Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 37
- Предыдущая
- 37/94
- Следующая
Молоде подружжя проводило медовий місяць на своїй розкішній віллі біля озера Поншартрен, приймаючи в себе вишукане товариство, коли одного дня Огюстен одержав лист;а, написаного тією незабутньою рукою. Листа йому подали в розпалі веселої та невимушеної розмови, що точилась у вітальні. Побачивши знайому руку, він страшенно зблід, проте опанував себе й докінчив жартівливу словесну баталію, яку саме вів з одною дамою навпроти, а вже тоді, вибравши слушний момент, залишив товариство. Опинившись на самоті в своїй кімнаті, він розпечатав і прочитав того листа, що його тепер краще було б не читати. Дівчина детально розповідала, як опікун і його сім’я домагались від неї, щоб вона одружилася з його сином; як раптом перестали надходити листи від Огюстена, хоч вона й далі писала йому, аж доки, знеможена сумнівами й тривогою, занедужала; і як вона, зрештою, викрила ті підступи проти них обох. Закінчувався лист словами надії та вдячності й запевненнями у неминущому коханні, що були для нещасного молодика гірші від смерті.
Він тут-таки відписав їй:
«Я одержав вашого листа — але надто пізно. Я повірив тій брехні, я був у розпачі. Тепер я одружений, і всьому кінець. Забути одне одного — ось єдине, що нам лишається».
Так загинули в житті Огюстена Сен-Клера всі романтичні ідеали. Залишилася тільки дійсність — нудна й безбарвна, мов липка твань, що лишається на березі після припливу. Відлинула іскриста голуба хвиля, зникли вдалині білокрилі вітрильники, замовкла музика весел та співучих вод, і довкола сама лише твань, липка, сіра, нудотна, — ото і вся дійсність.
Відома річ, у романах люди з розбитим серцем наприкінці помирають, і там воно цілком до речі. Та в дійсності ми не помираємо, хоч би й загинуло все, що було нам утіхою в житті. Людина має повсякденні потреби й турботи: їсть, п’є, одягається, гуляє, ходить у гості, купує, продає, розмовляє, читає, — і оце все ми й називаємо звичайно життям. Воно ж таки лишилось і Огюстенові. Коли б його дружина була щира жінка, вона б ще змогла, як то вміє жіноцтво, зібрати докупи розірвані нитки життя і виплести з них новий яскравий узір. Та Марі Сен-Клер того навіть і не добачила. Як уже говорилося, вона мала тільки струнку постать, гарні очі та сто тисяч доларів посагу. А цього, напевне, було замало, щоб розрадити стражденну душу.
Коли вона прийшла і побачила, що Огюстен, блідий мов смерть, лежить на канапі, посилаючись на раптовий головний біль, вона порадила йому понюхати нашатирного спирту; та коли його блідота й головний біль не минули і по кількох тижнях, вона невдоволено сказала, що ніколи не сподівалась від містера Сен-Клера такої немічності: він, здається, дуже схильний до мігрені, то для неї це справжня біда, бо він не може виїжджати з нею в світ, і, мовляв, буде просто дивно, що вона скрізь їздитиме сама так скоро після весілля. Десь у душі Огюстен був навіть задоволений, що його дружина така непрониклива. Та от скінчилися веселощі й утіхи медового місяця, і він побачив, що вродлива молода жінка, яку змалечку пестили й ніжили, може бути досить норовистою господинею в повсякденному житті.
Марі ніколи не відрізнялася щиросердою і чутливою вдачею, а коли й мала якісь добрі нахили, то їх давно вже поглинуло безмежне сліпе себелюбство, ще страшніше своєю тихою впертістю. Для неї просто не існувало нічиїх запитів або потреб, крім її власних. Від самого дитинства її оточували слуги, які тільки на те й жили, щоб вдовольняти її примхи, і їй навіть на думку не спадало, що вони можуть мати якісь свої почуття чи права. Єдина дочка у батька, вона не знала відмови ні в чому, що було в межах людських можливостей. Отож не дивно, що коли вона, блискуча красуня й багата спадкоємиця, почала виїжджати в світ, усі чоловіки — і годні на женихів, і не годні — враз опинилися біля її ніг. І тепер вона вважала, що, здобувши її, Огюстен має почувати себе найщасливішим із смертних.
Дуже помиляються ті, що гадають, ніби безсердечній жінці байдуже до того, чи люблять її інші. Ніхто в світі не вимагає до себе любові так безжально, як себелюбна жінка, і чим менше вона любить сама, тим ревнивіше й прискіпливіше домагається, щоб їй віддавали всю душу, до останнього дріб’язку. І тільки-но Сен-Клер перестав упадати коло неї так, як раніше, коли залицявся, він враз побачив, що його повелителька аж ніяк не схильна зректися свого раба. Почалися сльози, образи, дрібні сварки, на нього посипались нарікання, жалі, докори. Добродушний і поблажливий Сен-Клер намагався відбутись дарунками та лестощами, а коли Марі народила гарненьку дочку, він навіть відчув до неї щось наче ніжність.
— Мати Сен-Клера була надзвичайно благородна й доброчесна жінка, і він дав дитині її ім’я, сподіваючись, що дівчинка виросте схожа на неї. Це не пройшло повз увагу його ревнивої та підозріливої дружини, і вона невдоволено спостерігала, як Сен-Клер цілком поринув у турботи про дочку: все, що він оддавав дівчинці, вона вважала украденим у себе. Відтоді як вона народила дитину, її здоров’я почало помалу підупадати. Постійна бездіяльність — фізична й духовна, — безнастанна нудьга та невдоволення у поєднанні з легким нездужанням за кілька років обернули квітучу молоду красуню на пожовклу й зів’ялу хворобливу жінку, що ділила свій час між безліччю всіляких уявних хвороб і вважала себе з усіх боків найбільш знедоленою страдницею в світі.
Не було кінця її скаргам на свої незчисленні болі, та головною її недугою все лишалася. мігрень, що часом прирікала її по три дні на тиждень не виходити з кімнати. А оскільки все господарство довелося звірити на слуг, то Сен-Клер дуже скоро відчув, що в домі у нього стало аж ніяк не затишно. Його єдина дочка росла квола й слабенька, і він боявся, що без належного догляду, якого марно було сподіватися від такої недбалої матері, здоров’ю та життю дівчинки загрожує небезпека. Отож, їдучи до Вермонту, він узяв її з собою, а там умовив свою двоюрідну сестру, міс Офелію Сен-Клер, переїхати до них на Південь. І ось вони втрьох повертаються назад пароплавом, на якому ми й познайомили з ними читача.
А поки вдалині постають дахи та шпилі Нового Орлеана, ми ще маємо час відрекомендувати читачеві й міс Офелію.
Ті, кому випадало подорожувати по штатах Нової Англії, напевне пам’ятають тамтешні затінені прохолодою села й великі фермерські будинки з чисто підметеним зеленим подвір’ям під рясними й розлогими кленами. Вони пригадають, який там скрізь мир і спокій, який в усьому сталий і непорушний лад: кожна річ на своєму місці, кругом прибрано, жоден стовпчик в огорожі не хитається, жодна соломинка не засмічує зеленого моріжка з розкішним бузком під вікнами. Пригадають і просторі чисті кімнати, де начебто ніколи нічого не відбувається, де все має раз назавжди визначене місце і де життя плине собі з неквапливою розмірністю, мов старовинний годинник у кутку «сімейної кімнати», як її тут називають. Пригадають вони, певне, і дебелу книжкову шафу, де за скляними дверцятами, вишикувані рівними рядами, стоять урочисті й поважні книжки.
В тих будинках немає слуг, а проте господиня вже від полудня сидить собі в кухні у сніжно-білому чіпці, з окулярами на носі та шитвом у руках, разом зі своїми дочками, так наче тут ніколи нічого іншого не роблять і не мають робити. Вони вже давно, забули й коли, — певне, десь удосвіта, — «попорали роботу», і решту дня, хоч коли б ви до них завітали, усе в них «попоране». На старій підлозі не видно ані плямочки, ані порошинки; до столів, стільців і кухонного посуду нібито ніхто ніколи й не доторкається; а тим часом тут три або й чотири рази на день ціла родина сідає до трапези, тут-таки перуть і прасують білизну й тут же таки мовчки, ніби потаємно, роблять масло та сир.
На такій-от фермі, в точнісінько такому будинку і в такій родині міс Офелія тихо прожила собі сорок п’ять років аж доки двоюрідний брат запросив її поїхати до нього на Південь. Вона була найстарша дочка в чималій родині, проте батько й мати досі вважали її за дитину, отож запропонований їй переїзд до Нового Орлеана став неабиякою подією в родинному колі. Старий сивоголовий батько, діставши з книжкової шафи географічний атлас, подивився, яка там точно широта й довгота, і перечитав Флінтову «Подорож на Південь», щоб скласти власне уявлення про той край. Добра мати стривожено питала, чи правда, що Орлеан «страх яке лихе місце», а тоді заявила, що як на неї, то «їхати туди однаково, що на Сандвічеві острови чи ще кудись, де живуть самі погани».
- Предыдущая
- 37/94
- Следующая
