Серце Всесвіту - Бердник Олесь Павлович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/42
• Следующая

Та це ж Сатурн. Дев’ять супутників, кільце… Тільки чому спочатку кільця не було? І сімох супутників теж! Невже це штучні споруди? Ні, не може бути! Марення.

А гігантський шов, який з’єднує дві половинки Енцелада? Може, це свідчення космічних дій якихось надмогутніх істот? Надмогутніх відносно. Вони могли вже тисячоліттями звично і легко займатися такими діями, які нами вважаються неймовірними…

Але ждати більше не можна. Товариші, напевне, турбуються. Треба повідомити їм про відкриття і знову шукати аміак. Якщо розумні істоти живуть в системі Сатурна — може, вони допоможуть нам повернутися на Землю…

Андрій рушив назад, до отвору, крізь який опустився в підземелля. Як пробратися назад? Тунель такий стрімкий, що без східців не виберешся.

Може, знову ждати, доки сфера з’явиться і понесе нагору?

М’яко переливаються навколо рожеві хвилі. Спокій в залі. Темрява з різних боків насмішкувато дивиться на космонавта. Андрій сердито тупнув ногою Що ж, так і чекати бовдуром, доки якийсь безмозкий автомат допоможе йому? Треба діяти. Думати! Перш за все спокій. Ясна голова. Розумні істоти будували підземелля по певному плану. Овальна заглибина відгороджується прозорою стіною від поверхні супутника. Ясно. Там створено шлюз. Трохи нижче майданчик, з якого прозора сфера везе чи несе істоту вниз. То. може, тут є інший тунель, крізь який піднімаються нагору? Дуже просто і логічно.

Андрій ввімкнув прожектор, мацнув променем ліворуч. Нічого не видно. Тільки сяє-виблискує сріблисто-зеленими іскрами овальна стіна підземелля. Праворуч. Ось він, другий отвір. Зовсім недалеко.

Савенко зайшов у нішу. І хоч уже ждав появи прозорої сфери, все-таки мимоволі здригнувся, коли невидимі обійми владно охопили його тіло.

Казковий політ серед мерехтливих стін тунелю. Широкий отвір, шлюз. І ось, нарешті, поверхня. Безшумно зачиняється невидима брама. Андрій стоїть під зоряним небом, в променях зеленого Сатурна…

Скоріше, скоріше. Треба шукати пальне і не гаяти ні хвилини. Але, перш за все, повідомити товаришів…

Савенко повернувся в той бік, звідки він прийшов раніше, ввімкнув передавач. Та не встиг сказати й слова, як могутня сила штовхнула його в груди. Космонавт упав на скелі, боляче вдарився плечем. Намагався звестися на ноги, нічого не розуміючи. Невидима рука вдарила ще раз, закрутила тіло Андрія в потужному вихорі. Одірвала од ґрунту, покотила по коридору між скелястими урвищами. Він хапався руками за уламки каменю, намагався зупинити падіння. Марно!

Вихор підняв Савенка вгору, немилосердно жбурнув у глибоку прірву.

— Друзі, — прохрипів він у відчаї.

Сильний удар погасив свідомість. Тіло покотилося кудись вниз.

…Так було довго, дуже довго… Свідомість космонавта розривали болючі видіння. Навколо з’являлися жахливі примари, зникали. Потім з чорної безконечності народилися картини рідного краю. Зелені луги, шумливі гаї… Заструмилася голуба стрічка веселої пустотливої річки. Чому так душно? Звідки жара? Андрію стає нестерпно. Він зриває одежу, поспішає в прохолодну воду. Спрага зникає, тілу легше в обіймах течії…

Та ось блакитне небо сповивається сивим туманом. То не туман, то густа завірюха. Здіймається вітер, несе хмари снігу, січе обличчя крижаними кристалами. Андрій хоче вискочити на берег, щоб одягтися. Не можна! Вода починає замерзати, крига ріже тіло. Андрій ламає її, пробирається до берега… а берег все віддаляється, зникає за густою імлою снігу. Крижаний панцир стискує груди, холод проникає до самого серця…

Савенко заплющив очі. Невже смерть? Ні, не може бути!

Зібравши всю снагу душі, весь жар серця, він рветься з смертельних обіймів…

Сутінки навколо. Хаотичні нагромадження скель. Вгорі — гострі жала зірок. Куди він потрапив? Невже в прірву? Але яка сила могла кинути його, коли навкруги порожнеча? Може, якісь невидимі істоти…

Застогнавши від болю в плечі, Савенко звівся на ноги. Ввімкнув прожектор. Освітив скелясті стіни пастки знизу до горішнього краю. Ого! Височенько. Метрів п’ятдесят, не менше… А що це внизу? Якась блідо-зелена маса. Вона схожа на кригу… Може, замерзлий газ?.. Те, що він шукав. Удача! І недалеко від ракети. Тільки повідомити друзів — і можна добувати. На всюдиході є портативний підйомний кран, контейнер…

Довгенько доведеться поморочитися, але пальне в ракеті буде.

— Андрійку, де ти? Андрійку, чому ти не відповідаєш? Ми дуже турбуємось за твою долю…

Хто це? Шурочка. її любий голос. Яке щастя. Сили знову вливаються в змучене тіло, душа сповнюється вірою і впевненістю.

— Андрійку, ми викликаємо тебе. Каштан виїхав всюдиходом на розшуки. Де ти, друже, обізвись?

Тремтячими руками ввімкнув схвильований Андрій передавач, крикнув:

— Я чую, друзі… Я живий і здоровий…

В ефірі на мить запанувала тиша. Потім радісне зітхання і за ним злива слів:

— Андрійку, любий! Де ти, кажи скоріше… В тебе залишилося кисню на півгодини.

Андрій, посміхаючись сам собі, стінам, зіркам, кричав, піднявши лице вгору, туди, де мусила бути вона — кохана дівчина, єдина в цілому Всесвіті:

— Все гаразд! Упав у прірву. Недалеко від ракети. На глибині метрів п’ятдесяти. Дивне явище — мене сюди кинув невидимий вихор!..

Плачучи й сміючись, Шура кричала у відповідь:

— Капітан сказав, що це вакуумний вихор! Потім узнаєш. А зараз я зв’яжусь з капітаном…

— Жду! Передай йому мій пеленг!..

Тиша. З небуття виникає голос Огнева — турботливий, дружній:

— Я слухаю, Шуро. Ще не чути його?

— Знайшла, капітане, — почувся торжествуючий голос дівчини. — Він здоровий…

— Я тут, Іване, — обізвався Андрій.

— Де тут? — занепокоєно гукнув командир. — Чому ти не повертаєшся? Хіба не знаєш, що кисень незабаром закінчиться?..

— Не сердься, Іване Я не можу. Сиджу в прірві. Але зате величезна удача. Піді мною поклади аміаку чи ще чого-небудь, не знаю. Коротше, паливо є…

— Шуро, які його координати?

— Сто тридцять два!

— Де ти востаннє говорив з нами?

— Біля прозорої стіни, в коридорі між двома грядами гір. Там я знайшов штучну споруду. Був у підземеллі. Безодня таємниць! Поспішай до мене. їдь по коридору ліворуч…

— Ти випадково не мариш? — занепокоївся Огнєв. — Тобі не приверзлося?

— Сам побачиш! — весело гукнув Андрій. — Я жду тебе…

В ефірі почулося веселе дзижчання двигунів всюдихода…

Двісті годин тривала напружена праця. Огнєв і Савенко десятки разів побували біля прірви, перевозячи від неї аміак в невеликому контейнері. З допомогою невеликих вибухових патронів вони руйнували пласти замерзлого газу, потім підіймали на портативному крані і складали в контейнер. Щура, яка весь час чергувала біля ракети, приймала дорогоцінну речовину. Вона опускала вниз ківш, сконструйований нашвидкуруч Огневим, а потім з допомогою лебідки підіймала до люка топливних баків.

Крапля за краплею, кілограм за кілограмом наповнювалися баки. І ось, нарешті, титанічна робота закінчена. Космонавти після короткого перепочинку зібралися в уцілілій каюті корабля, де зберігалося нормальне повітря і стабільна температура.

Огнєв лагідно поглянув на Шуру, поклав долоню на її плече.

— Дівчинко… Тепер залишилось найважче. Треба летіти на Мімас. Треба до кінця розкрити таємницю Сатурна. Може, в цьому і наш порятунок…

— Що ж ви хочете від мене, капітане? — тихо запитала дівчина.

— Ти… повинна залишитись… Трьох ракета не понесе. Але все буде гаразд. Ми повернемось, і тоді…

— Я все зрозуміла, капітане, — майже нечутно перебила Шура. — Я буду спокійною…

Прощання було напруженим. Шура відчувала, ніби вона стоїть над прірвою. Ще мить, маленький поштовх — і вона полетить стрімголов до бездонної ями. Треба стриматись, щоб не закричати. Вона не має права! Друзі їдуть на таке діло, що затьмарює саме значення життя або смерті…

Сині очі Андрійка обнімають дівчину, сум і надія світиться в них, а десь в глибині — ніжність, тривога. Не витримала Шура, кинулась коханому на груди, судорожно притиснулась, стримуючи ридання. Скільки ще судилося прощань і зустрічей? Чи, може, ця остання?..

• Предыдущая
• 12/42
• Следующая