Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/102
• Следующая

А з глибини єства піднімався ледь чутний протест. Хто то був, звідки? Спокійний тихий голос в ній заперечував, застерігав. Непотрібно трагедій, непотрібно падіння духу. Ти втратила все? Ти ж і маєш все. Ти зростала не серед порожнечі. Ти дитя землі цієї, її минулого, її сучасного, її майбутнього. Ти дочка її пісень і труда, її горя і радості. Ти несеш в собі все, як зерно маленьке несе в собі грядущі пишні врожаї…

Оленка слухала той голос, згоджувалась. Спокій і віра входили в серце. Хто сказав, що нема Миколи, доньки, збитих бійців? Вони в ній, отже, вони є, вони в її душі. Хвиля життя котиться крізь нові й нові береги. Але ті береги — береги єдиної ріки. Тієї самої ріки, краплями якої були вони з Миколою…

Хтось торкнувся її плеча. Вона розплющила очі, схопилась.

— Що — пора?

Помічник пілота схилився до неї, очі в нього тривожні, темні.

— Розумієш — пошкоджені прилади. Важко орієнтуватись. Десь близько, а де — важко сказати. Що будеш робити?

— Стрибаю, — твердо сказала Оленка.

— Київ недалеко. Тут повно поліцаїв. Дивись…

Оленка не відповіла, рушила до люка. Перевірила ящичок з рацією, кобуру з пістолетом. Помічник пілота відкрив люк. Звідти дихнуло холодом, темрявою. Оленка відсахнулась.

— Скоріше, — скрикнув супутник.

Вона подала йому руку. Короткий дружній потиск. Ревуть мотори. Десь в просвітах хмар блимають вогники. Чи, може, здається? Млосно в грудях. Серце б’ється, як крило птаха. Подих перехоплює. Ну чого ж ти, Оленко? Звідки страх? Це ж завершується твоя дорога сліз… Починається дорога битви! Ти хотіла її? Іди ж…

І Оленка рішуче стрибнула в ніч…

Пропав літак у чорному проваллі неба.

Навколо ураган, темно-сіра пелена хмар. Перехопило подих, дзвенить у голові. Падіння, падіння в невідоме, в пітьму, в небуття. Моторошна, кошмарна самотність в безодні хаосу.

Оленці здавалося, ніби вона десь збоку, що падає не вона, а хтось інший. Падає лише тіло, а вона здивовано спостерігає за ним, тамуючи страх. А руки механічно смикають кільце парашута.

В’юном вгору полинули стропи. Смикнули, натяглись. Оленка заколихалася в повітрі на незримих руках. І одразу їй полегшало. Стало веселіше. Зникло почуття роздвоєності.

Вона поглянула вниз. Швидко наближалась земля.

Аби лише не потрапити в руки ворога. Аби лише непомітно приземлитись. А там вона дасть раду собі. Добереться до своїх…

В стропах співає вітер. Насуваються масиви лісу чи садів. В лице їй дихнуло запахом хвої. Рідним, знайомим запахом лісу. Вершини дерев мчать назустріч, беруть в обійми. Вітки боляче стьобнули по щоках. Оленка заплющила очі.

Удар! Вона звично впала на правий бік, як її учили…

Серце стугоніло, шуміло в скронях, важкий подих Оленки заважав їй прислухатись до зовнішніх звуків. Кілька хвилин вона лежала, щоб заспокоїти серце. Потім підвела голову. Темрява обступала з усіх боків. Тиша. В тій тиші ухнув сич. Вона здригнулася від несподіванки.

Ну, не можна так лякатися. Сміливіше, Оленко. Навколо рідні ліси. Рідний край. Вони збережуть, допоможуть, сховають…

Оленка підвелася, смикнула за стропи. Купол зачепився за верхів’я сосни. Треба зняти. Бо вранці побачать, підуть по слідах…

Вона рвонула з усіх сил, впала на землю. Купол поліг біля неї. Вона жужмом згребла м’який шовк докупи. Передихнула. Знову прислухалась. Десь почувся стук. Затаїлась. Що воно таке? Може, дроворуби? Так пізно? Тут-тут-тук! То, напевне, дятел… Ну, звичайно, дятел… Як любили вони з Миколою цього птаха. Бути таким, як дятел, любив казати Микола. Працювати невпинно, довбати кору невігластва, ницості, бруду, бездушності…

Згадавши Миколу, Оленка ніби пробудилася. Серце застукало рівніше, в руках з’явилася сила. Геть страхи, геть сумніви! Чого їй боятися, за кого боятися? За тіло? Так, воно може впасти, вмерти, згнити в оцій землі… Ну й хай, нехай! Ворогам не вдасться вбити духу рідного краю. Він безсмертний, він породить легіони нових синів і дочок… Так казав на прощання дід Василь… мудрий і рідний. Вона ще побачить його, зустрінеться, згадає разом з ним все, що минуло… все, що їй треба передати в майбутнє… якщо виживе… Якщо…

Треба діяти. Хутчіше.

Оленка вигребла ножем яму під сосною, запхала туди парашут. Засипала піском, зарівняла. Потім навпомацки назгрібала попід молодими соснами глиці, притрусила те місце.

Почало сіріти. Оленка поглянула на годинник. Незабаром світанок. Вона оглянула місце свого приземлення. Здається, нічого непомітно…

Рушила геть від сосни. Минула густу посадку. На краю її зупинилась. Ще треба привести себе в порядок. Комбінезон скинути.

Закопати чи ні? Він ще пригодиться. В чемоданчик. Туди, де рація.

Оленка швидко переодяглась. Залишилася в теплій сукні й жакеті. На голові берет. Пістолет у внутрішню кишеню. Так. Здається, нічого непомітно. Документи. Напохваті. Що тут у неї? Ага. Це справжні. Диплом учителя. А це — «липа». Перекладач оперативного відділу гестапо. Грізна печатка, підпис. Все гаразд.

Оленка дістала дзеркальце. Поглянула в нього. На неї зиркнули великі злякані очі. Вона усміхнулась. Посмішка вийшла якоюсь неприродною, штучною. Не можна так.

Треба заспокоїтись. Треба оволодіти собою. Ти не розвідник. Ти просто житель окупованої України. Ти вірний слуга великого рейху… ТьхуІ Не хочеться навіть граючи думати про це. А треба…

Вона зітхнула, рушила далі. Треба дізнатись, де ж вона? Які села навколо? Щоб зорієнтуватись. Але як? Запитаєш… а потім потрапиш куди не слід? Одразу підозріння…

Ось дорога. В’ється поміж посадкою колія в піску, пробиваються травою блакитні чашечки сну. Оленка з ніжністю схилилася до них, погладила. Здрастуйте, любі мої. Здрастуйте, рідні. Ви — як привіт матері землі. Ви — як ласка коханого краю…

— Милуєшся? — пролунав різкий голос.

Оленка закам’яніла. Ноги затремтіли. Якась сила хотіла кинути її навтікача. А розум наказував: тихої спокійно! Ти сильна! Ти мужня! Ти певна своєї невразливості!

Вона розігнулась. Обернулась на голос. Посміхнулась.

З-за сосен бадьорим кроком виїжджала конячка, запряжена в біду. В ній сидів кремезний молодий чолов’яга в якійсь дивній формі. На руці пов’язка. Майнуло: поліцай. Чоловік був вродливий, обличчя владне, гордовите. Він усміхнувся, блиснув разком чудових зубів:

— Ого! Та ти красуня! Підвезти до Глевахи?

«Глеваха», — зраділа Оленка в думці. Це зовсім недалеко від Києва. Вона добре знає околиці. Тепер все гаразд.

Вдячно хитнула головою. Довірливо подала чемоданчик.

— Буду дуже вдячна добродію офіцеру…

Він задоволено розплився в посмішці. Посунувся. Чемоданчик поклав біля ніг. Кашлянувши, зиркнув на високі груди Оленки.

— З Іванівки, чи що? Ньо-о!..

Конячка весело махнула хвостом, побігла між деревами.

— З Іванівки, — впевнено сказала Оленка. Тепер вона повністю орієнтувалась.

— А в якій справі? — поцікавився поліцай. — Куди?

— Та я, власне, з Києва, — повагом промовила Оленка. Недбало висмикнула документ, подала.

Поліцай глянув на печать, штамп. Кивнув схвально.

— Добре влаштувалась. А в Іванівці хто — мати, батько?

— Тьотя…

— А прізвище як її? Я там всіх знаю…

Серце в Оленки тьохнуло. Вона силувано всміхнулась.

— Навряд чи ви знаєте. Вона недавно туди приїхала…

— Чого там. Всіх знаю, — похвалився поліцай. Раптом він нахмурився, якось косо зиркнув на Оленку, на її чемодан. Зненацька запитав:

— А ти нічого не чула про парашутистів?

— Яких парашутистів? — помертвілим голосом перепитала дівчина.

— Совєцьких! А яких же ще? — єхидно сказав поліцай. — Сьогодні вночі викинули. Не зустрічала нікого підозрілого?

— Н-ні, — ледве вимовила вона.

Біда, біда — стукало серце. Він підозрює щось. Треба діяти. Не можна так потрапити в пастку одразу. Відкриють чемодан, одразу побачать рацію, комбінезон. Заплутають запитаннями. Що ж робити? Що робити?

• Предыдущая
• 36/102
• Следующая