастимо.

— Рішучості у вас на цілу армію, — Майстер-Генерал посміхнувся. — А мізків, дивлюся, обмаль. На один десяток не набереться.

Я хотіла огризнутися, а сенс?

Сьогодні був не базарний день. В околицях замку, як в пустелі, рідко прошмигне чоловічок з оберемком хмизу на плечах. Хижки й будочки — базар поперед замку — пустували. Вітер погойдував петлі на шибеницях уздовж дороги. У мене занило серце: я так і уявила, як ми висимо рядком. Я, Уйма, некромант… і принц-саламандра.

Ой! Невтомна мураха заповзла під сорочку, зімкнула щелепи в мене на животі. Зашипівши від болю, я перевернулася на спину й захлопала долонями, наче намагаючись зрівняти свій живіт із землею. Клята мураха, хоч і кусає боляче, допомогла мені позбутися страшної картини перед очима.

Я знову перевернулася на живіт, як кулеметник у засідці, і подумала: ось він, вирішальний момент. Майстра-Генерала ми, ризикуючи життям, здобули, і ще не відомо, чи зможе принц-саламандра повернутися до рідної країни. Славетний воїн ожив — деякі ж такого щастя віками чекають! І замок осьдечки, як на долоні, там нидіє в темряві принц-бранець, якому я обіцяла повернутися. Там б’є байдики принц-деспот, убивця й зрадник. А ми сидимо, як дурні, і нічогісінько не можемо зробити перед цією сірою твердинею!

Інша мураха цапнула мене за плече. Я скотилася з пагорбка, лаючись упівголоса, і пішла навмання. Максиміліан сидів біля багаття. Уйма звелів йому чекати — і некромант чекав, опустивши голову, насупившись, думаючи про своє.

— Агов, Максе! Ти можеш чудовиськ створити, щоб вони замок штурмом взяли?

— Іди ти, — некромант відвернувся. — Цей замок не здолати.

— А мерців підняти? Тут цвинтар десь зовсім поруч, піднімай — не хочу. Та ще повішеники. У них із принцом-деспотом свої рахунки.

Він зиркнув на мене з такою відвертою злістю, ніби я тицяла пальцем у його хворобливу рану. Ага: він же до смерті боїться мерців. Та й що зможуть мерці, якщо кам’яні двері зачиняться?

— Може, треба мертвяків-невидимок? — подумала я вголос. — Щоб вони невидимими дійшли до дверей і налягли на стражників. Щоб ті не встигли забарикадувати ворота… Максе, ти можеш зробити Уйму невидимим?

— А ти?

Я подумала. Повертіла посох у руках:

— Ні, — зізналася нарешті. — Не можу.

— І я не можу. І відстань від мене.

— Ну чому ти такий злючий? — я сіла поряд. — Я тобі життя врятувала. Ти мене зрадив. Я тебе пробачила. У скількох халепах разом побували. Ну навіщо нам бути ворогами, ти мені поясни?

Він по-собачому підняв верхню губу. Хотів щось сказати, але в цей момент і його вкусила мураха. Некромант підскочив, шльопаючи себе по попі так люто, наче на нього напало каяття, й він вирішив самопокаратися за всі гріхи одразу.

— Ото тварюки, — сказала я співчутливо.

— А знаєш, що твій Уйма катові розповідав? — запитав мене некромант, трохи віддихавшись. — Про страту в мурашнику? Ти думаєш, так просто — посадити засудженого на купу, і нехай мурашечки жеруть його? Ні-і, все не так просто! Твій людожер придумав ось що: перед стратою жертві дають напитися солодкої води, а потім…

Він говорив і говорив, але я його не чула. Я дивилася, як ворушаться його губи, як звужуються й розширюються чорні зіниці, а в голові в мене панував безлад. Перед очима стояли ворота між двох колон, базар, шибениці… От ворота зачиняються…

Повернувшись до Макса спиною, я рвонула на вершину пагорба, перечіплюючись від нетерпіння.

— Послухайте! Я знаю!

До мене повернулися одразу три обличчя: бронзове Уйми, бліде принца-саламандри і жовтувате Майстра-Генерала.

— Я знаю! — я впала на живіт між людожером і принцом. — У нас є військо. Ми переможемо!

Майстер-Генерал підвівся на лікті. У його бляклих блакитних очах загорівся інтерес:

— Ця пройда могла б стати непоганим воїном, якби їй пощастило народитися хлопчиськом.

— Викладай, — звелів Уйма, ніздрі його роздувалися. — Але якщо це дурниці, якщо ти марно репетуєш… своїми руками відгамселю. Не подивлюся, що маг.

* * *

Увечері Уйма із Максиміліаном прогулялися до найближчого села й роздобули трохи необхідних нам речей. Не штурмувати ж замок голими руками?

Розділ двадцять третій

Штурм

Уранці ми дочекалися, поки стражники відчинять ворота, і рушили торговельним шляхом до базару. Вигляд у нас був по можливості мирний: спереду крокував Уйма, одягнений по-селянськи, із сокирою на одному плечі й в’язанкою дров на іншому. Майстер-Генерал, одягнений у плащ із каптуром, прямував за ним і вів на мотузці мене з Максиміліаном. Виявляється, у цих краях торгівля дітьми була такою звичною справою, що найменше підозр міг викликати мирний купець, який вів на базар хлопчика й дівчинку.

42
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело