Інферно - Браун Дэн - Страница 8

• Предыдущая
• 8/122
• Следующая

Вона кивнула, погоджуючись.

— Звісно, що треба. А ще вам треба кинути звертатися до мене «лікарко Брукс», мене звуть Сієнна.

Ленґдон кивнув.

— Дякую. Мене звуть Роберт. — Схоже, той зв’язок, що виник між ними, коли вони обоє тікали від смерті, потребував фундаменту, складеного з їхніх імен. — Ти сказала, що ти британка?

— Так, за народженням.

— Але я не чую англійського акценту.

— От і добре, — відповіла вона. — Я дуже старалася його позбутися.

Ленґдон хотів був спитати чому, але Сієнна кивнула, щоб він йшов за нею. Вона провела його вузьким коридором до маленької похмурої ванної кімнати. У дзеркалі над раковиною Ленґдон побачив своє обличчя вперше, відтоді Як бачив його у вікні шпитальної палати.

Те, що він побачив, не надто йому сподобалося. Його густе волосся скуйовдилося, а очі були червоні й втомлені. Підборіддя вкривала густа щетина.

Сієнна відкрутила кран і спрямувала поранену руку під холодну, як крига, воду. Гострий біль обпалив передпліччя, але Ленґдон, скривившись, тримав руку під водою.

Сієнна витягнула свіжу махрову серветку й побризкала на неї антибактеріальним мийним розчином.

— Може, відвернешся, щоб не бачити?

—Усе нормально. Мені неважко витримати такий...

Сієнна сильно потерла його рану, і пекучий, мов розжарений метал, біль стрільнув у руку. Ленґдон стиснув зуби, щоб не скрикнути на знак протесту.

— Ти ж не хочеш підхопити інфекцію, — сказала вона, шкрябаючи ще сильніше. — До того ж, якщо ти збираєшся розмовляти з владою, тобі слід бути жвавішим, ніж тепер. Ніщо так не збільшує продукування адреналіну, як біль.

Ленґдон тримався аж десять секунд, принаймні йому так здалося, але потім висмикнув руку. Досить! А й дійсно: тепер він почувався дужчим і жвавішим, а біль у руці цілком перекрив біль у голові.

— От і добре, — сказала вона, закручуючи кран і витираючи професорові руку чистим рушником. Потім Сієнна наклала йому на передпліччя невеличку бинтову пов’язку, і, коли вона це робила, Ленґдон мимоволі помітив те, чого не помічав раніше, і те, що він помітив, дуже його засмутило.

Майже сорок років він носив антикварну колекційну модель годинника з Міккі-Маусом, який подарували йому батьки. Усміхнений писок мишеняти і лапки, якими він несамовито розмахував, слугували Ленґдону щоденним нагадуванням про те, що слід частіше всміхатися і сприймати життя менш серйозно.

Мій... наручний... годинник, — сказав професор, затинаючись. — Він зник! — Без нього Ленґдон раптом відчув себе неповним, незавершеним. — Коли я з’явився в шпиталі, на мені був годинник?

Сієнна спантеличено зиркнула на нього, явно заінтригована тим, що його хвилює така начебто тривіальна річ, як годинник.

— Ніякого годинника я не пам’ятаю. Помийся. Я прийду за кілька хвилин, і ми поміркуємо, як тобі допомогти. — Вона обернулася, щоб піти, але на порозі зупинилася й зустрілася з ним поглядом у дзеркалі. — А поки мене не буде, раджу то

бі      добряче подумати — чому комусь здумалося тебе вбити. Гадаю, це перше, про що спитають тебе представники влади.

— Стривай, а ти куди?

— Ти ж не збираєшся розмовляти з поліцією майже голяка. Піду пошукаю тобі якусь одіж. Мій сусід приблизно такий самий за розмірами. Його немає вдома, а я годую його кота. Тому він переді мною в боргу.

І з цими словами Сієнна пішла.

Роберт Ленґдон знову глянув у малесеньке дзеркало над раковиною й насилу впізнав індивіда, який на нього звідти дивився. «Комусь треба, щоб я помер». У голові професора знову залунало його малорозбірливе маячливе бурмотіння, яке він почув у шпиталі на диктофоні: «Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь».

Він понишпорив у пам’яті, шукаючи хоч якийсь спогад, хоча б що-небудь. І не знайшов нічого, окрім порожнечі. Ленґдон знав лише, що він у Флоренції і що куля поранила його в голову.

Коли професор вдивлявся у свої втомлені очі, йому раптом подумалося, що він ось-ось прокинеться вдома у своєму кріслі, стискаючи в одній руці порожній келих для мартіні, а в другій — примірник «Мертвих душ», і вкотре збагне, що джин «Бомбейський сапфір» у жодному разі не можна змішувати з Гоголем в одному коктейлі.

РОЗДІЛ 7

Ленґдон скинув шпитальну сорочку й обмотав талію рушником. Похлюпавши водою в обличчя, він обережно помацав на потилиці шви, які йому наклали у відділенні невідкладної допомоги. Шкіра боліла, та він розгладив скуйовджене волосся над раною, прикривши її. Кофеїнові пігулки вже подіяли, і Ленґдон нарешті відчув, як туман, що огортав його, розвіюється.

«Думай, Роберте. Спробуй пригадати».

Раптом глуха, без вікон ванна нагнала на нього нову хвилю клаустрофобії, і Ленґдон вийшов у залу, інстинктивно рушивши до стовпа світла, що линуло з кінця коридору крізь прочинені двері. Кімната виявилася таким собі імпровізованим кабінетом — із простеньким робочим столом, потертим обертальним стільцем, набором книг на підлозі і, хвала Господу, із вікном.

Ленґдон рушив до денного світла.

Удалині світанкове тосканське сонце от-от мало ніжно торкнутися найвищих точок міста, що прокидалося: вежі Джотіо, Флорентійського абатства та палацу Барджелло. Ленґдон притиснувся лобом до прохолодного скла. Холодне й прозоре березневе повітря посилювало повний спектр сонячного світла, що вже визирало з-понад пагорбів.

Це називали «світлом художників».

А в центрі обрію горою здіймався купол із червоної черепиці, прикрашений у найвищій точці позолоченою мідною кулею, що виблискувала, мов маяк. Санта-Марія дель Фіоре. Чи то пак Дуомо. Брунеллескі, змайструвавши масивний купол цього собору, увійшов в історію архітектури, і тепер, через п’ять с торіч, ця споруда триста сімдесят п’ять футів заввишки вперто стояла нерухомим гігантом на п’яца дель Дуомо.

«Чому я опинився у Флоренції?»

Для Ленґдона, який усе життя захоплювався італійським мистецтвом, Флоренція стала одним з улюблених пунктів призначення в усій Європі. Це було місто, на вулицях якого її дитинстві грався Мікеланджело, тут у мистецьких студіях народився італійський Ренесанс. Це була Флоренція; її галереї манили до себе мільйони туристів, котрі милувалися «Народженням Венери» Боттічеллі, «Благовіщенням» Леонардо, ,і також красою й гордістю міста — статуєю Давида.

Ленґдон був заворожений «Давидом» Мікеланджело, іще коли вперше побачив його в підлітковому віці, опинившись и Академії образотворчих мистецтв. Ідучи повз похмуру шерегу «Рабів», грубо витесаних Мікеланджело, Ленґдон раптом відчув, як його погляд невмолимо потягнувся сам по со- оі догори, до шедевра заввишки сімнадцять футів. Самі лише велетенські розміри «Давида» і його випукла мускулатура спантеличували більшість гостей, які бачили статую вперше, ллє Ленґдона захопила надзвичайна Давидова постава. Мі- келанджело вдався до класичної традиції кон трапосту для створення ілюзії, наче Давид подався трохи праворуч і його )ііиа нога майже не має ніякого навантаження, годі як на- і правді його ліва нога тримала на собі тонни граніту.

Саме «Давид» уперше викресав у Ленґдона іскру розуміння того впливу, який справляє на людину велика скульптура. А тепер Ленґдон намагався пригадати, чи ходив він ди- нитися на цей шедевр упродовж кількох останніх днів, але і диним спогадом, що виринав зі свідомості, було те, як він 11 рокинувся у шпиталі і як у нього на очах убили безневинного лікаря. «Дуже вибачаюся. Дуже вибачаюся... — Почуття провини було таким, що професора мало не нуди- ю. — Що ж я скоїв?»

Коли Ленґдон стояв біля вікна, у поле його периферійного зору потрапив переносний комп’ютер на столі. І він раптом збагнув: те, що трапилося з ним минулої ночі, могло потрапити в новини.

«Якщо я зможу вийти в Інтернет, то знайду відповіді на свої запитання».

Ленґдон повернувся до дверей і гукнув:

— Сієнно!

Тиша. Вона й досі у квартирі сусіда — шукає йому одіж.

Не сумніваючись, що Сієнна з розумінням поставиться до його втручання, Ленґдон розкрив переносний комп’ютер й увімкнув його.

• Предыдущая
• 8/122
• Следующая