Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 52

• Предыдущая
• 52/102
• Следующая

Хмари, хмари. Ліс завалюється вниз, тане в нічній темряві. Прощай, Україно! Прощай, ненько…

Хмари розходяться, знову зсуваються. Блимають кошлаті зірки. Гойдаються.

Марія схиляється над носилками, дивиться на воскове обличчя Миколи. Друже, невже для того я вирвала тебе з пащі могили, щоб знову втратити? Не може бути, не повинно бути…

А поряд з Миколою лежала непорушна Оленка. Бурхливі дороги війни з’єднали їх знову разом. Чи з’єднали?

Розплющ очі, Оленко… Простягни руку, Миколо…

Мовчать. Не ворушаться. Не бачать.

Гримлять мотори. Пливуть хмари. Колишуться зорі в неосяжному океані небес.

…Гул літаків. Перехрестя прожекторів. Де вона, що з нею? Невже це правда? Не треба ховатися, не треба боятися? Навколо свої, рідні…

До літака під’їхали машини. Низенький майор в окулярах, в теплому кожушку приймав ранених. До нього піднесли Миколу. Він оглянув його, записав.

— В госпіталь 3907. Ви з ним? Чудово. Сідайте в ту машину.

Вже сідаючи в санітарну машину, Марія почула, як майор наказував:

— Цю дівчину — зі мною. Негайна операція…

Машини рушили. Замиготіли зокола дерева, будівлі.

Нові дороги слалися перед героями. Куди вони вели їх? До яких обріїв?..

Я залишився на другу ніч. Не міг не дослухати розповіді про долі героїв до кінця. Вони стали рідними, моїми. І я повинен був знати все, що з ними сталося.

Юрко збігав до сільмагу. Купив риб’ячих консервів. У сусідської тітки купив глечик ряжанки. Потім, повернувшись до клубу, розпалив грубку і почав кидати в духовку картоплю.

— Спечемо, — пояснив він. — Не так смачно, як в попелі, надворі, але все’дно добре. Поїмо, а потім продовжимо… якщо ви бажаєте…

— Як ви можете сумніватися? — гаряче сказав я. — Тільки чому ви про себе не розповідаєте?

— Що ж про себе? — усміхнувся він. — Це ще одна розповідь. Нові герої, крім цих. Так буде без кінця. В долонях Оленки, Миколи та інших ближніх і моя доля. Інші ситуації, але суть одна…

— А як ви потрапили сюди? Чому?

— Це не важко зрозуміти. Я по собі знаю, як потрібна культура селу. А уваги йому мало приділяють. Хіба не правда?

— А правда, — відповів я.

— Телевізори, радіо в селах є. Але то не істинна культура, а лише луна її. Та й культура потрібна не для насолоди, а для формування людей, їх етичного і естетичного зерна. Для цього треба, щоб музиканти, письменники, творці не осідали тільки в містах, а поверталися до природи… Щоб стояли біля колиски народної. Там де твориться хліб і поезія. Треба, щоб село не втікало до міста.

— Важко, — сказав я. — Давня традиція. А ще — бідність наших сіл. Бідність духовна. Та й матеріальна.

— А чому? — підхопив Юрко. — Зачароване коло. Втікають з села в місто. Сіють думку шкідливу, що село — анахронізм, що там живуть ті, хто нездатний для культури, хто невдаха…

— Дурниці, — сказав я сердито. — Більшість поетів, письменників, творців — з села. Природа, земля — лоно народу.

— Мої думки! — зрадів Юрко, вигортаючи картоплину з духовки. — Ще сира. Хай печеться далі. Знаєте, інколи доходить до абсурду. Йде дівчина чи хлопець в місто. Повертається в гості через рік. І вже розмовляє якимсь суржиком. Ні українська мова, ні російська. Якийсь жахливий конгломерат. Питаєш — що сталося з тобою? Чому ти калічиш себе? Ображається, відповідає, що не хоче говорити некультурно. Ви чуєте? Мова Шевченка і Франка — некультурна! Мова рідної матері — низька! А обивательська калічена говірка — це культурно! Жахливо. Я знаю багатьох російських хлопців. Учився разом в консерваторії. Так вони за один рік оволоділи українською мовою. І з радістю розмовляють нею. І кажуть, що наша мова — справжній скарб.

— Часто так буває, — сумно озвався я. — Доки маємо — не бережемо. А збоку видніше.

— Так. Тепер ви розумієте, чому я вернувся в село? За тим, чого хотів і Горенко. І Оленка. І дід Василь. І інші герої моєї розповіді. Ера космічна у нас. Треба, щоб на такому рівні була і душа народна. І не в якомусь аморфному космополітичному аспекті. А в неповторному, національному. Звичайно, ми не одстоюємо зубчики на вишивці. Це — дрібниці. Але мова — це зброя. Без мови — нема народу. Мова — це шлях, який пройшов народ. Мова — це думка, це неоцінимі перли духу, відшліфовані народом в тисячолітніх пошуках і стражданнях. Нарешті, мова — це культура. Без мови не буде пісні, не буде фольклору, не буде філософії, поезії, не буде минулого, а значить, і майбутнього. Дехто каже, що зрештою мови зникнуть… Можливо. Через мільйони років. Коли, скажімо, люди будуть єднатися думкою, якимсь надмовним способом. Але й тоді будуть відмінності, я певен. Ще більше, ніж тепер. Бо краса життя — в розмаїтості, в калейдоскопічності форм і виявів. Хіба не так?

— Так, — сказав я. — Я згоден з вами, Юрку. Можна уявити собі, що на всій Землі — одні лише українці! Або одні лише негри…

Юрко усміхнувся.

— Гарний приклад. Це зупинить поступ. Уніфікується культура, забудуться пісні різних народів, зникнуть традиції. Мертвечина, застій. Так, так. Лише завдяки різнобарвності націй переливається дорогоцінними променями єдиний кристал людства…

— Кристал. Добре сказано. Але як треба берегти кристал. Щоб він не тріснув, не забруднився. Цього ще нема на Землі…

— Нема, — згодився він. — Але буде. Буде братство, про яке мріяв Микола, буде єдина спілка народів планети. І кожен народ, кожна нація принесе в цю спілку неповторну своєрідність, віддасть її людству. Людству, а не собі. І людина, і народ повинні самостверджуватись не для себе, а для людства… От я й хочу нести музику, культуру в село. Не частівки, не банальні анекдоти. А глибоку, віковічну культуру…

— То ви консерваторію закінчили?

— Закінчив, — сказав Юрко. — Як і мріяв колись, до війни…

— І зустрічалися, мабуть, там з ними, — не стерпів я.

Юрко засміявся. Відкрив духовку, торкнув ножиком картоплину. Задоволено хитнув головою.

— Готово. Будемо їсти. Ось чашка. Наливайте ряжанки. Чудова ряжанка. Бачте, яка плівка? Може, спочатку рибки? Не хочете? Я теж консервів не полюбляю. А ви нетерплячий. Одразу хочете все. Заждіть трохи. Все по порядку розповім.

Я лупив гарячу картоплю, солив її, з насолодою їв. Запивав холодною ряжанкою. Слухав його уривчасті слова.

— Майже двадцять років я не зустрічав Миколи і Оленки. Загубилися вони у океані життя. Десь проходили рядом, а не доводилося зустрітися. Та й по правді сказати, я ж не знав, що Микола живий. Я знав, що він розстріляний, що на кручі його могила. А про ті події, що я розповів вам, дізнався зовсім недавно. Після війни тут побудували пам’ятник… Той, що ви бачили. Квіти на ньому завжди. Так, як я мріяв. Навіть взимку. Дехто з начальства бурчав, що це розкіш, що це фантазія. Але наша молодь палко дотримувалась традиції. І це чудово. Хай вони несуть в серці думку про безсмертя тих, які впали за народ! Герої не вмирають! Негоже думати про рентабельність легенди. Вона поза господарськими розрахунками. Чи не так? Я бачу — ви розумієте мене…

Коли ми повечеряли, Юрко одніс посуд в кімнатку за сценою. Потім повернувся назад і сів біля грубки. Підкинув дровець. Знову мерехтіли тіні на підлозі, нас огортала чарівна тиша. За вікнами вже не було хуртовини, на небі яскраво сяяли морозні зірки. Хиталися засніжені віти. Юрко поворушив дрова, сказав:

— Сьогодні в клубі — вихідний. Нас не потурбують. Понеділок. Я розповім вам все, до кінця. А втім, не все, а головне. Бо розповідати все — неможливо. Та й нецікаво. Але герої мої будуть інші.

— Як інші? — здивувався я.

— Не всі, — пояснив він. — А деякі. Але ви не дивуйтесь. Потім зрозумієте. Вкінці. Життя — складний вузол. Одразу не розв’яжеш. І розповісти по порядку — теж неможливо…

— А все-таки я не розумію. Ви кажете, що Микола живий. І разом з тим — його могила. Якась таємниця…

• Предыдущая
• 52/102
• Следующая