Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 42

• Предыдущая
• 42/58
• Следующая

Олександр говорив. Рибалки слухали. Хвилини минали одна за одною. Дітвора заходилася знову гратися, і їхні крики, на відміну від неголосної мови Олександра, чудово долітали до моєї криївки.

Рибалки переминалися з ноги на ногу, переглядалися. У цих поглядах був подив.

Принц говорив. Обличчя його було спершу рожевеньким, потім стало буряково-червоним. Ельвіра все ще усміхалася, але усмішка була вимучена.

Що відбувається?

Я пригадала тривожне занепокоєння, що не давало мені спокою увесь день, міцніше вхопилася за соснові гілки — і раптом усе зрозуміла.

Та вони ж не схожі на короля й королеву!

Хоч скільки не начищай пряжки, не розгладжуй складки і старі мережива — принц і Ельвіра залишалися хлопцем і дівчиною, просто хлопцем і дівчиною, що припхалися казна-звідки і заявили права на трон. Королівський трон, якого в цьому селищі зроду, мабуть, не було…

Потихеньку, прагнучи не налягати на пошкоджену ногу, я зісковзнула з каменя.

— Я по-іншому це собі уявляв, — сумно пробурмотів принц.

Ми втрьох сиділи на гладкому сосновому стовбурі серед перевернутих човнів. Над морем підіймався великий жовтий місяць.

Місцеві жителі не хотіли образити принца й принцесу і не прогнали їх геть. Однак і до селища не пустили, сказали: треба порадитися.

— Про що їм радитися? Ну про що? Я не розумію…

На принца було шкода дивитися. Ельвіра сиділа, підібравши спідницю, суворо стиснувши губи. Як милість від жителів села нам була запропонована вечеря: казанок юшки й окрайчик хліба, за яким ми так скучили, що негайно зжували його до крихти.

Юшка залишилася. І зараз ми повільно хлебтали з одного казанка трьома круглими дерев’яним ложками.

— Ліно, — знову почав принц. — Ти як маг скажи: у чому наша помилка?

Я стенула плечима.

— Я ж маг, а не принцеса і не принц. Звідки я знаю, як засновують нові Королівства? — зауважила я.

— Добре… Як би вчинив Оберон?

Дарма він пригадав це ім’я. Я поклала ложку на край казанка.

— Ліно… Ну чого ти?

— Оберон ось що зробив би, — сказала я, стримуючи роздратування. — Він просто виїхав би перед ними верхи на Фіалку… і нічого б не сказав. Вони одразу ж визнали б його за короля.

— А якби у нього не було Фіалка?

— Тоді він вийшов би пішки. Глянув на них, і вони…

— Визнали б його за короля? Без слів? Чому?

— Бо він король! — я майже кричала. — Бо коли він прийшов до мене додому в куртці та простій шапочці, які у нас кожен хлопчак носить… я все одно зрозуміла, що він — король. Величність. У нього обличчя королівське. Не треба корони, не треба мантії. Нічого не треба. Якщо людина — король…

— А я не король? — страшним шепотом запитав принц.

Я замовкла, облизала губи.

— Я хіба так сказала? Просто ти запитав, що зробив би Оберон…

Ельвіра важко дихала. Дивилася на мене з ненавистю. Мабуть, раніше — кілька місяців тому — я злякалася б такого погляду. А зараз тільки усміхнулася:

— Не спопеляй мене очима. Я, може, більше за всіх хочу, щоб у вас було Королівство. Мені додому треба. Але, хай йому грець, я свій обов’язок виконала? Виконала. Я вас сюди привела? Привела. Давайте тепер виконуйте свій обов’язок, умовляйте їх, чи що, просіться на випробний термін…

Принц різко встав, відкинув ложку в пісок і попрямував до моря. Мушлі та дрібні камінчики обурено скрипіли під його чобітьми.

— Навіщо ти так? — запитала Ельвіра.

— Як? — здивувалася я. — Ну що мені тепер робити? Ви ж обіцяли мені Королівство!

— Олександрові бракує віри в себе! Ти мусиш підтримати його, а не принижувати… у таку мить!

— Елю, — сказала я несподівано для себе. — А якщо в нього ніколи не буде Королівства, ти ж не покинеш його?

Очі принцеси звузилися.

— Не покину, навіть якщо він буде хворим, однооким, калікою…

— А якщо він не буде королем?

— А чому ти питаєш? Ти що, думаєш — я з розрахунку? Так? Я що, давала тобі привід так думати?

На віях у неї вже блищали сльози.

— Ну гаразд, — сказала я примирливо. — Нічого страшного… Не кінець же світу. В крайньому разі підемо далі…

Ельвіра впустила ложку в казан, закрила обличчя руками й розплакалася.

— Ліно? Ліно?

Історія повторювалася. Принц знову будив мене серед ночі й знову переривав солодкий сон, тільки цього разу мені снилася не мама, а наше Королівство на привалі. Я сиджу біля вогню, навпроти — Оберон, праворуч — Гарольд…

— Ліно, пробач, я тебе розбудив…

Місяць перемістився на середину неба, з жовтого став білим, як ліхтар перед нашим під’їздом.

— Що трапилося?

— Нічого… У мене ідея. Послухай… Давай скористаємося твоїм авторитетом.

— Тобто?

— Ось поглянь. Ми прийшли до них, по суті, голі-босі, обідрані, все майно в одному заплічному мішку. Ні почту, як у Оберона, ні слуг, ні варти. Звичайно, у них є підстави нам не вірити… Але у нас є доказ наших прав — це ти, маг дороги.

— І що?

-Завтра ми вийдемо їм назустріч. І… ти можеш підняти бурю? Невеликий такий штормик?

— Навіщо?

— Бо ти — наша могутність. У тебе вони повірять. Я бачив, як косували на твій посох… Якщо не можеш бурю — просто пошли блискавку в небо. Один раз. Не треба нікого залякувати, підпалювати і таке інше…

— Розумний який, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Ну що ти кривишся? Головне — утвердитися, а потім закони Королівства зроблять усе за нас. Хай тільки нас визнають. Хай визнають, а там і повірять, і полюблять… Ну?

— А якщо я скажу «ні»?

Принц молитовно склав долоні:

— Якщо ти скажеш «ні», твої шанси потрапити додому різко зменшаться.

— Тобі не королем бути, — сказала я крізь зуби. — Тобі єзуїтом бути…

На щастя, він не знав, хто такі єзуїти.

Рано-вранці натовп місцевих жителів висипав за ворота, щоб повідомити рішення громади. Наперед вийшов приземкуватий лисий чоловік із геть вигорілими бровами та віями й повідомив:

— Панове, ми тут порадилися і, отже, не приймемо вас. Харчів на дорогу дамо, води, якщо треба, хорошу дорогу покажемо… А Королівство будувати — вибачайте. Не дозріли ми. Не готові.

Не дивлячись на принца, я гепнула посохом об пісок. З набалдашника вилетів стовп вогню, шугонув майже до неба і опав, розсипався іскрами. Натовп відринув назад. Хтось закричав — когось придавили.

— Ми теж порадилися, — м’яко сказав принц. — 3 панною, е-е-е… з нашим магом дороги. Наш маг вважає, що відступати від стародавніх законів королеуспадковування не тільки нерозумно, а й певною мірою злочинно. Пахне зрадою.

«Хто б говорив про зраду», — гірко подумала я й викинула з палиці ще один вогненний стовп.

Натовп порідшав. Ті, хто стояв позаду, розбігалися.

— И-и-и, — розгублено протягнув безбровий, дивлячись на мене з відвертим страхом. — Коли так… Коли ви так повертаєте, то… А іскри ж, іскри! Човни нам не спаліть!

Я опустила посох.

На місці, де хвилину тому був натовп, стояв тепер наш безбровий співрозмовник та ще дві-три жінки, цікаві, безстрашні, вперлися кулаками в тугі круглі стегна.

Біля їхніх ніг вітер грався довгим, брудним пташиним пір’ям.

Приміщення, де нас оселили, навіть за великого бажання не можна було назвати резиденцією. Клуня клунею: стіни покосилися, зі щілин дме, дах дірявий. Добре, що погода стояла суха, тепла й сонячна.

Поки що.

Лисий безбровий чоловік, що говорив від імені своїх односельців, був місцевим старостою на ім’я Голяк. Він довго вибачався, що не знайшлося для нас палацу: людей багато, плодяться, розумієте, діти роти роззявляють — дай. Робочі руки всі зайняті — у морі, розумієте, косяки уздовж берега ходять, а коли вони підуть, тоді інша справа, тоді складемо вам хоч якийсь палац, а поки тут поживіть — будинок добротний…

• Предыдущая
• 42/58
• Следующая