Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 30

• Предыдущая
• 30/56
• Следующая

Я помилилася. Важіль піддався, колесо повернулося, й клітка піднялася ще на півметра вгору.

— Не туди! В інший бік!

Я знову крутнула важіль. Клітка трохи опустилася. Я смикнула щосили, колесо завертілося, шестірні застукали, клітка рухнула вниз.

— Не так низько! Не до землі!

Я зависла на важелі. Клітка сіпнулася й стала, розгойдуючись, за декілька сантиметрів від підлоги.

— Спасибі, — сказала людина.

Тепер я могла роздивитися його ліпше. Він був блідий, худий і давно не стрижений, але молодий і, напевно, вродливий, якщо його поголити. Борода здавалася світлою в порівнянні з чорним прямим волоссям. А очі він так щулив, що неможливо було розгледіти їхній колір.

— Нижче клітку опускати не можна, — сказав він, ніби вибачався. — Тоді смужелиці полізуть до мене в ліжко. Ходи-но ближче.

Я підійшла. Тепер нас розділяли лише кілька кроків і ґрати.

— Ви сидите тут у темряві?

— А хіба ти сиділа при світлі?

— Так, але ж мене тільки сьогодні піймали…

Я запнулася. Я втратила лік часу і вже не знала точно, що відбулося сьогодні, що вчора, а що — тиждень тому.

— Я тут уже дуже давно, — спокійно сказала людина. — І ніхто до мене не приходить.

— Як же? А ваші тюремники? А хто вас годує, напуває?

— У мене є вічний окраєць хліба, якщо його з’їсти, він завжди наростає знову. І повний глечик молока, теж вічний. І цибулина. І вічна свічка, але вона тоненька й останнім часом дуже погано відновлюється. Боюся, як би мені не залишитися зовсім у темряві.

— За що?! — запитала я, вражена до самого серця. — За що з вами так повелися?!

— Ну як же. Я ж повинен був стати законним королем, тоді як влади прагнув мій брат.

— Ви принц-бранець!

Від мого крику навіть незворушні чорні смужелиці бризнули навсібіч, і на секунду їхній шурхіт замовк. Що ж до в’язня, то він мало не впустив свічу:

— Що трапилося? Що з тобою?

— Я знайшла вас! — кружляючи у танку, я раз по раз давила необережних комах. — Ви принц-бранець! Я заради вас прийшла з-за Печатки, щоб ви оженилися на принцесі з Королівства Оберона!

— Зачекай, — сказав він тихо. — Але ж я… я не можу женитися. Я замкнений тут навічно.

— Як навічно? — я перестала танцювати. — То я негайно вас звільню! Треба підняти клітку вище, а потім гепнути її об підлогу, тоді вона розлетиться й…

— Вона не розлетиться, — принц дивився на мене серйозними сумними очима. — Звільнити мене може тільки той, хто візьме замок штурмом. А цей замок неможливо взяти.

— Ні, — я не бажала відступати. — У крайньому разі… Я добуду пилку. Я щось придумаю. Ви дуже потрібні. Не тільки мені, всьому нашому Королівству. Я придумаю, як вас звільнити.

— Мила дівчинко, — він відвів очі. — Придумай спочатку, як звільнити себе.

Я замовкла.

Хто я така? Одна, без друзів, без посоха. Ключа в мене немає, я ніколи не зможу повернутися за Печатку. Заблукала в страшному замку, голодна, знесилена…

— Хочеш їсти? — запитав принц.

— Не хочу… відбирати у вас останнє.

— Це не останнє. Це вічне. Тримай, — він відламав мені шматок чорного хліба. — На жаль, це все, чим я можу тобі допомогти.

Ми провели із принцом-бранцем кілька довгих годин. Його хліб і молоко видалися мені страшенно смачними — хоча окраєць, якщо чесно, був черствуватий, а молока я з дитинства не люблю. Він скаржився, що забуває слова, що розмовляє сам із собою й боїться збожеволіти. А я сиділа навпочіпки, соломинкою відганяла докучливих смужелиць і з жахом думала: що ж далі?

Можна, звичайно, залишитися. І принцові буде веселіше, і мені не так страшно. Вічного хліба й вічного молока нам вистачить на двох. Можна насмикати соломи з матраца й спорудити мені постіль на кам’яній підлозі. Смужелиці противні, звичайно, але ж вони не кусаються…

Вийде, ніби я втекла з однієї в’язниці до іншої. Принца, за його словами, уже давно ніхто не провідує, виходить, мене не знайдуть і не піймають. І я залишуся тут назавжди, начебто й вільна, але у в’язниці.

— Ви знаєте вихід звідси?

— Ні, — принц засмучено похитав головою. — Старі ходи замурували й пробили нові. І в моїй пам’яті все плутається. Я б не зміг вийти.

«І ти не зможеш», — вчулося мені в його голосі.

Замружила очі.

Пригадала сонечко, як воно пробивається крізь гілки й блищить на стрімкій воді. Згадала Оберона, як він летить по полю верхи на Фіалку, своєму крилатому зубастому коневі. Пригадала, як мама ставить на стіл іменинний торт, сміється, а Петрик та Дмитрик сидять рядочком і зворушливо дивляться на свічки добрими такими очима…

— Ви б погодилися оженитися на принцесі? На прекрасній, розумній, гарній, добрій… — мій голос затремтів. Я кривила душею.

— Ну звичайно погодився б, — перебив мене принц. — Тільки хіба не все одно? Я приречений навічно…

— Нічого ви не приречені.

— Я зістарюся в цій клітці…

— Нічого ви не зістаритеся! — я заговорила голосніше, луна застрибала від стіни до стіни. — І я не розумію, чому ви здаєтеся? Я зараз піду…

— Ти підеш?!

— Піду, — я вся напружилася, не даючи жалості заволодіти мною й притамувати волю. — І повернуся! Я звільню вас, ми підемо за Печатку…

Принц дивився на мене сумними очима, наче звір у зоопарку:

— Ти не виберешся із замку.

— Виберусь!

— Ти заблукаєш й умреш від голоду і спраги.

— Не вмру!

— Чи тебе впіймають, і тоді буде ще гірше.

— Не впійма… — голос у мене охрип і коліна затремтіли. — Нехай краще схоплять, ніж просто так сидіти! І ще… я повинна виконати королівську обіцянку.

— Хіба ти її давала? Хіба тобі її виконувати?

Запала тиша, тільки смужелиці шаруділи.

— Спасибі за частування, — сказала я нарешті. — Тепер мені пора йти. До побачення.

Спочатку по стінах стрибали бліді відблиски вогню — горіла свіча принца-бранця. Потім він задув свічу і стало темно.

Я спустилася до самого низу. Оглянулася, намагаючись пригадати, звідки прийшла. Безуспішно: всі коридори виглядали однаково.

Куди тепер?

Ще можна було повернутися. Без зброї, без ключа, без друзів — на що мені сподіватись?

Я схлипнула й закрокувала по коридору — навмання. Я йшла, і йшла, і йшла, і навмисно голосно тупотіла — якщо тут ходить патруль, хай мене почує. А якщо під замком зачаївся Максиміліан — ще ліпше, мені давно хочеться глянути в його чорні безсовісні очі. А якщо…

Мені затулили рота, підхопили й понесли. Задихаючись, я почала останню битву за своє життя — ліктями, нігтями, зубами й п’ятами.

Супротивник був незрівнянно сильнішим. Тож мене скрутили й кудись тягнуть, я бачила тільки кам’яну підлогу й чоботи. Дуже знайомі чоботи з халявами, що пришиті до штанів. Уйма!

Я заборсалася з новою силою. Дарма — він міг однією рукою прихлопнути з десяток Лін. Але я все одно виверталася, втрачаючи сили, хоча й знала уже приблизно, що на мене чекає. Якби ворог — було б не так образливо! А от зрадник…

Уйма сповільнив крок. Зупинився. Я відчувала, як здіймаються його боки, але не чула подиху.

— Навіщо ти втекла?

Я спробувала вкусити його за долоню. Простіше хапонути яблуко, що висить на мотузці.

— Я тепер знаю, як вийти із замку. І ключ від Печатки в мене.

Від несподіванки я перестала вириватися.

— Твій посох у надійному місці. Зараз зміниться вечірня варта — і заберемо.

Я, наче ганчірка, нерухомо висіла в його руках.

— Принц-бранець у замку. У підземеллі. Захований. Щоб його звільнити, потрібно здобути замок штурмом. Принц-деспот упокориться переможцеві.

Я перевела подих.

— Я знаю, як знайти принца-саламандру, — він нарешті забрав руку від мого обличчя. Обережно поставив на ноги. Я похитнулася й ухопилась за стіну.

Уйма ще більше обріс щетиною. Схуд. Але жовті очиська горіли, ніби нічого й не було.

• Предыдущая
• 30/56
• Следующая