Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/145
• Следующая

— Ти — Русалія.

— Гостював у діда Василя? — тихенько засміялася вона, немов по той бік вогнища проспівали ніжні дзвіночки. — Це він тебе послав сюди?

— Сам пішов. Він тільки порадив мені, де краще знайти тебе.

— Навіщо мене шукати?

— Бо ти — таємниця.

— Ти колекціонуєш таємниці? Навіщо вони тобі? — Русалія знову засміялася, ті звуки лоскотали душу Грицеві.

Він обережно відповів:

— Таємниця й поняття «навіщо» несумісні. — Відчуваючи, що наближається до якоїсь небезпечної межі в химерному нічному знайомстві, хлопець щиро глянув їй в очі. — В мені відсутнє розуміння того, чому я пішов шукати тебе.

Дівчина легенько зітхнула. Опустила погляд вниз, спостерігаючи за танцюючими язичками вогню. Гриць знову порушив мовчання:

— А чому ти не питаєш, як мене звати?

— Бо знаю, — спокійно сказала Русалія, незмигно дивлячись у багаття. — Твоє ім’я Григорій. Гриць…

— Як ти могла про це довідатись? — ледве не скрикнув Гриць.

— А в мені є циганська кров. — Дівчина жартома стріпнула пишними кучерями. — Та ще й індійська. Суцільна екзотика й містика. Хіба не так?

— То ти, може, й думки мої читаєш?

— А хіба це так важко?. — Знаєш, хто я?

— Ти й сам цього не знаєш, — заперечила Русалія.

— Як то?

— Бо ти ще в пошуку. Ти недавно вийшов у мандри. Тяжка, небезпечна стежка твоя. Проте обійти її неможливо. — Дівчина промовляла ніби в забутті, обнявши руками коліна. — Єдине запитання: чи вистачить у тебе снаги й волі? Відповідь — у тобі.

Хлопець не знав, що говорити їй далі, про що розмовляти. Розпитувати банальні речі — де вона працює, ким, до чого прагне? Куди має їхати, де вони ще можуть зустрітися? Все це було таким тривіальним порівняно з таємницею їхньої зустрічі, що він мовчав, кружляючи думкою у різних варіантах подальшої розмови. Русалія ніби відчула його стан, дружньо запитала:

— Що привело тебе сюди, до нашого села? Згадай не останню, грубу причину, а глибшу… віддалену…

Гриць здивувався. Що означає таке запитання? Чому треба згадувати щось віддалене, а не реальну причину — відрядження з часопису? Та подив хутко розтанув, і він з холодком в душі згадав, що причина й справді прихована не в химеричній ідеї Товкача — шукати джерела сміху в народній гущі. Він ступив на цю стежину ще там, на Клухорі, коли зустрів таємничого юнака. Радісний захопив його стихією пошуку дива, сміху й натхненності. Саме той незбагненний випадок був поштовхом, що привів його до часопису, а потім і сюди.

— Згадав? — Русалія уважно спостерігала за мінливим обличчям хлопця, ніби читаючи в ньому.

— Мені здається, що я згадав. Думаю, тобі цікаво буде послухати майже фантастичну оповідь. Ще ніхто не чув її з моїх вуст, бо все це дуже неймовірно. Може, я помиляюся, та, скоріше всього, одна моя дивна зустріч була причиною того, що я тепер бесідую з тобою.

І Гриць розповів Русалії про свою пригоду на Клухорі, про повість, почуту з вуст майже казкової істоти. На завершення сказав:

— Правду мовлячи, ще й досі я не певен, чи було це наяву, чи мені примарилося. Так чи інакше, а саме тоді почався метаморфоз, що змушує мене шукати суть радості й сміху…

Русалія вислухала його мовчки, навіть не ворухнувшись. Очі були заплющені, але хлопцеві здавалося, що вона дивиться на нього всім обличчям, всім тілом, вимірюючи тим чаклунським зором всю його приховану сутність. Коли Гриць замовк, дівчина легко встала з плоского каменя, на якому сиділа, і мовила:

— Назбираємо ще хмизу…

І пішла в кущі верболозу. Він, потай дивуючись такому раптовому переходу від романтичного зосередження до буденності, теж рушив до зарості, при світлі місяця ламав сухі галузки, складав на купку. Глянувши вгору, в бездонну зоряну криницю, щасливо розпростер руки, ніби хотів обійняти іскристу глибину всесвіту. Що це з ним діється? Сниться чи насправді?

Повернувся до вогнища. Русалія вже сиділа на камені, підкидаючи хмиз у багаття: вогонь знову весело затріщав, заспівав.

— А чому в тебе таке дивне ім’я — Русалія? — несподівано запитав Гриць.

— Хіба дід Василь не розповів?

— Незручно питати.

— Дивна історія, — задумливо відповіла дівчина. — Моїх родичів постріляли німецькі окупанти в сорок першому. Бабусі пощастило заховатися в якійсь криївці. Звали її Радунею. Радуня — сонячне ім’я, правда? Вона була вагітна, носила в лоні мою матусю. Врятували її піонери-партизани, котрі ховалися в сміянських лісах.

— Це ті… котрі загинули? — пошепки запитав хлопець.

— Так. Їм побудовано меморіал. Їм і їхньому вчителеві. Вони переправили її до Василя Сміяна, який за наказом підпілля згодився бути старостою в селі. Пізніше його вислідили, хату спалили, невістку Сміяна і мою бабусю схопили, а сам прадід Василь чудом врятувався. Радуню допитував гестапівець, а потім звелів розстріляти. Вона кинулася у Дніпро, течія понесла її вниз і викинула на берег. Там і знайшов її старий Сміян, заховав у криївці поміж лозами. Там і розродилася вона. Дівчинку прадід назвав Русалією, бо справді вона була дніпровським дитям. А бабуся померла. Олена, дідусева невістка, удочерила маму, виховала, дала освіту. Навчаючись у Московському літературному інституті, матінка зустріла індійця, мого майбутнього батенька, покохала його. Ну а далі… Далі, я гадаю, все ясно й так: народилася я, і мене теж назвали Русалією на честь мами.

— Цілий роман, — прошепотів Гриць. — Письменники шукають сюжетів. Кожна людина — то найхимерніша детективна історія, тільки зумій її побачити, розкрити, розшукати, докопатися.

— Це правда. До речі, ти знаєш прадавні перекази про русалок?

— Як і всі. Дівчата-утоплениці стають річковими русалками, місячними ночами виходять з води, і якщо їм хтось трапиться на шляху — особливо чоловік або хлопець, вони його залоскочуть до смерті. І тягнуть на дно…

— Це — загальнорозповсюджена версія, — кивнула Русалія. — І ніхто не хоче подумати, чому вона така невмотивована.

— А в чому це виявляється?

— Просте запитання: чому треба лоскотати свою жертву? Що за химера? А якщо людина не боїться лоскоту?

— Гм. Справді, дивно. Я не думав…

— Отож-бо. Маловідома легенда розповідає, що люди, яким пощастило зустрінути русалок, справді радісно сміються, а потім безслідно щезають. І сміються не тому, що їх лоскочуть, а тому, що їм відкривається щось напрочуд прекрасне, небувале, таємниче, казкове. Людину охоплює дитяча радість, і вона, сміючись, віддано йде за русалками у казковий світ.

— Прекрасно! — захоплено озвався Гриць. — Як це чудово! А хто ж тоді русалки, хто ці легендарні дівчата?

— Може, не самі лише дівчата, — понизивши голос до шепоту, відказала Русалія. — Легенда оповідає, що то з’являються рахмани…

— Рахмани? Хто це?

— Хіба ти не читав казок про рахманів? Це — давні, прадавні люди. Наші прапрапращури. Невмирущі. Вони жили нібито ще тоді, як на Землі було вічне літо, а на небі сяяло два сонця. А потім одне сонце погасло, світ охолов, і рахмани перейшли в сферу казки. Це недалеко, поруч з нами, але добратися туди важко і доступно лише тим, хто опроміниться радістю, веселощами, вогнем самовідданості.

— Чудово, — зрадів Гриць. — Мій брат Юрій, космонавт, теж вважає, що колись у Системі було двоє сонць. Навіть тепер заплановано експеримент на орбіті, щоб розшукати темного супутника Сонця, що колись був яскравою зорею.

— Он як! — задумливо мовила Русалія. — Дивне мереживо долі. Дуже дивне. Але слухай далі. Чому ми не бачимо рахманів? Чому лише релікти в словах залишилися від тієї сонячної епохи — рахманна земля, рахта — сонячне свято і так далі?

— Тобі б погомоніти з моєю сестрицею Марійкою, — мовив Гриць. — Вона мені колись цілий вечір про таємницю прадавніх коренів говорила. Вважає, що має бути археологія мови, яка відкриє багато темних місць у нашій історії…

— От бач, не лише я думаю про це. То чому ж сутність цього поняття загубилася у віках приниження, поклоніння вигаданим почварам? Хтось був зацікавлений в тому, щоб ми вкрилися запоною суму. Сміх і радість стали гріхом, людину змусили стати на коліна перед небесним тираном, а які вже веселощі, яке творче натхнення, коли творець стоїть на колінах? Проте інколи плівка роз’єднання розривається, і людина заглядає в щілину сусіднього світу, де панують радість і вічне літо. І тоді вона щасливо сміється і кидається туди, щоб навіки щезнути з нашої сфери. Кажуть: русалки залоскотали нещасливця. Бо чули сміх, бачили кільце дивних, казкових істот у величних вбраннях, відзначили, що людина щезла. А далі — працює земна, сіра уява. А русалки-рахмани — то вісники світу радості, а не якісь там утоплені. Хіба, може, утоплені в річці нашого забуття, в річці легенди. І знаєш, що інколи допомагає побачити рахманів, полум’яних істот? Велика туга! Бо туга — то жадоба радості. А хто сильно жадає чогось — той і отримує. Русалки замикають шукача казки у хороводне коло, і людина п’є струмок сміху-радості. І зникає з того світу, де ще так багато ненависті.

• Предыдущая
• 61/145
• Следующая