Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 37

• Предыдущая
• 37/56
• Следующая

Виявляючи повагу, я вклонилася. У мене вийшло щось середнє між поклоном і реверансом. Уйма, гордий дикун, тільки злегка нахилив голову.

— Я дивився у вогонь, — сказав Король-саламандра, як тільки ми покінчили з привітаннями. — У мене було видіння. Ви принесли нам або велике горе, або щастя й удачу. Відповідайте — що привело вас?

Я подумала, що видіння в нього надто вже універсальні: «Або дощ, або сніг, або буде, або ні».

— Звичайно, ми принесли вам щастя, — сказала я якомога голосніше й упевненіше. — Король Оберон видає заміж…

Отут я вперше запнулася. Мені відразу пригадалося, як я виголошувала промову перед принцом-деспотом і чим це скінчилося. Може, не варто зізнаватися, що Оберон улаштовує долю принцес оптом, тобто всіх одразу?

— Видає заміж принцесу свого королівства, це дівчина небаченої краси, доброти й скромності. Король Оберон просить принца-саламандру…

І я запнулася знову. По ідеї, просити руки нареченої повинні наречені. А тут усе навпаки, та ще й я виступаю в ролі свахи якоїсь, а не мага дороги.

— Король Оберон, — я перевела подих, — улаштовує оглядини наречених по той і по цей бік Печатки. На оглядини допускаються тільки принци, тільки шляхетні, тільки доблесні… коротше, гідні. Король просить принца-саламандру взяти участь в оглядинах.

Від цієї промови моє горло пересохло, а обличчя, напевно, почервоніло, як переспілий помідор. Король і принц дивилися на мене з інтересом. Я завмерла, очікуючи, що вони скажуть: а раптом образяться на такий поворот діла й відмовляться брати участь в «оглядинах»?

Вони довго мовчали. Статуї уздовж стін завмерли, як варта, а стражники біля тронів стояли нерухомо, наче статуї. Переливалися жаром ящірки на стелі. От одна зірвалася з місця, кинулася в комин і зникла у вогні.

— І які у мене шанси? — неголосно запитав принц-саламандра.

Я подивилася на нього уважніше.

Він був одягнений, як і батько, — від шиї до п’ят у луску. Шкіра на лиці віддавала міддю, на цьому тлі очі здавалися особливо яскравими й зеленими. Він дивився прямо, спокійно й по-доброму; я зрозуміла, що він мені подобається.

— Дуже великі, — сказав я, заглядаючи йому в очі. — Тобто… Якщо ви скажете «так», ви обов’язково одружитесь з принцесою з-за Печатки.

— І зможу привести її сюди?

Я згадала, що із цього приводу казав мені Гарольд.

— Так. Тобто… Адже їй буде добре у вашому палаці?

Король-саламандра посміхнувся. Принц ніяк не прореагував на те, що я бовкнула дурницю.

— Звичайно. Але за однієї умови.

— Якої? — я напружилася.

Принц довго дивився на мене.

— Якого кольору в неї волосся?

Уйма за моїм плечем переступив з ноги на ногу.

— Чорне, — сказала я, пригадавши Філумену. В очах принца щось змінилося, здається, там промайнуло розчарування. — Світле, — продовжувала я без паузи, згадавши Ортензію. — Русяве, — це Розіна. — Руде…

Я запнулася. Принц випрямився на троні:

— Руде?

— Вона що, змінює колір волосся відповідно до сезону? — поцікавився король, не приховуючи глузування.

— Руде, — принц, здається, ніяк не міг заспокоїтись.

— Вогненно-руде, — виголосила я, намагаючись пригадати про Алісію хоч щось хороше. Приголомшливе зелене плаття… Довга рукавичка… Намисто… Гарна дівка, що й казати, тільки бліда від затворницького життя, і ластовиння зовсім не видно. — Її звуть Алісія.

— Алісія, — повторив принц, наче пробуючи ім’я на смак.

— Ви не все нам розповіли, — різко зазначив король.

— Зате все сказане — правда, — парирувала я. — Принцесу звуть Алісія. Вона прекрасна, розумна й добра. Вона чекає на принца-саламандру.

— Батьку, — як і раніше, неголосно сказав принц, — мені треба з вами поговорити.

Піт заливав очі. Мені відвели кімнату для відпочинку, досить велику й зручну, та ще й з паруючим овальним неглибоким басейном. От тільки дверей тут не було, а тільки щільні фіранки на вході. Спочатку я смикалася, соромилась і постійно оглядалася, чи не дивиться хто, а потім не витримала. Швидше здерла із себе весь одяг і бульк у басейн, як це робили ящірки.

Вода була прохолодна! А ще вона була проточна, я виявила в одному кінці басейну дірку для зливу, а в іншому — холодне джерело. Ближче до джерела можна було навіть змерзнути, зате над стоком було гаряче, а в центрі басейну — затишно, наче у теплій ванні. Ніколи досі я не отримувала такого задоволення: плавати (точніше, ходити на руках, бо було мілко) туди-сюди чи просто лежати на воді, відчуваючи її запах, відчуваючи, як змивається противний піт, як відновлюються сили і водночас підступає дрімота. Слово честі, тут можна жити, під цими вулканами. Алісія не ображатиметься.

Ящірки іноді мене лякали. Потім я звикла до їхнього плескоту й шипіння і з інтересом узялася спостерігати з води, як їм це вдається. Схоже було, що в них тут щось на кшталт сауни: розжарився на камені й бульк у воду. Особисто я була в сауні один раз. Кажуть, це зовсім не те, що парна, але мені все одно не сподобалося. А ось ящіркам подобається. Цікаво, вони це заради задоволення роблять? Чи в них робота така — вогонь підтримувати, пару утворювати, тепле повітря перемішувати?

Міркуючи так, я мало не заснула, поклавши голову на сухий теплий бортик.

— Ліно!

Я стрепенулася. Уйма, ні крапельки не переймаючись правилами пристойності, увійшов до моєї кімнати й засмикнув за собою фіранку.

— Та ти що! — я відповзла в дальній кут басейну, намагаючись поглибше сховатися під водою. — Геть! Негайно!

Людожер дивився на мене круглими блискучими очима. Йому, дикунові, плювати, одягнена я чи ні. Щойно сталася подія, і емоції розпирали Уйму зсередини.

— Відвернися! — вискнула я.

Він неохоче відвів погляд:

— Одягайся. Швидко. Пішли, щось покажу.

Він не купався й не відпочивав. На його спині й плечах білою скоринкою засох старий піт.

Я абияк застебнула штани. Збудження Уйми передалося й мені. Одяг прилип до мокрого тіла. Я підхопила посох, що лежав на краю басейну.

— Пішли, — Уйма відсунув фіранку.

Я огляділася. У коридорі було порожньо, якщо не зважати на червону ящірку на стелі.

— У них не замикаються двері, — повідомив людожер. — Пішли, не бійся, тут нікого немає.

— Але ж ми гості! Хіба ось так пристойно…

— Тихо. Головне, щоб ми пройшли повз пост.

Коли Уйма сильно хвилювався, він починав говорити, як напівписьменний дикун.

Я, як і раніше, не була впевнена, що ми вчинили правильно, але Уйма не залишив мені вибору. Він вів мене впевнено, наче жив тут немало років: праворуч, ліворуч, сходами вниз і нагору. Цікаво: у них там, на островах, усі обходяться без компаса?

Задушлива спека королівських покоїв залишилася позаду. Схоже, що ми були у господарській частині палацу. Тут теж було дуже тепло, але не горіли комини, не було ящірок на стелі. Звідкись із щілин проникало свіже повітря. Я хапала його ротом і носом, ніби прагнучи надихатися про запас.

— Стій. Тут.

Він відсунув важку штору й, пригнувшись, вліз у нішу під навислою скелею. Я загаялася, але залишатися тут одній було ще страшніше, тому я стиснула посох і пірнула за Уймою.

У ніші було темно. Кліпнувши, я подивилася нічним зором, та спочатку нічого не побачила, крім широкої Уйминої спини. Людожер оглянувся, відступив убік, пропускаючи мене, — і тоді я зрозуміла, чому він так розхвилювався.

На кам’яній лаві лежав Майстер-Генерал. Голий до пояса, лише в штанях. Дивився в стелю. З безволосих білих грудей стирчала голка, схожа на в’язальну спицю.

Я швидко відвернулася.

— Ось він, — пошепки сказав Уйма. — Наш шанс. Оберонів шанс.

— Що?

— Слухай мене, магу дороги, слухай уважно, — Уйма стиснув волохатою лапищею моє бідне плече. — Ми повинні його забрати.

— Як…

— Мовчи. Принц купився на руду принцесу, я бачив. Постав за умову: ви нам Майстра-Генерала, ми вам принцесу. Тільки так.

• Предыдущая
• 37/56
• Следующая