Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/102
• Следующая

Як тривожно. Як напружено зараз в просторі.

Кроки Марії зовсім поряд. Ось чути її подих. Її збентежений голос:

— Миколо! Треба щось робити…

Він різко обернувся. Вловив блиск чорних, тривожних очей.

— Що сталося?

— Хлопці… там… хотять втікати. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат…

Микола кинувся з місця бігом, рвонув за руку Марію.

— Ходімо!

В землянці чувся крик. Розгнівані голоси.

Микола спустився трухлявими східцями вниз. Його помітили. Замовкли. В тьмяному світлі коптилки зарослі обличчя партизанів здавалися страшними і неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно усміхався.

— Що сталося? — тихо запитав Микола.

— Та тут… в штани наробили деякі, — злобно сказав Вася, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось в землю. — Я б таких — в розход! Панікер! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого йшов у ліс?

— Тихо, — сказав Микола. — Кинь ці штучки. В розход! Без нас німці тисячі людей пускають в розход!

— Гнида нещасна, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака зловісним поглядом з-під кошлатих брів. — Ще соплі під носом не обтер, а вчити збираєшся! А тобі, Артист, ми прямо заявляємо — намазуємо п’ятки звідси!

— Куди? — спокійно запитав Микола.

— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. І взагалі…

— Що взагалі, Стецюк? — напружено сказав Микола.

— А те взагалі, — огризнувся той, — що ми дураки і більше нічого. Може, кончено все… Може, й наших давно побили… А ми будемо, як дурачки, ждати! Ради чого? Ради чого ми гнити будемо, вошей годувати? Скажи ти про це, Артист? Скажеш?

— Шкура, — скрипнув зубами Вася.

— Замовкни, — гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружилося в передчутті психологічного двобою. Не можна було відповідати силою, наказом, злобою. Треба було знайти розрядку. Яку? Як? Думка тріпотіла, як вогонь під вітром, шукала…

Офіцер заворушився, хрипко сказав:

— Він правильно сказав, ваш Стецюк! Більшовики розбиті, рейх панує на просторах Сибіру. А з сходу — Японія! Виходьте, здавайтеся! Я гарантую вам життя!

— Життя? — стримуючи гнів, запитав Микола. — Яке життя, гер офіцер? Життя раба? Життя попихача? Життя плебея? Це, по-перше! А по-друге, ви брешете, що Сибір під вашим чоботом! Ми дещо чули про Сталінград!

— Вигадки більшовицьких агентів, — одвернувся офіцер. — Останні судороги!

— А тепер досить, — різко крикнув Микола. — З вами не будемо сперечатися. А тобі, Стецюк, треба згоріти, якщо є совість у серці… Якщо не розгубив її! Чого ти боїшся? Смерті? Так ніхто з людей не обійде її. Тільки один… вмирає, як боягуз… як пес шкідливий, а інший — як герой… як людина!

Відчувалося, що хвиля злоби, ще недавно сконденсована, напружена, скотилася, розходилася. Микола відчув, що треба довершити удар.

— Ти запитав, ради чого ми гинемо? — запитав він Стецюка. — Невже не можеш заглянути на десятки років наперед? Невже ти так опустив обличчя до землі, що не бачиш обріїв?

— Де там їх бачити, обрії, — похнюпився Стецюк. — Цілий вік у гнояці, ради шматка хліба… Та й ти не бачиш, Артист! Тільки вигадуєш, щоб потішити нас!..

— Не вигадую, — з вірою сказав Микола. — Хочете, я розкажу вам, що зі мною сталося одного разу… на березі Дніпра…

— Розказуй, командир, — гаряче підтримав Вася. — Розказуй. Ти далеко бачиш. Одкрий хоч трохи цим чмурам шори!..

— Спокійніше, Васю, — сказав Микола. — Тоді сідайте, друзі. Послухайте. Це буде цікаво всім. Було це в сорок першому. Восени…

Марія причаїлася в куточку, біля входу. Очі її зажевріли насторожено. Осінь сорок першого. О, вона знає про ту страшну осінь!

«Ні, ні, Маріє, ти не знаєш про те, що я маю розповісти. Ще ніхто не знає про ті дивні, чудесні події!»

— Я лежав, тяжко поранений, на березі Дніпра, — сказав Микола. — Відчай гриз мою душу. Я не бачив нічого попереду, крім смерті і небуття. Мені здавалося, що все загинуло… Що не буде більше ні ясного життя, ні дітей, ні народжень… І тоді мені з’явився… дивний юнак…

— Який юнак? — недовірливо запитав Стецюк. Очі-буравчики з-під брів загорілися цікавістю. — Ти нас казочкою вгощаєш?

— Ні, — щиро заявив Микола. — Тільки правду кажу. Ні слова вигадки…

— Психологічна ін’єкція, — пробурмотів, кутаючись в шинелю, офіцер. — Ви непоганий педагог, гер командир…

— Заткнись, — ревнув на нього Вася.

Офіцер злякано зіщулився. Микола докірливо зиркнув на Васю.

— Тримай себе в руках. Слухайте уважно. Розмова буде не коротка. Але той, хто має серце в грудях, — дістане собі відповідь на всі жалі і страхи…

І Микола розповів партизанам про дивну, феєричну зустріч на пустинному березі Дніпра…

Серед тиші, яка панувала в землянці, заскрипіли нари. Стецюк засопів схвильовано, хрипко запитав:

— Слухай, Артист… Скажи правду… поклянись… Ти справді бачив це, як лежав поранений?..

— Клянусь, — серйозно відповів Микола.

Стецюк зітхнув, покрутив головою.

— Я не розібрав половину з того, що ти казав. Туман в голові. Тільки знаю одне… якщо людина при смерті думає про таке… якщо вона бачить те, що буде бог зна коли для інших людей… тоді все правда… Не може людина вигадки говорити вмираючи…

— Нарешті, допетрав, — насмішкувато сказав Вася. Радісно ляснув долонею по стегну і під схвальний гомін партизанів додав: — Давай, кажи далі. Хай німчура палить наші села, хай погрожує і казиться, а ми тут, в землянці, план Нового Світу складатимемо! Чи так, братва?

— Так, Васю, так, — закивала головою замріяна Марія. — Говоріть, Миколо, далі. Основне, мабуть же, попереду. Правда?

— Правда, — сказав Микола. — Він знову поклав долоню на моє обличчя, ніби даючи мені доторком пальців новий зір. Пропливло зоряне марево, почулися звуки. Постать юнака зникла. Я забув про те, що лежу поранений на березі, про війну. Я почав жити в Новому Світі…

Дивне відчуття. Я був ніби собою і іншим. Чому так? Тому, що в глибині єства я став роздвоєним. Адже такого в своєму житті я ще не переживав, не бачив наяву. Це важко передати. Спробуйте самі збагнути мій стан…

Нові знання — прекрасні, глибокі, ясні — сповнювали мою свідомість. Звідки вони? Може, з древнього серця народного, яке несе в собі з покоління в покоління мрію про волю, про безсмертя, про світ без мук і ворожнечі. Тепер я не міг би відновити всього в пам’яті навіть наполовину. Навіть на десяту частку того, що я знав, відчував. Я тепер лише інтуїтивно згадую ту величну епоху, в яку ввійдуть наші нащадки в недалекому майбутньому. Саме в недалекому… Я пам’ятаю це. Бо люди, які жили там, були ми, наші сучасники, знайомі, рідні, близькі. І жили вони не десь на інших планетах, не в екзотичних, казкових умовах, а серед звичайної природи, під нашим сонцем, під ясними зорями і блакитним небом…

Що ж було незвичайним? Чим відрізнявся Новий Світ від старого, теперішнього?

Чи доводилося вам спостерігати перехід від хмарного дня до сонячного? Я часто милувався в дитинстві цією неповторною миттю. Одна мить! А яке чудо перевтілення! Похмуре, сіре небо… сумні дерева… холодна течія ріки… заплакані вікна людських осель… І раптом! Проміння крає навпіл царство мороку! Все лишається на місці, форми не міняються, але суть предметів і явищ розквітає новим змістом. Весело сміється бездонне небо, одухотворені дерева радісно вітають промені світила пружними вітами, плин ріки виграє золотими акордами блискіток, і навіть старенькі підсліпуваті хатки райдужними очицями вікон привітно дивляться з-під замшілих стріх…

Так і Новий Світ, друзі… Там були ми, наші люди, наші діти, наші дерева, наші поля, наші народи. Тільки не було воєн і роз’єднання, хвороб і голоду, визиску і сваволі. То був світ краси і любові…

І тепер моє серце щемить. Адже так могло бути і нині. Може бути І буде — я знаю. Тільки треба спопелити сили пітьми, сили роз’єднання…

• Предыдущая
• 45/102
• Следующая