Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 73

• Предыдущая
• 73/102
• Следующая

— Було. А тепер все позаду. Слава позаду. Ти тепер була б тягарем для мене… і для себе… Ну, ти мене зрозуміла. І потім, може, все на краще… Ти зустрілася з Євгеном. Я втрутився, перебив… Він любить тебе… І з радістю… з тобою… Чого ти так подивилась? Хіба я що сказав?

Оксана обпекла Романа палючим поглядом, гнівно прошепотіла:

— Перепродуєш… товар?

— Оксано… ти мене не так зрозуміла! Я від щирості! Я від всього серця. Коротше, я сказав… У мене є дружина…

— Геть, — тихо, з притиском сказала Оксана.

— Що ти? Тихо. Почують!

— Геть, нікчемо, — повторила Оксана рівним голосом. — Я не знала вас. Я була в калюжі, в багнюці. Я забруднилася. Але я виперу своє серце. Ви чуєте, я одмию вас…

— Ну це, знаєте…

Хряснули двері. Голоси в коридорі. Затихли кроки. Все.

Вона вимкнула світло. Стала біля вікна. Пусто. Порожньо. Одна за одною рвуться струни душі. Стогнуть, звучать, завмирають в просторі.

Темрява змикалась навколо неї. В серці, зокола. Вона повзе в очі, в тіло, наливає свинцем руки. Не можна здаватись пітьмі. Не можна!

Оксана відкрила футляр, дістала скрипку, провела смичком по струнах. Прозвучала різка дисгармонійна нота. Одна, друга. Пливе якась сумна мелодія, а в неї вплітається щось руйнівне, хиже, потворне. Швидше, швидше ходить смичок. Невже вона не зуміє подолати тюрму, яку навколо неї згромадила доля? Доля? А може, вона сама? Вона сама день за днем мурувала шкаралупу того космічного яйця, про яке говорив Євген! Сама!

Все навальніше потік дисгармонійних, хаотичних акордів. Чудова мелодія душі заглушилась, вмирає. В просторі, в серці панує лише хаос. Оксана зупинилась, кинула скрипку на постіль. Жалібно дзенькнули струни. І в душі дівчини теж щось обірвалось. Назавжди!

Що це обірвалось? Може, зв’язок з лихим минулим? Може, це рушиться темне, похмуре яйце її легковажної юності? Чи, навпаки, зімкнулися над її головою стелі нової фортеці, нової темниці? Хто допоможе зруйнувати їх?

Марія подивилася ще раз в лиця присутнім. Ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто… Тільки життя, тільки практика дасть відповідь.

Насторожене обличчя завідуючого райвно. Він дивиться на свої пухлі руки, складені на столі, але прислухається до кожного звуку. Для таких треба говорити гранично ясно. Інакше нічого не збагне, все перекрутить, відкине, ще й обвинуватить в еклектиці. Не раз бувало…

Бадьорий, веселий кореспондент з райгазети. Базіка і реготун. Він гострить олівець, приготував блокнот. Скажеш слово, напише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, що говорив. Треба буде самій перевірити написане ним…

Інструктор з райкому. Поважний, серйозний чоловік. Йому скучно. Він почесний гість. Але якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, скаже слово. Та чи відчує він серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції своє живе враження, а не протокольний переказ бесіди?

Вчителі, піонервожаті. Друзі, колеги, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься… Ті, що знають, — схвильовані, стривожені.

Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок в березняку, клапті неталого снігу. Вогку темну землянку. Страшну розмову Артиста з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розлючене лице Стецюка, почула його хрипкий голос. А потім… розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем в казкові краї майбутнього. Невже тепер, коли є можливості, не зрозуміють…

— Маріє Панасівно, ми слухаємо, — промовив завідуючий райвно.

Марія кивнула головою. Поглянула понад головами присутніх, ніби зазирала в невидиме.

— Ми багато говоримо про комуністичне майбутнє, — сказала вона. — Мріємо. Читаємо книги. Але майже все залишається, як раніше. Етика, естетика, виховання, господарство. Я поясню точніше свою думку, бо бачу подив у очах товаришів. Моє переконання таке: прищепити комуністичну свідомість людині не можна, якщо вона житиме не в комуністичних умовах. Якщо практика розбігатиметься з теорією. Це настільки елементарно, що навіть відстоювати таку думку нема потреби…

— Пробачте, — озвався інструктор. — Е-е… як же тоді пояснити явище великих вождів, революціонерів, новаторів?..

— То одиниці. Чи сотні, в кращому разі. То вогні, які показують шлях. Йдеться не про них, а про весь народ, про нове покоління, про майбутнє. Я наближаюсь до суті. Ми говоримо про громадську свідомість, а виховуємо в сім’ях прагнення до свого, до приватного. Моє, чуже, наше, ваше. Ми говоримо про шкоду і злочинність алкоголю, ми в школі агітуємо учнів не вживати алкогольних напоїв, а вони дома привчаються до цього підлого зілля, наслідуючи батькам. А скільки протиріччя між впливом школи і батьків, особливо якщо батьки сектанти, або відсталі, або реакційні люди! Отже, ми потрапляємо в закляте коло. Школа в’яже, а батьки розв’язують. Школа будує, а вулиця руйнує. Ви розумієте, про що я кажу. Але не це головне. Або не лише це. Я хочу сказати взагалі про систему навчання, про стосунки учителя — учня, про становище учителя, про програму навчання і ще багато, багато інших проблем… Але спочатку головне…

Завідуючий райвно тривожно заворушився на стільці, непевним поглядом оглянув учителів, учнів. Кашлянув.

— Е-е… Маріє Панасівно! Пробачте… Чи не здається вам, що це питання цілком… е-е… теоретичні. І належать вони до компетенції міністерства, вищих організацій. При чому тут ми… учителі, учні? Я гадав, що йдеться про якийсь рух юннатів, техніків чи ще щось… А ви…

— Йосипе Марковичу, — спокійно озвалася Марія, — нічого не буде в нашій розмові теоретичного. Все цілком конкретне. Але вислухайте мене уважно. — Вона зітхнула, пригладила руками сивіючі пасма біля скронь. — Школа повинна стати більш самостійною, більш оперативною, тонкішою. Програма не мусить бути консервативною, однаковою для всіх учнів, для всіх років. Школа виховує майбутніх громадян. Отже, вона творить майбутнє! Школа — це пульс майбутнього. Кожна зміна в теорії, в практиці, в науці, в душах людських, в літературі, в світових зрушеннях повинна одразу ж відбиватись на школі, змінювати її тонус, вплітатись в навчання, ставати складовим чинником програми. А ми? До цього часу астрономія вивчається лише в десятому класі. Чому? Чому наука про всесвіт, про нашу домівку, наука, яка вивела людину в космос, — чому ця наука десь на задвірках? Та куца, обмежена, примітивна програма, яку ми пропонуємо десятикласникам, убога порівняно з блискавичним розвитком науки і пізнання. Треба ввести астрономію з перших класів. З перших, я повторюю…

— Правильно, Маріє Панасівно, — заплескали в долоні дівчата-десятикласниці. Марія глянула на їхні гарячі лиця, на сяючі оченята, моргнула тихцем. Знаю, мовляв, що ви згодні. Та не для вас це говориться!

— Але це лише окремі натяки, — вела вона далі. — Таких недоречностей повно. Багато в програмах зайвого, багато традиційного. У викладанні літератури, історії, математики, співів, праці. Треба дати школі, вчителям більше свободи, більше вибору. Напрям єдиний — людина комуністичного братерства, але в кожного свій неповторний політ. І тут я скажу з усією відвертістю: без докорінної зміни становища школи неможливо проводити реформи. Ми говорили з учителями, з учнями, з батьками. І готові запропонувати таке…

Марія замовкла.

Мовчали учителі, учні. Не можна було розібрати виразу обличчя у районних гостей.

— Ми пропонуємо створити школу-сім’ю. Це не школа-інтернат, як дехто хоче заявити, я бачу по обличчях. Не заперечуйте, а вислухайте. Учні після навчання біжать Додому, гуляють, працюють чи ледарюють. Але все це безконтрольно, безсистемно, хаотично. Я не хочу пропонувати посадити дітей в своєрідний табір, де вони будуть під наглядом наставників. Ні. Але ми хочемо, щоб школа стала не лише інформаторієм, де учні здобувають певну суму знань, а сім’єю, братерством, де повністю буде формуватись душа і розум майбутнього громадянина. Це принесе радість і дітям і батькам. Батьки звільняться від повсякденних важких турбот з дітьми, матимуть змогу розвивати себе, свій розум. Крім того, вони завжди можуть бути з своїми дітьми, хоч кожного дня. Ніхто нікого не силуватиме. Хто захоче — житиме з батьками. Тут годиться лише повна добровільність. А ті, які ввійдуть в школу-сім’ю, — будуть ядром зовсім нових людей, нової свідомості, нового ставлення до речей, до суспільства, до майбутнього. Школа одержить землю, матиме ферми, сад, поле, городи, майстерні. Школа стане первісним комуністичним ядром грядущої Громади. І учителі будуть не службовцями, які працюють на таку-то зарплатню в місяць, а старшими друзями. Учителі теж повинні вчитися, рухатись вперед. Інакше вони перетворюються на роботів, які рік у рік передають учням завчені колись формули. А тепер воно так і є. А не повинно бути. Школа має бути як своєрідна лабораторія… лабораторія еволюції, майбутнього. Весь час у пошуках, у пізнанні. В труді, в творчості. Учителі не повинні сліпо підкорятись програмі. Вони можуть вирізняти учнів по їх здібностях. Може, хтось чудово сприймає математичні закони — хай поспішає, хай іде скоріше на математичні вершини, йому треба допомогти. Хтось стане композитором, піаністом, механіком — у кожного треба відкривати його заповітне. І разом з тим слідкувати, щоб у кожного складалося синтетичне мислення, всебічні смаки. Такий підхід до навчання можливий лише в школі-сім’ї. Коли весь час учень належатиме школі, друзям, учителям, навчанню. Друзі, я певна, що ви всі розумієте, які чудові можливості відкриваються, коли створити школу-сім’ю?! У школи згодом буде музей, картинна галерея, музичні класи, свої машини, майстерні. Це буде сильна соціально-господарська система. Я певна, що вона досить швидко може стати цілком рентабельною і не брати від держави коштів. І я пропоную — створити таку школу у нас. Я, як директор школи і педагог, стверджую, що час наступив. Батьки… більшість батьків, учні, вчителі підтримують цей проект. Зупинка за районними органами. Що скажете ви, товариші?

• Предыдущая
• 73/102
• Следующая