Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович - Страница 71

• Предыдущая
• 71/145
• Следующая

— Великий наплив бурсаків?

— Яких бурсаків? — здивувалася я.

— Та абітурієнтів, чи як вас там? — осміхнувся у вуса прадід.

— Абітурієнтів хмара. Тільки медицині від того не легше.

— Чому б то?

— Говорила з багатьма. Цікавилася, чому вони йдуть у медицину. І знаєш — жахнулася.

— Що ж тебе настрахало?

— А те, що майбутні послідовники Ескулапа практично не думають про людину, її здоров’я, покликання, про зв’язок природи і людини…

— Гай-гай, голубонько! Ти дуже багато захотіла. Скажи, чи ти багато думаєш про те, як тобі дихати? Зовсім не думаєш, все це діється машинально, бо легені твої так запрограмовані. Так і вони — оволодівши медичною премудрістю, будуть діяти машинально. Вже одне те, що їх потягло самев медицину, про щось говорить. Щось в глибині душі чи в сплетінні долі потягнуло їх піти саме по цій стежині. А життя покаже: хто випадково потрапив — відсіється, хто путній — буде добрий плід. А бездари всюди є, то вже справа статистики. Головне — зосередься на собі. Сама досягни найвищого результату. Тоді освітиш дорогу іншим. Древні мудреці казали: «Прекрасна квітка прихорошує весь квітник». Та що це ми з тобою одразу в риторику вдарилися? Чому ти, не встигнувши відпочити, до лісу подалася? Грибків закортіло? А болото на ногах чому? Грибів на горбах повно…

Мені було ніяково, та я призналася прадідові, що шукала прадуба і не знайшла. Він нахмурився і пильно глянув на мене.

— Навіщо це тобі?

— Хотіла… поговорити з ним… Так, як ти…

— Он як! І ти вважаєш, що готова до цього?

— Мене потягло. Здається, що, осягнувши свідомий контакт з деревами й квітами, можна легше знаходити те, для чого ми призначені природою.

— Думка правильна, — задумливо мовив прадід, — тільки ж я повторю своє запитання: ти вважаєш, що готова до такого контакту?

— Не знаю.

— Якби була готова— знала б напевне. Від нас прикрито глибинну тайну життєвої сфери. І недарма. Адже й корінь рослини глибоко занурено в землю. Свиня підриває корінь, а хіба від цього вона стає мудрішою? Свині тайна кореня ні до чого, а дереву таке оголенняоснови — смертельне. Не ображайся, доню, такими порівняннями. Я дуже серйозно розмовляю з тобою. Недарма ти не знайшла правічного дуба. Це — знак тобі. До нього ти підеш пізніше, коли минеш певну частку стежини. Хіба, прагнучи студіювати математику, неодмінно треба йти до академіка?

— Ти хочеш сказати…

— Вгадала. Перші правила арифметики чи навіть алгебри тобі може роз’яснити навіть шестикласник чи семикласник. Мову має не лише правічний дуб чи якесь інше багатолітнє дерево, а кожне зело, всяка квітка. Весь рослинний світ промовляє, співає, гомонить. Життя — то є співзвучна мелодія. Основне — почути її. Якщо почуєш, є надія, що й тебе почують.

— А там, на Дивич-горі… що було там зі мною? Я ж чула в сновидінні пісні квіток, бачила їхні образи…

— Ти торкнулася їхнього джерела, але олюднюючи його. Є такий термін — антропоморфізм.

— Розумію, дідусю. Треба відсторонитися, забути себе. Ти казав мені про це. Стати самій квіткою.

— Чудово, доню. Це — ідеал. Тільки як же далеко до нього!.. Що ж, пробуй, серце природи відкрите — йди до нього. Тільки ще й ще раз омий душу свою. А тепер ходімо, пополуднуємо. Та засмажимо твої грибочки.

Втомлена, прилягла подрімати. Все не йде з голови думка про всеосяжність живої природи. Якщо це так, якщо вона має космічні масштаби й виміри, тоді людина повинна змінити сам принцип «вивчення» довколишнього світу. Збагнути, що не лише ми вивчаємо природу, а й природа вивчаєнас. Тобто визначає, вимірює наші можливості, потенції, здібності, визначає, чи ми відповідаємо її законамі напрямку еволюції. Якщо так— тоді вона оберігає нас і підтримує, а якщо її «експеримент» (котрий може тривати тисячоліттями) покаже, що людина не виправдала надій, щоб покладалися на неї, то природа може повністю трансформувати негідний матеріал і шукати інших помічників у своїй творчій праці. (Так же діємо й ми, люди!) Це треба пам’ятати, щоб не було ілюзій відносно нашої унікальності чи «панування» над природою.

Дивні думки. А може, я вже чую міркування квітів і дерев? Ось вони зазирають у моє вікно, шепочуть щось у подиху вечірнього леготу. Може, радіють, що відкрилося ще одне вухо, здатне почути мову Зелен-Дива?

Задрімала. Приснився хвилюючий сон. Ніби сиджу я на верхів’ї велетенського дерева, горішні віти в нього покалічені, зламані, але воно ще достатньо потужне, буйне, пишне.

Земля далеко внизу, проте мені не страшно, і моє перебування на дереві здається звичним, природним. Знаю, що кудись маю добратися, щось добути. Дерево починав рухатися, звивисті корені-ноги широко ступають понад чагарями, полями, горбами, перестрибують потоки й озера. Я тримаюся легко на товстій гілляці, остраху нема, все довкола миготить, ніби від швидкого польоту. З’являються поселення, люди, хтось дивується, гнівається, кричить, та дерево не звертає уваги на перешкоди — прямує до таємничої мети впевнено, грайливо, урочисто. І мені здається, що сама я вже не людська істота, а пісня, яку співає оця буйна крона, потужний стовбур, невтомне корінця.

Прокинулася, одразу записую сновидіння, щоб не забути.

Тепер уже заснути одразу не зможу. Сад відлунює піснею соловейка, йому відповідають співці з дубового гаю. Надворі парко, десь на обрії миготять грозові зірниці. Вищерблений місяць заглядає у вікно. Духовито віє нічною свіжістю матіола під призьбою. Я перехиляюся через підвіконня, торкаюся пальцями ніжних пелюсток. Які чарівні квіти, які екзотичні! Обрали для розквітання таку виняткову пору…

Подумавши так, я почула переливи срібної мелодії. Чи це ще відгомін сну? Ні, знову чути. Бринить повітря, і пальці мої, торкаючись тендітних пелюсток, відчувають ту ж саму мелодійну вібрацію. А потім слова… Чути слова… Здається, що співає дитя — ніжно-ніжно, але кожне слово западає в душу, зливається з нею.

Так багато сонячних пісень,

І клекоче променями річ,

Легше полюбити ясний день,

Тяжче покохати темну ніч…

І, пірнувши в неба глибину,

Я пелюстки відкриваю в тінь,

Я люблю смеркання таїну,

Матір предковічних поколінь.

Над моїми сестрами нехай

Чується невпинна похвала,

Я ж дивлюся в зоряний розмай,

Ночі я всю душу віддала…

Радість, яка радість! Я почула пісню матіоли. Нічна квіточка розкрила мені серце, довірилася. Побігти до прадіда? Похвалитися? Ні, зачекаю. Матіола гарно застерігає, що не слід прагнути до видимості, суєтності, хвали. Можна відчувати щастя і в незримості, у творчій самотності…

Заснула пізно вночі. Не запам’ятала жодного сновидіння, бо втомила себе думами й мріями. Прокинулася тоді, коли сонечко заглянуло у вікно. Згадала пісню матіоли, чомусь додумалося, що все те примарилося. Кинулася до записника: все відбулося насправді. Є слова пісні, навіть бігцем накидала ноти мелодії. Треба згодом показати прадідові, попросити, щоб заграв на бандурі. А в Києві похвалюся дідусеві Миколі, він теж любить імпровізації і колись розповідав, що чує пісні квіток. Правда, я була ще мала, дурна і вважала його розповіді лише барвистими казками.

Побігла до річки, викупалася. На піщаному пляжі десятки «дачників» з Києва, з райцентру. Я перепливла на луки, побрела у високих травах. Трохи засумувала, милуючись малиновими смолками, лазурними незабудками: незабаром їх покосять, і стане ця чаклунська краса звичайнісіньким сіном.

• Предыдущая
• 71/145
• Следующая