Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 19

• Предыдущая
• 19/58
• Следующая

Вуха мої як спалахнуть червоним вогнем — р-раз!

Сльози як бризнуть з очей! І на посох — кап-кап-кап…

А Оберон поважно продовжував:

— Зрозуміло, головні труднощі у нас попереду, і особливо радіти поки що нічому. Завтра вранці вирушимо з міста, заночуємо на межі відомих земель і післязавтра зі світанком перетнемо її. Я просив Гарольда відпрацювати з тобою кілька прийомів… Тобі хочеться про щось запитати?

Я на той час трохи заспокоїлася, це ж непристойно — зарюмсаний маг дороги.

— Ваша величносте, а хто наш ворог? Хто була та жінка, про яку розповідав Лане? І ці, із синіми обличчями? Вони вампіри?

— Ні, вони не вампіри. Вони живуть у підводному селищі неподалік звідси — знаєш, під водою наповнені повітрям куполи, ці люди там живуть і промишляють у морі. Від свіжого повітря вони п’яніють, їх легко підкупити, вмовити на що завгодно… Не всіх, звичайно, хоча розбійників серед них надзвичайно багато. Вони такі ж люди «товстого» світу, як будь-який селянин чи купець. Якби ти глянула на них отак, — він підніс долоню до очей, глянув на мене крізь щілину між пальцями, — ти б їх не побачила…

— А жінка?

— З жінкою гірше. Власне, та жінка — один із образів нашого ворога… Вона належить до «тонкого» світу. Вона певною мірою його королева.

— Королева?! А ви?

— У мене є Королівство. А в неї — тільки туман над прірвою та драглиста речовина неосвоєного світу… Вона там живе. Завжди. Ми готуємося вступити в її володіння.

У мене мурашки побігли по спині — від потилиці до п’ят.

— А… чого вона від нас хоче?

— Нічого особливого. Вона хоче, щоб нас не було.

— Чому? Що ми їй зробили?

— Ми зв’язуємо «тонкий» і «товстий» світи. А вона розділяє їх — назавжди. Якщо нас не буде — їй буде вільніше.

— Як це?

— Жодне нове Королівство не буде засновано. Жодної нової пісні не буде складено. Жоден закоханий не подумає: «Її очі — як зорі». Він подумає просто: «У неї багатий татусь, оженюся я й матиму сите життя».

— Не може бути, — пробурмотіла я.

— Може. І буде. Якщо ми не зробимо те, що мусимо. У тебе є ще запитання?

Я мить подумала: може, досить зловживати королівським часом і піти, поки Оберон добрий? А з іншого боку, коли ще вдасться з ним отак спокійно поговорити…

— Ваша величносте… А чому у принца шість наречених? У нього що, буде гарем?

— Ні, що ти! Вважається, що потрібно шість наречених, щоб обрати одну.

— Ну, це якось… принизливо, — я зніяковіла. — Виходить, вони перед ним, як на ярмарку… Як на прилавку, а він довго вибирає…

-Я сказав «вважається». Насправді все складніше… У Королівстві не може бути просто випадкових людей, роззяв чи перехожих. Ти — маг дороги. Мати Гарольда й кухарка, і нянька. Я — король. Людо — канцлер. Говард — комендант… А вони — принцеси. З них тільки одна родом із Королівства — Ортензія. Решта прийшли до нас іще дівчатками, босоніж, із вузликами за плечима, зі свідоцтвом на гербовому папері, що їхній батько — король далеких країн… Таким є звичай. Ми прийняли їх, і вони стали принцесами-нареченими, частиною нашого Королівства. Зрозуміло?

— М-м-м, — я чесно намагалася розібратися в усіх цих складнощах. — А що з ними буде згодом?

— Згодом, на новій землі, вони одружаться з кимось із місцевих. Споважніють, народять дітей і будуть частиною «грубого» світу.

— І я не бачитиму їх, якщо дивитимуся отак? — я приклала долоню до очей.

— Не бачитимеш. Та в цьому нема нічого страшного, просто «грубий» світ живе за своїми законами.

— А принц?

Оберон спохмурнів.

— Що принц? — перепитав він.

Я зніяковіла:

— Ну… чому він сказав тій жінці біля фонта ну, що він скрізь чужий?

Оберон досить довго мовчав.

— Ліно, — сказав він нарешті, — не хочу бреха ти… Можна, я поки що не відповідатиму?

До обіду я вправлялася з новим посохом, а Гарольд мене вчив. Чесно кажучи, толку було мало: мій наставник постійно забував, що речі, прості й зрозумілі для нього, для мене — нові й складні.

— Ну ти що, зовсім не думаєш? Чи ти навмисне це робиш?

Він гарячкував через кожну дрібницю. Якби не довіра Оберона, якби не слова, які король сказав мені вранці в шатрі, я не стрималася б і потягнула Гарольда посохом по ребрах. Ой лишенько! Це ж яке ангельське терпіння у шкільних вчителів, якщо вони день у день повторюють одне й те саме, одне й те саме, а коли кричать, то не безперервно ж. Хоч паузи роблять.

Нарешті мого наставника покликали у якійсь справі. Ми обоє зраділи: він — бо можна нарешті дати горлу перепочинок, я — бо від його крику вже дзвеніло у вухах. Гарольд пішов, і тренування заладналося: я подавала в небо сигнали, розтягувала над собою ледь помітну захисну сіточку, катала по землі маленький камінь, не торкаючись до нього. І чим більше пробувала — тим краще в мене виходило. Посох сам мене вчив: він був такий зручний, такий слухняний і легкий, немов Оберон разом із ним передав мені часточку своєї могутності…

Нарешті засурмили на обід.

У дворі готелю просто неба було накрито великий стіл. За ним сиділи слуги, конюхи, музиканти, стражники, єгері й кравці. Я йшла мимо, і кожен із них — кожен! — проводжав очима мій посох.

Я підійшла до столу, де ще були вільні місця. З посохом виникла заминка: лежачи у мене на колінах, він займав два стільці праворуч і ліворуч, а поставлений сторчма — норовив упасти. Урешті-решт, я пристосувалася: затиснула посох між колінами, поклала верхньою частиною на плече (набалдашник при цьому опинився набагато вище від моєї голови), і так, скособочившись, почала їсти.

Гарольд затримувався. Оберон обідав у себе в шатрі. Пройшов по двору Ланс, узяв зі столу скибочку хліба й, задумливо жуючи, відійшов. Мати Гарольда, веснянкувата, кругленька, дбайливо вибрала для мене якнайліпший шматочок:

— Після хорошої роботи — хороший обід, це вже закон, їжте на здоров’я…

Голодна ніби сто вовків, я змолотила дві порції, ретельно витерла руки серветкою і, усе ще тримаючи посох у всіх на очах (воно й зрозуміло — як таку довжелезну річ заховати?), попленталася на задній двір.

Я йшла й розмірковувала: братися за тренування одразу ж чи все-таки влаштувати собі «тиху годину»? Адже сите черево до навчання глухе, як казав наш фізик. А що як я залізу на сінник і півгодинки полежу?

І я вже остаточно вирішила влаштувати собі маленький відпочинок, коли з дверей готелю мені назустріч вийшов його високість принц. Вийшов і зупинився, задивившись так, наче я була не я, а чудасія якась.

— Добридень, ваша високосте, — привіталася я скромно.

— Ліно! У вас посох Оберона!

Сьогодні всі дивилися мені вслід із повагою, а принц, здавалося, був уражений до глибини душі.

— Так, — відповіла я ще скромніше. — Його величність віддав мені свій посох. Усе-таки, ви розумієте, час неспокійний, післязавтра кордон перетинати…

— Що ж ви зробили? Що вчинили? Батько ніколи нікому не виявляв такої довіри…

Знову довелося прикусити губу, щоб не розпливатися в дурнуватій посмішці до вух.

— Знаєте, я такий радий, що він дістався саме вам, — сказав принц щиро. — Якби батько довірив посох Лансові…

І він скорчив таку фізіономію, що відразу стало зрозуміло — старший маг дороги не заслуговує посоха за жодних обставин.

— У Ланса є свій, — сказала я, щоб хоч трошки дотримуватись справедливості.

— А знаєте, Ліно, — принцові, здається, збрела в голову ідея. — Ви вже обідали?

— Так. Щойно з-за столу.

— Тоді піднімемося до мене в кімнату, згода? Мені так подобається слухати розповіді про ваш світ…

Я сумнівалася недовго. Зрештою, мій план із тренувань на сьогодні вже перевиконано.

Я не давала королю обіцянки тримати в таємниці все, що почула на вранішній нараді. Проте інтуїція (а разом із посохом у мене, здається, з’явилася справжня інтуїція!) підказувала, що базікати не слід. Тим більше що в розповіді Ланса принц виглядав не найліпшим чином: спершу заартачився, доводячи свою незалежність, згодом плутався в мага під ногами, не даючи застосувати трасування віялом…

• Предыдущая
• 19/58
• Следующая