Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/145
• Следующая

В блідо-синьому небі вставало понад стіною темно-зеленого лісу багряне сонце. Самоцвітні краплі роси заграли на траві.

Христина глянула на обрій, тривожно промовила, вперше порушивши мовчання:

— Спека буде. Вчора гриміло, гриміло, а дощу нема. Все сухе довкола, мов трут. Кинь сірника — спалахне. Хоч би дощі пройшли.

Дорогу перебіг заєць. Зупинився, піднявши вуха. Не поспішаючи, пострибав далі. Сава засміявся.

— Приємно. Не боїться.

— І це лише за п’ятнадцять років. Раніше тут теж все було виглумлено, знищено. Порожній ліс був. Мисливці в сезон полювання винищували все, навіть по воронах стріляли.

— Лише п’ятнадцять років? — здивувався хлопець. — А великий у вас заповідник?

— Три тисячі гектарів. Крапля в морі. Кілька співробітників: я — еколог, є знавці флори, фауни. П’ять чоловік. Семеро єгерів. Але навіть за цю площу йде бій. Заготівельні організації кричать, що план у них горить, а в нас є, мовляв, багато дерева, котре можна безболісно реалізувати. Слово яке страшне — реалізувати!

— А до чого тут їхній план? У них — свої ліси, у вас — свої.

— Заздрісно, що добро пропадає, — гірко всміхнулася Христина. — Та нічого. Ми воюємо. Тепер стало легше, газети підхопили ідеї захисту природи. Інститут ботаніки нам помагає, Та браконьєри не сплять. Сам бачив, які «красунчики» ходять. І перед убивством не зупиняються.

— Дивно. Є закон про захист природи, а люди…

— Головний закон — у душі. Там треба було формувати твердині краси, закону, любові. А ми ігнорували душу, все дбали про тіло, про черево. От і стала природа для багатьох людей джерелом насолоди, споживання. А переламати цю тенденцію? Ой, тяжко! Що таке наш заповідник, та й не лише наш? Крапелька серед океану споживацтва. Що там оцей ліс? На унікальний Байкал замахнулася бездуховність, на великі ріки, на культуру народну…

Вона гостро глянула на хлопця, і Сава зашарівся.

— Правду сказала. Сам недавно такий був. І якби не ти…

— Та ні, — заперечила дівчина. — В тобі дрімало добре зерно. Просто ти спав, не замислювався, як і мільйони інших. А під грозою — пробудився.

— Ти гарно сказала! — підхопив Сава. — Саме — пробудити людей треба. Щоб душа заболіла, щоб болі всього живого стали твоїми болями.

— Чудово, — дружньо мовила Христина. Зупинилася, глянула довкола. — Потрібні заповідники в серці. Ще з колиски відкривати в душі джерела любові. Хай естафету підхопить школа. Сказати дитині: пожалій квітку, дерево, звірятко… Птаха пожалій, мурашку, метелика… Не вбий! Адже можеш обійтися без убивства? А ще краще — полюби. І тоді весь світ принесе тобі дарунки. Як у казках, пам’ятаєш?

— У казках, — сумовито відгукнувся Сава, — все гаразд. І я там був, мед-пиво пив. А в житті? Згадай вчорашніх. Поговори з ними про любов…

— Такі не почують. І не лише вони. Є навіть вчені й діячі культури з глухими серцями…

Вони ще трохи пройшли мовчки по дорозі, і Сава відчув, як Христина зненацька відчужилася, охолола. Зупинилася. Не дивлячись на хлопця, сказала:

— Ну, тобі пора. Ти ж обіцяв Грицеві. А я піду до своїх звірят. Провідаю,

— А мені… можна приходити до тебе? — з надією запитав Сава.

Обличчя в Христини відсторонене. Очі — ніби темні провалля. Вона довго мовчала. Потім зронила:

— Приходь. Інколи… Якщо не можеш не прийти… Савині щоки спалахнули. Дівчина, не підводячи погляду, додала:

— А тепер — іди. Скажи мамі, що я буду завтра, хай не турбуються. І ще… якщо хочеш глибше зрозуміти мої роздуми, зайди в сторожку, візьми в шухляді стола товстий зошит. Там записи про найголовніше, про те, що хвилює мене. Потім поговоримо…

Різко повернулася, пішла в бік від дороги. Зникла в сосновій посадці. А Саві все ще здавалося, що вона тут, Поруч з ним, пливе у просторі повільно, мов хмаринка. І зграйка білих голубів над нею…

Отямившись, задумливо рушив далі. Різкий сигнал машини сполохав його заглибленість. Сава здригнувсь, оглянувся.

Поряд у хмарці пилу зупинився «бобик». З нього вискочив Сергій, заступив дорогу Саві. Той здивовано дивився на шофера.

— У чому справа? Вам щось треба?

— Послухай, ти… новоспечений єгер! — процідив Сергій, поїдаючи хлопця палаючим поглядом. — Може, ти вибереш собі інші стежки-доріжки для прогулянок?

Біля ніг Сави грізно загарчав спанієль.

— Тихо, Вірний, — наказав Сава. — Замовкни. Хлопець жартує.

— Ні, не жартую! Христини не чіпай!

— Хто тобі сказав, що я її чіпаю? — здивувався Сава. — Вона тобі скаржилася?

— Ну, ти! — Сергій потемнів від шаленства. — Ми з нею дружили ще з дитячих літ. За однією партою сиділи. Ти можеш це зрозуміти? Один красунчик… падлюка згубив її, зманив… дитя вона поховала… Це треба відчути! А я її все життя люблю… Ясно тобі це? А тепер ти вискочив звідкись!

— Послухай, друже, не знаю, як тебе звати, — серйозно відповів Сава. — Пригаси свою шаленість і лють. По-перше, я не вискочив, а працюватиму тут. По-друге, Христина для мене не об’єкт для торгівлі: навіть з тобою, її шкільним товаришем, а таке… таке заповідне, як цей ліс, як сонце, як небо. Не будеш же ти битися зі мною за те, що я дивлюся на сонце? Чи розмовляю з ним! Ну скажи! Не будеш?

Сергій відступив, пильно дивлячись у очі Саві. Усміхнувся. Сів у машину. Виглянув з віконця.

— Чорт з тобою! Дивися на сонце. Та гляди — коли що, я тебе й під землею знайду.

Машина рвонула, щезла в переліску. А Сава ще довго стояв на місці і усміхався сам до себе.

(Роздуми Христини Гук)

…Вітаю тебе, Друже.

Ти перегорнув сторінки моїх роздумів. Ти підійшов до воріт мого Саду. Пам’ятаєш прадавню легенду про втрачений Едем? Людина має повернути собі й спадкоємцям втрачений скарб, згублену цілість, омріяну радість. Боги, як би вони там не називалися, вигнали нас із Саду і прокляли. Що ж нам далі робити з ними? Плакати, проситися, випрошувати крихти жалості? Дарма, як казав наш Кобзар, дарма! «За що тебе, світе-брате, в своїй ясній, чистій хаті оковано, омурано… Премудрого одурено, багряницями закрито і розп’ятієм добито? Не добито — стрепенися і над нами просвітися!»

Ось моє кредо, Друже! Збагнути глибоко й відповідально, що впродовж довгих и кривавих віків нас одурювали, заплутували в павутину потойбічних страхів. Нас змушували бути прислужниками руйнаторів і брехливих жерців шахрайського бога, котрий люто ненавидить Матір-Природу та її творчих синів. Ми звільняємося від його претензійної опіки і хочемо говорити з Матір’ю лицем до лиця. Як давно ми не розмовляли з нею, не чули благословенного її голосу. Чуєш, Друже? Лише вона, правічна Мати-Природа, допоможе нам стати крилатими істотами.

Зайди, шукачу радості. Ти прийшов додому, до друзів. Я проведу тебе стежинками заповідного краю, а від тебе вимагається лише одне — відкрий навстіж серце своє.

Тобі ласкаво усміхаються квіти, привітно схиляють віття сосни та ялини, могутні дуби і красуні берези. Прийми причастя живої краси, насити душу земною веселкою Матері-Природи — іскристими Преображеннями сонячного променя. Ти станеш мудрішим, добрішим, спокійнішим. Твого слуху торкнеться гармонія сфер, про яку згадував великий Піфагор. І ще глибше ти збагнеш велич людської творчості, що перетворює дикі стихії в сади розуму й краси. А збагнувши, легше знайдеш суджене місце, неповторне місце поміж будівниками спільного прийдешнього.

Отже, зайди. А втім — зажди ще хвильку. Нам треба з тобою серйозно домовитися про основне, бо Сад, в який ти вступаєш, — понад всі рукотворні храми й творення» і в ньому належиться сповнитися урочистістю.

Ти готовий до цього? Чи знаєш ти, до чого покликаний своїм народженням на Землі, в цьому народі, в цю унікальну епоху? Що маєш зробити, сформувати з себе, що залишити на стежині свого проходження? Але спочатку простіші запитання: що для тебе зелені шати Землі? Що таке дерево, травина, квітка, квітучий сад? Я вже не питаю про Сад моєї душі. Якщо ти правильно відповіси на перші запитання, тоді і в моєму Саду ти знатимеш, як поводити себе й діяти, і не потолочиш невидимих квітів, не скаламутиш прозорої води в криниці серця.

• Предыдущая
• 38/145
• Следующая