Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 70

• Предыдущая
• 70/102
• Следующая

Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей. Покликати лікаря…

Вона прочинила двері. В коридорі чувся голос. Знайомий голос. Ага. Це ж лікар.

Оксана визирнула в коридор. Постать в білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном. Голос говорив:

— Жаль… Руки для неї — головне… Розумію… Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку… а людину. Що? Неповторне явище? Ну знаєте… кожна людина неповторне явище…

Що він говорить? З ким? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?

— Сьогодні встане, — говорив лікар. — Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте… Хм… А вона питала про вас…

Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану. І радісно сказав у трубку:

— Хвилиночку… Вона якраз вийшла. Хвора, ідіть сюди. Передаю трубочку…

Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос — м’який, ласкавий:

— Привіт, Ксана! Як ми всі переживали за тебе! Таке нещастя! Як ти себе почуваєш?

— Не знаю, — прошепотіла Оксана.

— Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба. Я даремно турбую тебе… Що?

— Чому ти не приїдеш… Романе? — запитала Оксана.

— Чому не приїду? — перепитав медовий голос. — Робота заїла. А оце їду у відрядження. За кордон. В Гаагу. На міжнародний симпозіум. Здорово?

— Здорово, — ледве чутно сказала Оксана. — Ти швидко… йдеш вгору… Романе…

— Блискавично, — захоплено кричав у трубці Роман. — Думаю, що незабаром святкуватимемо доктора!

— Так, так… Я знаю… буде все… а як же я?..

— Ти? Ксана… Лікуватися треба…

— Як же… заручини?.. Коли тепер?..

— Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу… Треба, щоб ти вийшла… поговоримо… вирішимо разом… Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили! Я їду через тиждень. Якщо не побачимось — тоді після повернення…

Клацнула трубка. Почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулась. Лікар підхопив її. Поглянув у зблідле обличчя.

— Голубонько, та ви на себе не схожа! Що з вами? Негайно в ліжко…

— Нічого, нічого, лікарю… Просто голова закрутилась… Пройде. Проведіть мене…

Лікар повів її, підтримуючи, до дверей. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:

— Не хвилюйтесь. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує Євген якийсь… пустити на побачення?

Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чого йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!

— Передайте йому, — з гнівом прошепотіла вона, — щоб він не з’являвся сюди… Ніколи… Що я не хочу його бачити! Не хочу! Не хочу!

Вона впала на подушки, заридала. Холод оповивав серце, котився по тілу, кидав крижини в душу. Холод., холод… холод…

Роман сидів з батьком на ворзельській дачі, грав у шахи. Недбало поглядав по боках, на осінні квіти, на жовті дерева. Прислухався до звуків машин, насторожувався.

— Що це з тобою? — питав батько.

— Нічого. А хіба що?

— Та якийсь ти… ніби зляканий…

— Хм… Це тобі здається… Краще ти бійся. Мат!

— Як мат? — здивувався батько, чухаючи кістляві груди, що виглядали з-під піжами. — Е, ні, зажди. Я переходжу…

— Це проти правил, — ліниво сказав Роман. — В житті так не буває. Потерпів поразку — не встанеш!

— Хм. В житті. А помагати хіба не слід? Виправляти помилки…

— Який тоді смисл у грі?

— Я кажу про життя, — поправив Кирило Степанович.

— Все’дно, — запевнив Роман.

— Хм. Все’дно. Дивно. Гра і життя… не все’дно. Давай реванш.

— Який реванш, тату? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!

— Ну-ну! «Слабак»! Я просто задумуюсь… от і попускаю тобі!

— Так уже й «попускаєш», — поблажливо усміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось…

— До якого діла?

— Моя дисертація докторська… Хіба забув?

— Послухай, Ромо, — зітхнув батько. — А чи не здається тобі, що моя поміч… як би м’якше сказати… переходить за межі допустимого?

Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.

— Ким допустимого?

— Етикою, Ромо, — розсердився Кирило Степанович. — Науковою етикою…

Роман знизав плечима.

— При чому тут етика, тату? Ти говориш, як старорежимний гімназист. Ти ж впхнув мене в фізику, так би мовити, зробив мене кандидатом. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Треба бити до кінця! Доктор, членкор, академік!

— Ого… барвисте майбутнє!

— А чого ж! «Коль грозить, так не на шутку!» Доки є можливість — треба використовувати…

— Себто мене? — поцікавився батько.

— Не чіпляйся до слів. А згодом… кількість переросте в якість… Діалектика!

— Філософ! Я не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, — іронічно відзначив батько. — Кількість в якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор!

— От і будь архітектором, — цинічно сказав Роман, нюхаючи синенькі квіти морозу. — І потім… з тебе, татку, не вийде Остапа Вишні! Кинь іронію!..

— Є таке, синку, слово іноземне: цинізм!

— Є, татку, — в тон йому відповів син, — інше древнє слово — фарисей…

Кирило Степанович скочив з стільця, змів з дошки фігури.

— Добра у мене буде відпустка, спасибі тобі! Відпочинок, називається!

— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш дурачок Євген!

— Да, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним?

— Поїхав у село. В яму якусь над Дніпром. Дурень! І ні гу-гу! Слухай, тату, я хотів з тобою дещо обговорити…

— Що таке?

— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гаагу…

— Не сам? Розумію… Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора. Їй ще не можна. Ти був там, знаєш, що з нею?

— Знаю, знаю, — роздратовано сказав Роман. — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї…

— Як то не про неї?

— Ай, тату, я зовсім не про те… Оксана не до діла тепер!

— Не розумію…

Бесіду перебив звук сирени автомобіля. Загавкав собака. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчик, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Ріта, в вузеньких штанях, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, губи.

Кирило Степанович застебнув піжаму, хмикнув.

— Чого це вона? Дивна якась!

— Кириле Степановичу, привіт! — крикнула Ріта. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва! У мене все готово!

— Здрастуй, Ріто, — здивовано відповів Кирило Степанович. — Що у вас готове? Дипломна робота? Чи ще що-небудь?

— Помилуй боже, — засміялася Ріта. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут!

— Як? — вражено запитав учений. — Чому? Батько вас з такими труднощами влаштував…

Роман торкнувся пальцями батькового рукава, кашлянув.

— Слухай, татку… Я забув тобі сказати… Чи не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона дома. Вистачить клопоту й дома…

Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.

— Пробачте… Не розумію… При чому тут вона… І ти…

— Ми одружилися! — бовкнула радісно Ріта.

Ці слова були для батька ніби громом серед ясного неба.

— Одру…жилися! Коли?

— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово?

Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.

— А як же…

— Заспокойся, татку, — перебив Роман. — Все буде гаразд!

— Весілля — сьогодні ввечері! — щебетала Ріта. — В ресторані «Москва». Зал на сто чоловік. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися…

— А як же…

— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по плечу Ріта, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули! Всі тузи, всі ваші знайомі будуть! Ніхто не буде ображений!

— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман. — Ти, тату, не турбуйся. Ти, звичайно, заплатиш…

— Гм… Як же це, — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але ж я не розумію…

• Предыдущая
• 70/102
• Следующая