Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 5

• Предыдущая
• 5/157
• Следующая

— Гасконські хвастощі, — прошепотів дворянин. — Ці мені гасконці! Дайте йому добрячого прочухана, якщо це йому так до вподоби. Коли він утомиться, то сам скаже, що з нього досить.

Але незнайомець не знав, з яким упертюхом має справу; Д'Артаньян був з тих людей, котрі ніколи не просять пощади. Бій тривав ще кілька секунд; нарешті знеможений Д'Артаньян випустив з рук шпагу, яка переламалася навпіл від удару кийка. Мало не в ту ж мить другий удар прийшовся йому по лобі, і юнак, скривавлений, майже непритомний, упав на землю.

До місця події збігалися люди. Боячись скандалу, корчмар разом зі слугами вніс пораненого до кухні, де йому надали першу допомогу.

Тим часом дворянин знову підійшов до вікна й нетерпляче, ба навіть трохи невдоволено, став спостерігати за натовпом.

— Ну, що там з цим божевільним? — спитав він, почувши, як рипнули двері, та обернувшись до корчмаря, що зайшов довідатись, як почувається його гість.

— Ваша світлість цілі й здорові? — й собі спитав хазяїн заїзду.

— Авжеж, цілий і здоровий, любий мій хазяїне, і навіть цікавлюсь, що сталося з нашим юнаком.

— Йому краще, — відповів корчмар. — Він таки справді знепритомнів.

— Справді? — перепитав дворянин.

— Але, перш ніж знепритомніти, він зібрав усі сили, щоб назвати вас і послати вам виклик.

— Це не хлопець, а диявол! — вигукнув незнайомець.

— Ба ні, ваша світлосте, це зовсім не диявол, — заперечив хазяїн, зневажливо усміхнувшись. — Поки він був без тями, ми обшукали його і знайшли в його клуночку одну-єдину зміну білизни, а в гаманці — всього-на-всього одинадцять екю. Проте це не завадило йому сказати, непритомніючи, що, коли б щось подібне сталося з ним у Парижі, ви пожалкували б одразу, хоч і тут пожалкуєте, тільки трохи згодом.

— Тоді, — холодно зауважив незнайомець, — це якийсь перевдягнений принц крові.

— Я вам сказав це, ваша світлосте, — відповів хазяїн, — щоб ви були насторожі.

— А він нікого не згадував у нестямі?

— Ще б пак! Він ляскав по кишені й промовляв: «Побачимо, що скаже пан де Тревіль про образу, якої завдали його улюбленцю».

— Пан де Тревіль? — мовив незнайомець, стаючи уважнішим. — Він ляскав по кишені, вимовляючи ім'я пана де Тревіля?.. Я певен, мій любий хазяїне: поки ваш юнак лежав нестямний, не обійшлося без того, щоб ви не обшукали й цю кишеню. Що там було?

— Лист до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.

— Справді?

— Щира правда, як те, що я з вами маю честь говорити, ваша світлосте.

Не дуже спостережливий корчмар не помітив, яке враження справили його слова на незнайомця. Той відійшов од вікна, на яке досі спирався ліктем, і стурбовано насупив брови.

— Хай йому чорт! — пробурмотів він крізь зуби. — Чи не підіслав Тревіль до мене цього гасконця? Щоправда, він надто молодий! Але удар шпагою — це удар шпагою, хоч би скільки років було тому, хто його завдає, і до того ж завжди менше остерігаєшся хлопчиська, ніж когось іншого. Іноді досить дрібної перешкоди, щоб зіпсувати велику справу.

І незнайомець глибоко й надовго замислився.

— Послухайте, хазяїне, — спитав він нарешті, — чи не могли б ви звільнити мене від цього шаленого хлопця? Чесно кажучи, я не можу його вбити, і все-таки, — додав він з холодною погрозою, — він мені заважає. Де він?

— У кімнаті моєї дружини, на другому поверсі, де йому роблять перев'язку.

— Його речі та клунок з ним? Чи не скидав він камзола?

— Все лишилося внизу, на кухні. Але якщо цей шибайголова заважає вам…

— Авжеж! Він зчинив у вашому заїзді веремію, яка не може бути до вподоби чесним людям. Підніміться до себе, приготуйте рахунок і попередьте мого слугу.

— Як! Ваша світлість уже залишає нас?

— Ви це добре знаєте, бо я вже раніше наказав осідлати коня. Хіба мій наказ не виконано?

— Виконано, і, як ваша світлість може в цьому переконатися, кінь стоїть біля воріт, готовий рушити в дорогу.

— Гаразд, робіть те, що я вам наказав.

«Матінко моя! — подумав корчмар. — Невже він злякався цього хлопчиська?»

Але владний погляд незнайомця тут же зупинив його думки. Хазяїн покірливо вклонився і вийшов.

«Бракує тільки, щоб цей негідник побачив міледі, — подумав незнайомець. — Вона от-от має проїхати; незрозуміло, чому вона запізнюється. Ану ж бо сяду я на коня й поскачу їй назустріч… Коли б тільки дізнатися, що написано в цьому листі до Тревіля!»

І, пошепки щось промовляючи, незнайомець попрямував до кухні.

Тим часом корчмар, який жодної миті не сумнівався, що незнайомець тікає з його заїзду саме через присутність юнака, піднявся до кімнати дружини, де Д'Артаньян уже прийшов до тями. І от хазяїн, натякнувши на те, що в цю справу може втрутитися поліція, — а він був цілком певен, що Д'Артаньян розпочав сварку зі знатним вельможею, — почав умовляти юнака, аби той, незважаючи на свою слабкість, негайно вирушив у дорогу. Напівоглушений, напівроздягнений, із замотаною ганчір'ям головою, Д'Артаньян підвівся, і хазяїн допоміг йому спуститися вниз. Та, опинившись на кухні, юнак знову побачив свого кривдника: стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої двома здоровими нормандськими кіньми, той спокійно з кимось розмовляв.

Його співбесідницею, чию голівку можна було побачити у віконечку карети, була молода жінка років двадцяти — двадцяти двох. Ми вже казали, з якою швидкістю Д'Артаньян схоплював усі деталі незнайомого обличчя; тож із першого погляду він побачив: жінка була молода та вродлива. Її краса вразила Д'Артаньяна тим більше, що то була краса, зовсім незвична для південних країв, де юнак жив донедавна. Жінка була бліда; довгі біляві кучері падали їй на плечі; в неї були великі млосні голубі очі, рожеві вуста й сніжно-білі руки.

Жінка дуже жваво розмовляла з незнайомцем.

— Отже, його високопреосвященство наказує мені… — говорила вона.

— Негайно повернутися до Англії й відразу повідомити, якщо герцог виїде з Лондона.

— Інших розпоряджень не буде? — спитала красуня.

— Вони у цій скриньці, яку ви маєте відкрити лише по той бік Ла-Маншу.

— Гаразд; а що робитимете ви?

— Я повертаюсь до Парижа.

— Не покаравши цього зухвалого хлопчиська? Незнайомець зібрався відповісти; аж у ту мить, коли він одкрив рота, Д'Артаньян, який усе чув, вибіг на поріг.

— Цей зухвалий хлопчисько сам карає інших! — вигукнув він. — І я сподіваюсь, що тепер той, кого він мав покарати, не втече від нього.

— Не втече? — перепитав незнайомець, насупивши брови.

— Ні, бо я певен, що перед дамою ви не наважитесь тікати.

— Пам'ятайте, — вигукнула міледі, побачивши, що її співрозмовник схопився за шпагу, — пам'ятайте: найменше запізнення може звести все нанівець!

— Ваша правда, — відповів незнайомець. — Рушайте своєю дорогою, а я поїду своєю.

І, схиливши на знак вітання голову, він скочив у сідло; кучер карети й собі щосили стьобнув коней. Обоє чвалом помчали в різні боки.

— А гроші? — обурено крикнув хазяїн заїзду, чия шанобливість змінилася найглибшою зневагою, коли він побачив, що гість утікає, так і не розрахувавшися.

— Заплати, шалапуте! — гукнув на ходу незнайомець до свого слуги, і той, кинувши до ніг корчмаря кілька срібних монет, поскакав слідом за своїм господарем.

— Боягуз! Мерзотник! Самозванець! — закричав Д'Артаньян, кидаючись за слугою.

Але він був іще надто слабкий, щоб витримати таке потрясіння. Ледве юнак зробив десяток кроків, як у вухах в нього задзвеніло, голова запаморочилась, очі заслала кривава пелена і він упав посеред вулиці, все ще вигукуючи:

— Боягуз! Боягуз! Боягуз!

— А він і справді боягуз, — пробурмотів корчмар, підходячи до Д'Артаньяна й сподіваючись лестощами заслужити довіру бідолашного юнака, а потім обдурити його, як чапля в байці обдурює слимака[29].

— Авжеж, жалюгідний боягуз, — прошепотів Д'Артаньян. — Але ж яка вона чарівна!

— Хто — вона? — спитав хазяїн заїзду.

• Предыдущая
• 5/157
• Следующая