Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 17

• Предыдущая
• 17/59
• Следующая

Саме тоді телекамери зафіксували епізод із цукеркою, який став іще одним анекдотом після того, як у Івано-Франківську під час зустрічі зі студентами у Януковича влучили яйцем. Він, у минулому – боксер і автогонщик, завалився на руки охорони. Випадок із яйцем породив цілий напрямок політичної сатири – Інтернет-проект «Веселі яйця», котрий передбачав мультики про Януковича і яйце, а також неймовірну кількість анекдотів про нього. А з цукеркою, хто забув, вийшло так: на трибуні Янукович, занудившись від споглядання параду, запропонував Путіну льодяника. Той із ввічливою посмішкою відмовився їсти його сам, проте взяв і передав голові своєї адміністрації Медведєву, який без роздумів поклав гостинець до рота.

Політологи відзначають: російський президент не закликав громадян України голосувати за Януковича. Але робив усе можливе, аби підтвердити: якщо українці зроблять саме цей вибір, він буде єдино правильним. У якості авансу він повідомив: громадяни України, які приїздять до Росії терміном на 90 днів, можуть не реєструватися. Це при тому, що до того часу кожен, хто завітав до сусідньої держави більш як на три дні, мусив стати на облік. Інакше порушник паспортного режиму буде заарештований і оштрафований. Українцям недвозначно давали зрозуміти – якщо при владі буде Янукович, такі пільги для них залишаться надовго.

Із усього цього було зрозуміло: українська опозиція мусить зробити і зробить усе можливе, аби не допустити такого вибору для України. І тут, як згадує Юрій Луценко, він особисто наштовхнувся на серйозну проблему: ведучи передвиборчу кампанію кандидата в Президенти від Соціалістичної партії Олександра Мороза, він мусив робити все можливе, аби ця кампанія не поборювала передвиборчу кампанію Віктора Ющенка. Бо Мороз під час першого туру міг відтягнути його голоси. І тоді в Луценка народилася ідеальна формула: ми не агітуємо проти Ющенка, але всі, хто не готовий голосувати за нього, – голосуйте за Мороза, аби не віддати голоси ставленику Кучми.

Треба зазначити, що в СПУ завжди існувало дві головні течії – пострадянська, на чолі з «сірим кардиналом» партії Йосипом Вінським і соціал-демократична на чолі з Луценком. Жодна з цих груп не могла перемогти іншу без підтримки голови партії Олександра Мороза, якого за будь-яких обставин підтримувало 30–40 відсотків партійців. У групу Луценка перед вирішальними президентськими виборами входили фактично всі яскраві постаті СПУ – Ніколаєнко, Баранівський, Семенюк, Шибко, Сподаренко. У важкій боротьбі з Вінським і ортодоксами – секретарями обкомів, які виступали за агресивну боротьбу з лідером Ющенком, ця лінія Луценка перемогла і стала добрим доробком перед «помаранчевими» подіями, які об’єднали і лівих, і правих.

Приблизно за тиждень до першого туру голосування в Києві почали помічати незвично багато молодих людей, зовнішність яких правоохоронці звикли відзначати в звітах як кримінальну. Правда, якраз столичну міліцію вони вперто не цікавили. Кияни небезпідставно вважали їх «донецькими бандитами». Обережно заговорили про експорт злочинності з Донбасу до столиці та про більш явну підтримку Януковича криміналом. З’явилися навіть аналітичні журналістські тексти на тему: що краще – коли при владі олігархи, чи коли при владі бандити. «Бандитам – тюрми!» – ще один передвиборчий слоган опозиції.

Під час мітингу опозиції перед приміщенням ЦВК 23 жовтня невідомі спровокували бійку. Хлопці «кримінальної зовнішності», озброєні молотками і пляшками з якоюсь запалювальною сумішшю, почали битися з прихильниками Віктора Ющенка. Кілька вікон будівлі ЦВК було вибито. Пізніше в теленовинах це подали як хуліганські вибрики, організовані опозицією з метою дестабілізації суспільства.

Ми вже знаємо, що переможцем першого туру виборів ЦВК оголосила кандидата в президенти Віктора Ющенка. На другому місці з невеликим відривом – єдиний кандидат від влади Віктор Янукович. Пристрасті розпалювалися, навіть політично байдужі громадяни зрозуміли: щось має статися. Голосування другого туру було призначене на 21 листопада 2004 року. Вже в ніч із 21-го на 22-ге стає очевидно: влада організувала тотальні фальсифікації, насамперед у східних областях України, де явка виборців «зростала» навіть після того, як виборчі дільниці вже зачинилися.

Київ уже ставив намети. Починався Майдан. Наступні сімнадцять днів стали одними з кращих у житті сорокарічного Юрія Луценка.

22 листопада 2005 року, в день річниці Майдану, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко написав офіційну заяву про відпустку на один день за власний рахунок. Роком пізніше відпустки за свій рахунок він не брав, та й настрій міністра був дещо іншим. Ні кращим, ні гіршим – саме іншим. Справа не в невідворотності відставки, до якої лишалися тижні. Все, що відбувалося не лише після Майдану, а й довкола Майдану, не дуже влаштовувало «романтика з кулаками». Заява про те, що ніхто в цей день не посміє завадити їм з друзями випити по 50 грамів горілки, прозвучала наче виклик невідомо кому.

Хоча чому невідомо? Польовий командир Майдану Юрій Луценко в жодному разі не Ленін на суботнику, і не так уже багато бажаючих нести з ним знамениту колоду. В першу чергу тому, що попри сотні тисяч людей на Майдані, в дні «помаранчевої» революції всі і все було як на долоні. Іншого польового командира ніхто собі просто не уявляє, а чиясь спроба постояти поруч не сприйметься навіть противниками Луценка. У своїй якості, на своєму місці він був єдиним і неповторним.

Тому на другу річницю Майдану в словах Луценка відчувалася якась ледь помітна гіркота. Не через те, що він у своїй якості тоді був єдиним. А, як мені здається, через те, що в своїй іпостасі, зі своїми переконаннями він лишився один. Решта тих, кого називали «героями Майдану», тепер у громадській свідомості або не герої, або герої вчорашніх днів, або герої різних майданів.

Можливо, це одна з причин, чому Юрій Луценко дедалі менш охоче розповідає про Майдан і своє місце на ньому.

Справді, чого зайвий раз говорити, коли його місце всі бачили, його слова всі чули, а давати якусь оцінку, дивитися на якісь речі чи моменти по-новому, з точки зору, як кажуть, дня сьогоднішнього – чи є в цьому особливий, глибинний зміст?

• Предыдущая
• 17/59
• Следующая