Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 78

• Предыдущая
• 78/102
• Следующая

Ріта знизала плечима, іронічно фиркнула.

— Фе! Суцільне плазування! Адже успіх забезпечений! Папа сказав, що дисертація дуже сподобалась, кому слід…

— Не треба зариватися! На всякий випадок обережність не завадить. Все може бути. Скромність, скромність і ще раз скромність. Ось як вилізе Роман на вершину, тоді інше діло…

— Мамочко, — весело заявив Роман. — Не заглядай так далеко вперед. Треба спочатку доктора спіймати! А взагалі я з тобою згоден. Скромність — насамперед…

— І вдячність. Не забудь подякувати керівникам. Всім, хто там сидітиме. Опонентам…

— Ну, це я не забуду…

— Не дивись нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…

— Цинічний, — вставила слово Ріта.

— Гера, — незадоволено глянув на неї Роман.

— Так, так, — сказала мати. — Вона правильно сказала. Опускай погляд вниз…

— Ти хочеш з мене якогось монаха зробити…

Ріта засміялася, закотивши очі під лоба.

— Ну, до монаха тобі далеко!

— Гаразд, — махнув рукою Роман. — Будемо дивитися вниз. Не важко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… — Він став у позу, зітхнув. — «Останні досягнення радянської науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, швидкий розвиток кібернетики та електроніки дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії…»

В кімнату ввійшла Клава, скоса подивилася на господарів, почала мести підлогу.

— Комедіянти, — буркнула вона під ніс собі. — Корчать з себе бог зна що…

— Чудово, — гукнула Ріта, запалюючи сигарету.

— По-моєму теж, — згодилася мати. — Він чудово тримається…

— Нічого, ще вранці потренуюсь…

— А тепер скидай костюм…

— А може, я в ньому на «Кукушку»? Га? Ріточко, як ти?

— Я не проти!

— Що ти? Що ти? — злякалася мати. — Заллєш вином, зіпсуєш. Завтра захистиш дисертацію, а тоді — куди хочеш в ньому… хоч по асфальту качайся…

— А по-моєму, — озвалася їдко Клава, — все ’дно в якому костюмі. Як чоловік розумний, то він і голий розумний. А як дурень, то він і в шовках дурень. Сказано ж, по одежі зустрічають…

— Клаво! — крикнула мати. — Чого сунеш свій ніс, куди не слід?

— А чого? — зареготалася Ріта. — Вона дотепно сказала! Уявляю, як Ромка голий захищає дисертацію! Ха-ха-ха! І всі члени комісії теж голяком! Ха-ха-ха!

Роман і собі засміявся.

— А чого ж! На пляжі можна і голому. Треба буде запропонувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, вода, закуски…

— Опоненти не так сердитимуться, — веселилася Ріта. — А розсердився — у воду…

— Дурносміхи, — пробурчала Клава.

— Клаво! — крикнула знову Поліна Михайлівна.

— А чого ж вони? Палець покажи — і сміються…

— Клава у нас філософ, — знизала плечима Ріта.

— Краще йди на кухню, — сказала мати.

— Я все вже зробила…

— Тоді біжи в «Кулінарію». Забереш там морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба годувати?

— Надоїло мені вже бігати, — зітхнула Клава, виходячи. — Де ви на мою голову взялися?..

Роман почав перевдягатися, зайшовши за ширмочку. Закричав звідти:

— Ріточко! Перед завтрашнім днем треба гульнути добряче! Щоб не переживати!

Поліна Михайлівна зробила великі очі.

— Що ти, синку? В тебе ж голова болітиме…

Ріта пустила колечко диму по стелі, закинула ногу за ногу.

— У нього дубова голова, не болітиме!

— Геро!..

— Нічого, нічого, Ромцю, я в позитивному розумінні… Дубова — себто міцна…

— Знаємо твоє «позитивне» розуміння, — сказав Роман, виходячи з-за ширми у весняному зеленому костюмі. Поглянув хапливо на годинник, кинувся до телевізора. — Ми з тобою проґавили. Вже почалося!

— Ну?

— Точно.

Роман включив телевізор. Спалахнув блакитний екран. В кімнату ринувся ґвалт, крики, удари. Передачу вели з рингу. Змагалися якісь міжнародні команди.

Ріта і Роман присунули до телевізора крісла, сіли в них, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.

— Так його!

— Ого-го!

— Ех, роззява!

Вони не помітили, як в кімнату ввійшов Євген. Він стояв кілька хвилин мовчки, повісив на вішалку пильник, кинув у куток чемоданчик. Ріта почула стук, озирнулася.

— Знову мордобій дивитесь? — запитав Євген.

— А, старик прийшов! — гукнув, оглянувшись, Роман. — Здорово! Не встиг поздоровкатись — повело на мораль?! Тонконервний?

— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний! Як доведеться, то й тобі бубну виб’ю. А дивитись узаконений мордобій не буду і іншим не раджу!

— Сам не бажаєш, — хмикнула Ріта, — не заважай іншим. О! О! Дивись, дивись! От дав!

— Здорово, — підхопив Роман.

— Соромно на вас дивитись, — жовчно озвався Євген. — Дорослі люди. Вчені. Освічені. Чим захоплюються? Нерви свої тішите, як дикуни предковічні!

— Яка це його муха вкусила? — скрикнула Ріта.

— Де краса? — гнівався Євген. — Де спорт? Хижацький азарт!

В дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.

— Що таке? Що за крик?

— Та ось дурник цей причепився, — ображено сказав Роман. — Не встиг приїхати з своєї ями, як скандал влаштував! Каже, що ми дикуни і таке інше!..

— Євгене, — сплеснула руками мати, і в голосі у неї почулися плаксиві нотки. — Куди ти йдеш? Де ти? Що з тобою?

— Мамо, — сумно озвався Євген. — І ти на мене?

— Ні, ви тільки подивіться на нього! — в’юном перекрутилася Ріта в кріслі. — Сам напав, як чума, налаяв, нагримав, — а ми винні? Ми на нього нападаємо?

— Да, логіка в тебе дивна! — покрутив головою Роман.

— Зате в тебе не дивна! — гнівно відповів Євген. — Повзеш гадом по життю, рвеш квіти, перед силою схиляєшся, красу топчеш, добро смокчеш, як вампір! А як піднімешся — кусати будеш! Та вже й тепер кусаєш! Я знаю тебе!

— Євгене! — страшним голосом крикнула мати, — Євгене! Це ж твій брат!

— Брат, брат! По чому видно, що він мій брат? Що між нами спільного?

— Далеко залетів, — гукнула Ріта.

— Євгене, ти п’яний! — сплакнула мати. — Іди краще спочинь!

— І подумай над своїм майбутнім! — додав іронічно Роман. — А то зогниєш десь в силосній ямі!

— Іди ти… к чорту! — не стримався Євген, сплюнув і пішов до своєї кімнати.

Поліна Михайлівна аж за голову взялася.

— І яка це муха його вкусила? Цілу зиму не приїжджав, а тут вскочив — і на тобі!..

— М-да, — покрутив головою Роман, — справа серйозна. Треба щось робити. А то в нашій сім’ї — зовсім чужа свідомість…

— Ну ти вже… заїхав, — сказала мати. — Чужа…

Роман вимкнув телевізор, знизав плечима.

— Треба дивитись прямо на факти. Ріточко! Збирайся! Рвонемо на «Кукушку»!

— Я блискавкою, Ромочко!

Вони почали збиратися, причепурюватися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна все не могла заспокоїтися.

— Це все почалося з тієї… з Оксани…

— Ще й до неї було, — ліниво озвався Роман, пов’язуючи галстук.

До кімнати хутким кроком зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфель на диван, він крикнув бадьоро:

— Здрастуй, Полюшко! Привіт, Рома, здрастуй Ріточко!

— Здрастуй, тату, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий веселий? Наче аж помолодшав?

— Великий успіх! — засяяв батько, потираючи руки.

— Знову якийсь гіперон спіймав? — поцікавилась Поліна Михайлівна.

— Тримай вище!

— Вечеряти будеш?

— Неси. Так знаєш, що ми спіймали?

— Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємось до вечора. Завтра ж ціла юрба гостей. Ну, я побігла…

Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.

— Ми спіймали нейтрино. Зовсім несподівано!

— Що ти кажеш, тату? — знехотя озвався син. — Адже нейтрино вже спіймано експериментально!

— Зовсім новим способом, — гаряче заперечив батько. — І нейтрино не просте, а іншого порядку. Нейтрино номер два. Воно, я так гадаю, має велике значення в космогенезі. Розкриваються дуже цікаві закономірності! Ти повинен зацікавитись. Може, навіть згадаєш завтра під час захисту дисертації…

• Предыдущая
• 78/102
• Следующая