Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 24

• Предыдущая
• 24/58
• Следующая

— Ліно, бийся, як маг, а не смали своєю самодіяльністю мені бороду! Нумо!

І Оберон, підхопивши мене під пахву, зіскочив з сідла.

Пс-с-с! — зметнувся його промінь. Трісь-трісь-трісь! — посипалася тирса. Зграя чорних істот, що вже зібралася було в хоровод, знову розлетілася на клапті кіптяви.

Я обперлася на посох і сама до ладу не розуміла — це моя зброя чи милиця? Від жаху тремтіли коліна, чорні сосуни кружляли над головою, проте найстрашнішим було те, що зараз Оберон усіх їх переб’є, а на мені назавжди залишиться клеймо боягуза!

Я вирівняла дихання. Відчула теплий клубок у животі, підняла його в серце, в ліву руку, в посох… Вогонь!

Небо заяскравіло зеленим і червоним. Мій залп вийшов гарнішим, аніж у Оберона, проте, здається, нікого з тварюк я не зачепила.

— Економніше, Ліно, тонким променем, прицільно. Дій.

Я знову відчула під грудьми теплий клубок…

Коли починаєш битися по-справжньому, страх зникає. Я це давно помітила, ще в пісочниці, коли до мене чіплялися старші дівчатка, їжте на здоров’я, панове сосуни!

Чорна зграя розпалася: половина повернула назад до лісу, а половина піднялася вище й там вправлялася в повітряній гімнастиці. Однак тварюк було надто мало, щоб побудувати два хороводи. Виходила якась зіпсована дірява карусель. А після того як Оберон прицільно збив трьох, «летючим ялинкам» розхотілося мати з нами справу. Вони всі зникли за верхівками дерев.

Я стояла, як тринога, навалившись на посох. Підійшов Оберон. Його очі світилися яскравіше, проте одна половина бороди була явно коротшою за іншу.

— От бачиш. Ну абсолютно нічого боятися.

Я зіщулилася й потупила очі.

— Це я… вам в обличчя… що ж тепер буде?

— Нічого не буде, відросте… Ти молодець, молодець, не пхинькай!

Він однією рукою пригорнув мене до себе — тільки на мить. І я зрозуміла, що це і є щастя. Скромне бойове щастя мага дороги.

Назад ми поверталися вже вдосвіта.

— Сьогодні, Ліно, ми поведемо тут караван. Ось цією дорогою. Там дві прірви, через них я перекину тимчасові мости. Ти поїдеш на чолі каравану, і тільки-но побачиш чорного розвідника — збивай. Не можна допускати, щоб вони подавали сигнали своїм. Інакше біда.

— Але ж ви прогнали їх, — ризикнула зауважити я.

— Ми їх прогнали, Ліно. Та за півгодини тут знову виростуть їхні пости.

— Але ж ми перемагаємо!

— Нас було двоє, і кожен бився на повну силу. Коли вони побачать Королівство, їх злетиться не просто сотні — багато тисяч… А нас четверо. На весь караван. Якщо вони встигнуть вишикуватися в коло, завести хоровод хоч на секунду — вважай, кінець. І ще паніка, коні злякаються, схарапудяться, переламають ноги…

Він говорив дуже переконливо. Я знову добряче налякалася.

— А… чому я? Тобто я, звичайно, все зроблю… Та раптом промахнуся?

— Не промахнешся. До того ж із тобою будуть Ланс і Гарольд.

— А ви?

— А я чекатиму інших неприємностей. Сосуни — ідеальний спосіб, щоб відвернути увагу. На місці нашого ворога я дочекався б моменту, коли всі маги дивитимуться в небо, і напав би зі спини…

Я перелякано кивнула. Проте одразу ж подумала, що справжній маг дороги в такій ситуації повинен бути трішки впевненішим.

— Я зрозуміла, ваша величносте. Можете на мене покластися.

— Ну звичайно, я на тебе надіюся… Ти ще щось хочеш запитати?

Світлішало. Очі Оберона перестали горіти зеленим. Я кліпнула, потерла повіки, а коли розплющила очі — мій зір був звичайним. Я бачила контури дерев, бачила тіні. Благословлялося на світ, однак мені, як і раніше, не хотілося спати.

— Я хотіла запитати… чому, коли я билася в провулку, я не боялася? Ну, майже не боялася. А цих… чесно кажучи… спочатку мені було не по собі.

Він потер свою обсмалену бороду.

— У провулку ти розуміла, що тобі ні на кого розраховувати. Гарольда було отруєно. Ти вважала його підопічним, а не захисником, і поводилася відповідно. А від мене ти маєш право чекати захисту. Ти думаєш, я допоможу, все зроблю за тебе.

— Ні!

— Не ображайся, це відбувається несамохіть, поза твоєю волею. Точніше відбувалося. Я тому й узяв тебе з собою, щоб ти стала моїм воїном, а не курчам під крильцем квочечки. Зрозуміло?

Фіалк перемахнув через міжгір’я, і ми побачили табір.

На ранок караван вирушив у дорогу — повз небезпечний ліс, у глушині якого кублилися чудовиська.

Люди принишкли. Королівські музиканти не бренькали струнами, не перемовлялися стражники й кухарі. Комендант і канцлер їхали з протилежних боків карети. Шторки на вікнах їхніх високостей були наглухо запнуті.

Двічі караван перетинав вузькі тріщини, через які не міг би перестрибнути ані кінь (окрім Фіалка, певна річ), ані людина. Я вперше побачила, як «зводять повітряні замки», точніше, «повітряні мости», — це були справжнісінькі міцні горбатенькі мости з гладких колод. Вони виникали нізвідки за велінням посоха Оберона й танули в повітрі, щойно останній віз перекочувався на протилежний край ущелини. Здавалося, король чаклує легко, ніби грається, однак я чомусь була впевнена, що ці «мости» забирали в Оберона чимало сил.

Інтуїція?

Король верхи на Фіалку кружляв навколо каравану, то виривався уперед, то відставав, то тримався обабіч. Я їхала на чолі колони між Лансом і Гарольдом, і в нас не було часу, щоб і словом перемовитися. Щосекунди над караваном міг злетіти чорний розвідник, і доля Королівства залежала тільки від нашої влучності.

Першого розвідника побачив Гарольд, однак збити не зміг — промахнувся. Я бачила, як промінь, випущений моїм наставником, прослизнув під потворним розчепіреним корінням, мало не зачепивши його. Ланс, ніби у сповільненій зйомці, ще тільки повертав голову. Не встигнувши ні про що подумати, я стиснула посох мокрими долонями й розпиляла сосуна навпіл, наче дерево циркулярною пилкою.

Запахло стружкою. Дві половинки розвідника рухнули обабіч каравану. Ззаду хтось вигукнув «ура», хтось зааплодував, а я не відчула нічого, окрім роздратування: не час шуміти! Не час радіти! їх тут можуть бути сотні!

Другого розвідника збив Ланс, ледве ворухнувши плечем.

Потім дуже довго нічого не відбувалося. Від постійного напруження можна було збожеволіти. Дорога була одноманітною, чорний ліс так само тягнувся праворуч, і таким же сірим було пустище. Мені хотілося, щоб хоч що-небудь сталося, — я почувалася пружиною, яку всі розтягують і розтягують, а відпустити забувають…

А потім злетіли відразу три розвідники. На такий випадок у нас був договір — я збиваю того, що в центрі, Ланс — лівого, Гарольд — правого. Але ці чорні постійно мінялися місцями! У котрого мені пуляти?!

Мало не сталося нещастя: ми з Гарольдом вибрали одну ціль. Ланс підрізав іншого, однак третій — третій шугонув вище, розпрямив гілки, мені здалося, що я вже чую скреготливий крик…

І тут Ланс випустив у нього не просто промінь — струмінь вогню. Вогонь охопив сосуна повністю. Розламуючись у повітрі, він полетів вниз і, впавши, перетворився на купу чорної пилюки.

Ми мовчали. Це було найстрашніше очікування в моєму житті. Мені ввижалися зграї чудовиськ, що злітають над лісом. Раптом вони почули?!

Нічого не відбувалося. Гарольд видихнув крізь зціплені зуби.

— Пронесло, — сказав Ланс.

І більше нічого не промовив протягом багатьох годин.

Чорний ліс помітно порідшав. Змінилося повітря — стало вологішим, було легше дихати. Промчав мимо Оберон, вилетів уперед, провів посохом, перевіряючи, чи нема попереду небезпеки. Повернувся до нас:

— Повертаємо ліворуч! До річки!

І повів уперед, вказуючи дорогу.

Це було ще одне моторошне й водночас гарне місце. Річка, що протікала білим кам’янистим ложем, була схожа на лицаря в голчастій броні: береги вкриті величезними кристалами льоду, крижані шпичаки стирчали з дна, наче зуби Фіалка. Подекуди над водою нависали крижані лінзи, такої досконалої форми, ніби їх спеціально виточували на оптичному заводі. І вони діяли, ці лінзи, ще й як. Річка якраз несла труп якогось дрібного звірятка, і, коли воно пропливало під лінзою, я побачила кожну шерстинку, кожен мокрий вусик, кожен пухирець на висолопленому чорному язиці…

• Предыдущая
• 24/58
• Следующая