Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 30

• Предыдущая
• 30/58
• Следующая

— Ми пройдемо, ваша величносте, — сказала я, трішки задихаючись. — Що мені робити?

Темрява.

Пісок під ногами. Тонни злежаного піску над головою. Таке відчуття, що тягнеш на спині неймовірний тягар. Іноді від цього тягаря падаєш на коліна, однак встаєш і йдеш далі. Тунель у землі зробили саме такий, щоб міг пройти кінь. Тварини йшли, пригинаючи шиї, тихі, сумирні, якісь механічні. Щоб затягнути їх у тунель, Оберон наклав на них закляття, щось на зразок магічного наркозу.

А людям ніхто наркозу не давав. Ми йдемо вервечкою, тримаючись одне за одного — Оберон попереду — він пробиває тунель. Ланс позаду — він тримає склепіння, що норовить накрити хвіст вервечки. А ми з Гарольдом ідемо посередині — відчуття таке, ніби тримаєш все небо на своїх плечах.

Гарольд кашляє. Стеля відразу стає нижчою, хтось перелякано скрикує. Я напружуюся так, що починають миготіти перед очима яскраві «ракети». Стогне пісок (чи мені здається?). Склепіння підіймається трохи вище, я вже не торкаюся його набалдашником посоха…

Добре, що я маленька. Не треба йти, зігнувшись у три погибелі, як Гарольд. Набалдашник моєї палиці блідо світиться зеленим і червоним. Від цього світла темрява стає ще густішою, ще чорнішою. На нічне бачення не вистачає сили. Нема на що дивитися, нічого не треба бачити — треба повзти, мов черв’як, вузьким тунелем, що може от-от завалитися, і тримати його, утримувати, ревіти від натуги, але тримати…

Нічим дихати.

Ніколи більше не ввійду до ліфта. Ніколи не спущуся в підвал із низькою стелею. Дайте мені простору, дайте повітря, невже я більше не побачу сонця?

Дужчає втома. Хочеться негайно кинути посох і впасти, а там, що буде, те й буде, хай тонни піску накриють мене — я згодна, тільки б відпочити, відпочити… Стеля просідає. Поруч хрипить, піднімаючи її, Гарольд.

— Ліно… ти… пісню… яку-небудь… знаєш?

Яку там пісню — груди стиснуло так, ніби моя піщана могила вже накрила мене. Проте я видушую з останніх сил:

Невлад, проте досить голосно підспівує Гарольд.

І на мить легшає.

Небо. Без хмар. Дивний бузковий відтінок.

Я лежу на спині. Точніше напівсиджу, обіпершись спиною об щось м’яке. Біла рука з довгими пальцями лягає мені на плече, і я розумію, що поруч зі мною Оберон.

Другою рукою він обіймає Гарольда. Той закотив очі під лоба й блаженно усміхається. Під носом і на підборідді у нього запеклася кров, свіжа цівка біжить з куточка рота. Оберон простягає над ним руку, шепоче:

— Оживи…

Гарольд продовжує усміхатися.

Рачки підповзає Ланс. Тягне за собою посоха. Нерівна доріжка на світлому й гладкому піску.

Ланс падає обличчям униз. Оберон простягає руку над ним:

— Оживи…

Лане підводить голову.

Оберон падає навзнак. У бороді короля — кров і пісок.

Він непритомний.

Тепер ми йшли рівниною, ледь хвилястою, світлою. Брели, вгрузаючи в пісок, коні. Оберон ішов попереду, вів за вуздечку Фіалка. На моєму Сірому були нав’ючені мішки й бурдюки, він перейшов у розпорядження коменданта.

Я крокувала поряд із Обероном, несла посох в опущеній правиці. Набалдашник поблискував зеленим і червоним.

А навколо біснувався вітер. З піску стирчали зубці зруйнованих башт, уламки шпилів і стін. Мабуть, тут була колись країна — могутня країна. Не знаю, що з нею трапилося. Нічого не залишилося. Усе поглинув пісок.

— Ваша величносте… що з ними сталося?

— Їх знищив час, Ліно. Найбезжальніший убивця, вандал і руйнівник.

Оберон ледь накульгував.

— Чому ви не радієте? Адже ми змогли… Ми прорвалися…

Він усміхнувся.

— Не можу витрачати сили на радість. Коли вийдемо на зелену рівнину, де під покровом молодого лісу буде місце для нашого замку… Ми молодці з тобою, Ліно. А Гарольд і Ланс — узагалі диво. Ми не втратили жодного з наших людей. Добре, якби всім тепер вистачило води.

Пісок хвилями омивав статую, що косо випиналася з бархана збоку від дороги. Вона була схожа на шахову фігуру — суворе обличчя, руки, складені на рукояті меча, напівопущені повіки. Біліли кістки великої тварини. Випірнула з білих хвиль гранітна риба, роззявила спраглий рот, набитий піском. Рухливі цівки навколо створювали ілюзію руху.

Я пригадала кабінет Оберона: пісок на підлозі, а в піску — олов’яні солдатики, загублені іграшки. Може, ми і є такими ж солдатиками, крихітними, наполегливими, йдемо через пустелю, яка насправді тільки чиясь пісочниця?

Не сповільнюючи ходи, я відкрутила ковпачок фляги, що теліпалася на грудях. Хотіла зробити тільки один ковток, проте не втрималася й допила все до дна. І пригадала місто тисячі харчевень. Як багато там було смачної води!

— Ваша величносте… а ви добре знаєте наш світ?

— Не так, щоб досконало… я жив там кілька років. Бував у різних країнах. Працював, між іншим, інженером на великому заводі, водієм, перекладачем…

— І завжди поверталися у ту ж мить, з якої пішли?

— Так. Ти переживаєш за свій світ?

— Ні. Так. Тільки не тепер… А в нашому світі магія діє?

Оберон усміхнувся.

— Певним чином. Адже ти зупинила ту жінку на зупинці, вигнала ненависть з її душі — хоча б на секунду. Пам’ятаєш?

— А ви… як ви побачили мене? Як ви там опинилися, у тому натовпі?

— Не випадково. Я давно тебе примітив. Адже я шукав людину з магічним даром.

— А по мені що, помітно?!

Він хотів відповісти, однак чорний посох у його руці затремтів.

— Попереду небезпечно, — звично сказав Оберон. — Подавай сигнал магічної тривоги — переривчастий промінь у небо.

Їх майже не було видно. Подув, тремтіння повітря, перетікання піску. Живі істоти? Згустки невідомої сили? Я не розуміла. Я навіть не могла собі уявити, чим вони небезпечні.

— Бачу чотири, — сказав Ланс своїм нудним голосом. — Владико?

— Чотири, — підтвердив Оберон. — П’ятий народжується.

Я бачила тільки три, скільки не напружувала очі. З кожною секундою наші незрозумілі вороги ставали все прозорішими й більшими, розпливалися, як бліді плями фарби у воді. Крізь них просвічувала пустеля.

— Рівень зла дещо перевищує фоновий, — пробурмотів Ланс. — Маємо ненульовий шанс пройти.

Оберон подався вперед, як воротар перед штрафним ударом.

— Отже, пройдемо…

Силуети пустельних примар рухалися повільним церемонним танцем, під ними дивно тремтів пісок. Оберон скочив на коня:

— Варта! Замикайте колону. Підганяйте списами тих, хто відстає! Оживи, — Король простягнув руку над головою знесиленої матері Гарольда, потім поскакав уздовж колони, «підживлюючи» слабких і зневірених: — Оживи… Оживи… Оживи…

Колона збилася щільніше. Стражники стали у хвості.

— Королівство! — Оберон підкинув посох, Фіалк на мить злетів над піщаним барханом. — Рухаємося бігом, щільною вервечкою, крок у крок за мною. Ані кроку вбік — у жодному разі! Ліно, Гарольде, у стрій. Допомагайте тим, хто зіб’ється з кроку. Хто впаде — загине. Бігом!

Гарольд став поряд із матір’ю. Я побігла до принцес і одразу ж зрозуміла, що помилилася: вони молоді й здорові, он які кобили, а серед кухарів і музикантів є люди похилого віку, є слабкі жінки…

Я метнулася назад.

— Ліно! — гаркнув Оберон. — Чого ти скачеш, як блоха?!

Я не відповіла. Затесалася серед варти у самому хвості колони — звідси мені буде видно, хто знесилився…

• Предыдущая
• 30/58
• Следующая