Камертон Дажбога - Бердник Олесь Павлович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/49
• Следующая

Я вирішив діяти, махнувши рукою на будь-який ризик. Увімкнув ядерно-хімічні стартові двигуни, блискавичний політ «Капели» сповільнився. Минали години. І ось Плутон захопив у свої гравітаційні обійми безпомічний корабель. Він почав падати на планету мороку й таємниці. В царство страшного Аїда — повелителя смерті.

Що жде його там? Без пального, без друзів. Без зв’язку. Без надії на визволення.

Я мимоволі усміхнувся, згадавши напис на брамі до царства Аїда: «Хто входить сюди — облиш всяку надію». Дивовижна тотожність з моєю ситуацією.

Разом з тим до свідомості лізли химерні міркування, ніби в глибині єства, окрім розуму космонавта, був ще якийсь інший інтелект, котрий холоднувато-іронічно тішився трагічною ситуацією.

«Аїд — цар мертвих? Чим це підтверджено? Чому люди механічно приймають такі твердження прадавніх еллінів, навіть не спробувавши проаналізувати тексти міфів? Три брати Кроніди, Сини Часу — Зевс, Посейдон і Аїд — розподілили між собою сфери впливу і володарювання. Зевс став володарем проявленої сфери й Олімпу, Посейдон запанував над водами (це, безумовно, астральний світ тонких енергій, бо вода в древніх традиціях — це динамічний світ вітальності). Аїд став опікуном втаємниченого світу покійних, світу тіней. А оскільки таємниці нікому не пощастило відкрити, то фантазія людей нагромадила довкола цієї постаті безліч містифікацій».

«У чому ж містифікація?» — здивовано запитав я в свого іронічного двійника.

«Ну хоча б у тому, що у третього брата Аїда відсутні будь-які критерії для «панування» в тіньовій сфері. Навіщо йому тіні? Користі з них жодної. Хіба може живий володарювати над мертвими? В ім’я чого?»

«А хто сказав, що Аїд — живий?»

«Сам міф це стверджує. Дружина в Аїда — Персефона — жива? Жива. Коли вона періодично повертається до мужа свого, природа марніє, нидіє, вмирає. А вертається в світ — усе цвіте, оживає. Задумайся: дружина царя мертвих дарує землі струмінь воскресіння. Чи може життєдайна богиня бути в парі з володарем смерті? Тут великий обман…»

«У чому ж він?»

«У тому, щоб люди повірили в абсолютність смерті. А в глибині міфа якраз і закладено розгадку таємниці царства Аїда: там, де люди бачили смерть, — заховано джерело вічного життя. Що — химерна проблема? А хіба не те саме зробив Христос, подарувавши вражаючу формулу: «Смертю смерть подолав»? Шукай винуватця диверсії, який посіяв страх перед сферою Тайни, де струменить Джерело Сили й Життя…»

Що це зі мною? Позасвідомі глибини шукають утіхи у самозаспокоєнні? Чи, може, моя інтуїція знає щось таке, що недосяжне буденному розумові?

— «Капела», «Капела»! — Не вгавала Земля. — Чому мовчите? Другий квантовий корабель «Сонце» готовий стартувати з Місяця на пошуки. Повідомте ваші координати!..

Легко сказати: повідомте! Галасувати на весь Космос? Включити телепатичний сигнал? Та я завжди скептично ставився до експериментів всіляких екстрасенсів та ясновидців. Я — це космонавт Буревій. Командир корабля «Капела»…

З пітьми наближалася зеленкувато-присмеркова поверхня Плутона, виростала на круговому екрані. Гострими жалами поблискували піки гір під променями далекого Сонця. Гадюками чорніли химерні звивини: чи то прірви, чи то річища колишніх річок.

— «Капела»! Друже Буревій! Чому мовчиш? — 3 болем вигукнув простір.

Це вже не просто Земля, а найближчий друг, командир групи космольотів на Місяці. Однокашник з юнацької школи зореплавання, соратник у багатьох польотах. Звати його — Колослав. Перед внутрішнім зором виникли прозорі аквамаринові очі, рудувато-русява чуприна, вертикальна зморшка між брів. Знаю, друже, що ті зараз у відчаї, але чим маю зарадити? Прощай! Якщо моя підсвідомість не обманює, і в царстві тіней є надія на рятунок — я знайду таку стежку. А ні — згадайте мене добрим словом!

З планети назустріч кораблю звихрилася хмара блискучих кристаликів, піднятих вибухами двигунів «Капели». Зеленкувата мряка затуманила перспективу в оптичних отворах. І в ту ж мить почувся удар.

Корабель затріщав. На півслові обірвався поклик Землі. Мене жорстоко втиснуло в антигравітаційне крісло. Зовні долинали удари, скрегіт, потужна руйнівна вібрація.

А потім тиша й пітьма.

На якусь хвилю моя тяма вкрилася пеленою забуття. Потім до слуху, ніби крізь вату, проникло тихе шипіння, свист. Я прислухався, відганяючи вольовим зусиллям хвилі знемоги. Свист не припинявся. Почало пощипувати щоки й ніс, ніби на сильному морозі.

Невже виходить повітря? Я хутко закрив шолом скафандра. Ввімкнув подачу кисню, обігрівання. По щоках потекли холодні струмки талого інею. Я розплющив очі.

Пульт, покритий памороззю, погас. Померкли вічка електронних пристроїв, індикатори навігаційного обладнання, локаторів. Серце «Капели» перестало битися. І десь у щілини виходить її останній подих.

Зціпивши зуби, затамувавши біль, я підвівся з крісла і пройшовся по каюті. Автомати не працювали — ні основні, ні дублюючі. Марно старатися зупинити агонію корабля.

Обтерши іній на дверцятах автономного управління, я відчинив їх і виключив подачу повітря в каюту. Його треба зберегти для скафандра. Сам до себе іронічно осміхнувся: «Навіщо це? Аби довше агонізувати?»

Вийшовши в коридор, я дошкандибав до реактора. Де-не-де товстелезні стіни космолайнера були розірвані страхітливим ударом, — крізь рани дихало морозною темрявою, блищали зірки.

Оглянувши записи автоматів, я зібрав усі касети і переніс до керівної каюти. Хай все буде разом: свідчення комп’ютерів і мої висновки. Можливо, друзям це стане в пригоді, якщо вони знайдуть залишки «Капели».

А поки що — треба вийти назовні. Дослідити (наскільки це можливо) поверхню Плутона. Адже тут ще не ступала нога людини. Я перший. Може, знайдеться щось цікаве. Хай це буде моїм останнім внеском до скарбниці знання.

Я рушив до шлюзів. Ліфт не працював, довелося йти спіральними сходами, вкритими інеєм. Кілька разів послизнувся і впав, боляче забившись. У шлюзах апаратура розблокування дивилася на мене мертвими екранами. Розшукавши потужний домкрат, я висадив перший люк, а за ним зовнішній.

На мене посипалася хмара зеленкуватих кристаликів. Ноги потонули в крижаній каші. Звідусюд мене оточували примарні нагромадження мерехтливих скель. Корабель теж нависав наді мною, майже не відрізняючись від навколишніх гір. До середини він був засипаний замерзлими газами тутешньої атмосфери.

Я пройшов кількасот метрів від корабля, насилу переставляючи ноги в ковзкому місиві. Нарешті вибрався на тверде. Освітив прожектором. Під ногами чорніла плавлена, суцільна, без єдиної щілини порода. Я колупнув її портативним електромолотком. Порода не піддавалася. Я здивовано повторив спробу. Знову марно! Речовина Плутона виявилася твердішою від земних алмазів. Оце відкриття! Жаль, що люди не скоро дізнаються про нього. Але що це за порода? З чого вона? Якої щільності?

Зовсім недалеко виднівся обрій. На ньому зубцями громадилися такі самі скелі, як і поблизу. В світлі яскравих зірок вони здавалися моторошними, загадковими. Досить невелика планета. Не більша від Марса. Але ж порода, маса? Чому така немислима щільність?

Звірившись з пеленгатором, я зафіксував на ньому координати «Капели» і пройшов ще трохи, вибираючи проходи між скелями. Гірський масив раптово обірвався. Від нього півколом розіслалася до обрію рівнина, рясно всіяна рівним шаром зеленкуватого інею. Захопивши жменю кристаликів, я помилувався дивними гранями. Треба проаналізувати в лабораторії: може, це вода? Тоді Плутон згодом можна буде оживотворити. І натяк еллінського міфа стане реальністю: цар смерті виявиться прихованим володарем джерела життя.

Я постояв, прислухався, ввімкнувши зовнішні мікрофони. На планеті панувала тиша, цілковита тиша. Ба ні! Щось вирує — глухо, бунтівливо. А-а, то моя власна кров пульсує, виконуючи свою невпинну рутинну роботу. Треба вчитися в неї, в кожної клітини власного тіла.

Чи голод, чи холод, а чи будь-який життєвий іспит — вони не знижують ритму життя, віддано служать своєму організму.

• Предыдущая
• 39/49
• Следующая