Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 63

• Предыдущая
• 63/102
• Следующая

— Це в тебе ілюзії, — гарячився Євген. — Ти всунув носа в свої фазотрони і вважаєш це чимось постійним. Ти вивчаєш лише плин ріки, яка вічно міняється. Чи думав ти про те, що все, що б не зробила людина, що б не створила, найпрекрасніше, найміцніше, і сама вона — ба навіть планета, зірки, галактики — все зникне. Все є лише вияв певного ритму, невидимого ритму існування. Це ясно показує, що матеріальна культура, і духовна, і їх краса — не самоціль. Тимчасове, плинне не може бути самоціллю. Мета не в явищі, не в речі, не в утворі. Мета — безмежна. А життя, досягнення — лише віхи нашої безмежної дороги. Коли людина збагне цю просту істину, тоді вона по-справжньому буде ставитися до речей, до матеріальної культури, до культурних пам’ятників. Цінність їхня — естафетна, як вогняний знак минулих мандрівників, які залишили нам, як ми залишимо майбутнім потомкам, вість про свої шукання, невдачі і знахідки!..

— Ціла лекція, — проскрипів Роман. — Ти приспиш гостей, Євгене! Прості речі ти робиш складними. Все просто. Речі нам потрібні. Вони нам приємні. Одні старіють, ми замінюємо їх іншими. Потім — ти шукаєш смислу буття поза буттям. І нагромаджуєш архікосмічні категорії. Але всі твої конструкції нежиттєві. Вигадані. Треба шукати в житті. Наші фазотрони допомагають людям. Дають енергію, відкривають частки. А ти — «космічне яйце», безмежність, пришельці!..

— А мені подобається, — замріяно сказала білява дівчина і зробила губи сердечком. — Яйце… Пробивання яйця. Ми ж весь час це робимо! Відкриття нового — це пробивання яйця! Хіба не так, друзі?

Дівчина сплеснула руками. Всі засміялися. Вася поправив окуляри, знову звично ткнув пальцем Євгену в груди.

— Ти лаєш машини, хоч і користуєшся ними. Ти кажеш про Всебуття, але як ти досягнеш його? Адже людина має дуже обмежені органи почуття!..

— Дуже дивно, — розвів руками Євген, — що все розвивається, а людині відмовлено в цьому. Вважається, що вона залишиться незмінною споконвіку.

— А техніка! — наполягав Вася. — Техніка допоможе людині, продовжить її зусилля в безмежність!

— От-от! Нещасна істота, оточена океаном машин. В шкаралупі з могутньої армії технічних виродків. Це — нееволюційно! Обмежена форма не може існувати вічно. Щоб щось вічно існувало, треба щоб воно вічно розвивалось! Отже, для людини лише дві дороги — або вічний розвиток до Всебуття, або смерть!

— А як ти мислиш собі вічний розвиток?

— Ти занадто багато хочеш! Це справа тисячоліть майбутнього розвитку пізнання!

— А ти не викручуйся, не викручуйся!..

Роман схилився до Оксани, зашепотів:

— Вам подобається суперечка?

— Я втомилася, — заплющила очі Оксана. — І нічого не розумію.

— Базікання, — згодився Роман довірливо. — Давайте я вас проведу додому, хай сперечаються…

Вони тихо вийшли в коридор, спустилися східцями на вулицю. Гамір вулиці, п’янке повітря липня прояснили трохи свідомість Оксани. Вона йшла по Володимирській поряд з Романом, мовчала, глибоко вдихала пахощі дерев. Перехожі оглядалися. Долинула фраза:

— Чудова пара!

— Так ви скрипачка? — запитав Роман.

— Угу.

— Я краєм вуха чув. Жаль, що не заграли сьогодні. А все через Женьку. З своїми химерами. У нас є скрипка. Дідівська.

Оксані було приємно, що Роман говорить про неї. А Євген не запитав нічого, не запропонував грати. Все про себе, про свої мрії, про свої вигадки. Егоїст!

— Ви коли-небудь заграєте… для мене?

Роман довірливо схилився до неї, заглянув у очі. Ніжно потиснув пальці. Дівчина не одняла руки. Прикрила вії. По щоці покотився рум’янець.

— Заграю, — просто сказала вона.

Вулиця хвилями котилася перед її очима, хиталися каштани, весело пливли люди, мов безмежна ріка. І розмови Євгена здавалися мудрствуванням, одірваним від реального. Як легко, як радісно! Хочеться летіти, хочеться грати, співати і бути щасливою!

А Роман знадливо шепотів:

— Я проти ускладнень. Проти філософствування. Життя чудове. Життя — насолода. Життя — квітка, яка одцвітає. Хапай її, нюхай. Милуйся. Життя — мелодія. Слухай її. Життя — як пінисте шампанське. Пий його, смакуй, доки воно грає! Невловима мить чарів кохання. Блискавиця відчуття. Ефемера, яку треба спіймати, бо через мить вона зникне!

Оксані здавалося, що його слова обплутують її незримою блискучою павутиною. Заколисують, тішать, обіцяють насолоду. Колихай, заколисуй! Приспи мене, не дай прокинутись. Хай буде мелодія, хай буде казка! Щось в глибині серця протестувало, застерігало, але той протест був слабким, ледь чутним. Бажання легкості, доступності, простоти звучало органом, вривалося в тіло,

бентежило. Майнув у свідомості Євген. Його похмуре обличчя. І одразу ж пропав. Що їй Євген?

Вони зайшли у ворота Оксаниного будинку. Дівчина показала на темний отвір входу.

— Отут я живу. Скоро обіцяли дати нову квартиру…

Вона глянула на нього. У відблисках ліхтарів обличчя Романа здавалося таємничим, прекрасним. Він важко дихав, чомусь тремтів. Серце Оксани застукало. Він схилився, припав до її вуст. Вона стрепенулася, завмерла, прислухалася до нового, нечуваного. Було солодко, гаряче, хвилююче. Розкрилася безодня. Оксана одсахнулася, притулилася до стіни.

— Зустрінемося завтра, — прошепотів Роман. — Ми будемо разом. Завжди. Оксано. Я люблю вас. Я люблю тебе. Ти прийдеш?

Вона мовчала. Уривчасто дихала. Поволі пішла до дверей, спустилася по східцях. Завмерла білою плямою. Нарешті долинуло тихе, ледве чутне:

— Я прийду, Романе…

Гості розійшлися. І лише тоді Євген отямився. Оксани не було.

Він кинувся до матері. Вона злякалася.

— Що з тобою, синку? На тобі лиця нема…

— Де Оксана?

— Яка Оксана?

— Дівчина, з якою я прийшов?

— Хіба я стережу твоїх дівчат!

Домробітниця Клава сердито бовкнула:

— Роман повів твою Оксану. Ще тоді, як ви там кричали…

Роман! Роман? Чому він? Чому вона пішла з ним? Незрозуміло!

— Нічого страшного нема, — проспівала мати. — Дівчина втомилася. Роман провів її. Чого ти переживаєш? Сам винен. Залишив її саму. Дискусію розвів!

Євген вискочив з квартири, вибіг на сходи.

Роман підіймався по сходах, насвистував пісеньку. Він побачив брата, підморгнув.

— Переживаєш? Не переживай, я одвів кралю додому. Спати захотіла!

Євген зупинився проти Романа, крикнув:

— Ти… неетична скотина! Ось хто ти!

— Е-е, хлопче! — обурився Роман, і його гарне обличчя потемніло. — Знай міру, сусіди почують…

— Хай чують, хай знають! А я не хочу більше з тобою говорити!

— Послухай, — знизав плечима Роман. — Що я таке зробив? Ти захопився дискусією, а вона попросила, щоб я провів її. Що тут неетичного? Хіба ти б так не зробив?

Євген, одвернувшись, мовчав.

— І потім, — вів далі Роман, — ти її не купив на базарі. Вона вільна дівчина і може собою розпоряджатись, як хоче. От. А тепер я йду спати. А ти, як хочеш, можеш іти до неї!

Євген сплюнув на сходи і побіг вниз. Хряпнув дверима. Обурено закрокував вниз, по Толстого. Сів на тролейбус: доїхав до Пролетарського саду. Ходив понад кручами, розвіював злість. Злість на себе, на Романа, на Оксану.

Обурення потроху втишувалось. Але образа не проходила. Вона покинула його вечір. Їй стало скучно. Їй чужі такі думки. Ну що ж, силою милий не будеш. Любові не нав’яжеш. Хай буде, як вона хоче. Як вона бажає…

Але чому так болить серце? Чому воно так плаче? Що з тобою, серце?

Вітер налітав з Дніпра, грався віттям дерев. Зоряна ріка котилася до заходу. А Євген до пізньої ночі бігав по алеях і не міг заспокоїти свого ображеного серця…

Вони знову разом.

Позаду — хвилювання, сумніви, терзання. Ніщо не допомогло. Нещадний вихор гнав Оксану назустріч невблаганності. І вона не знала, що це таке, як його позбутися. А може, й не хотіла.

Викликала в пам’яті образ Євгена, а він покривався туманом, відходив у небуття.

• Предыдущая
• 63/102
• Следующая