Вечори на хуторі біля Диканьки - Гоголь Николай Васильевич - Страница 47

• Предыдущая
• 47/52
• Следующая

Тітоньці Василині Кашпорівні в цей час було десь біля п'ятдесяти. Замужем вона ніколи не була і завжди говорила, що життя дівоцьке для неї найдорожче. Проте, наскільки пам'ятаю, ніхто її й не сватав. Причиною цього було те, що всі мужчини відчували при ній якусь боязкість і ніяк не наважувались освідчитися їй. «Вельми крутої вдачі Василина Кашпорівна!» говорили женихи, і це була правда, бо Василина Кашпорівна хоч кого вміла зробити тихішим за траву. П'яницю-мірош-ника, що зовсім ні на що не був здатний, вона, власною своєю мужньою рукою смикаючи щодня за чуба, без ніякої сторонньої допомоги, вміла зробити золотом, а не людиною. Зріст у неї був майже велетенський, огрядність і сила цілком відповідні. Здавалося, що природа допустилася непростимої помилки, визначивши їй надягати темно-коричневий по буднях капот[57] з дрібними зборками і червону кашемірівську шаль в день Великодньої Неділі та на свої іменини, тоді як їй найбільше личили б драгунські вуса та довгі ботфорти[58]. Зате її поведінка цілком відповідала її виглядові: вона сама плавала човном, веслуючи краще від усякого рибалки; стріляла дичину; стояла не відходячи над косарями; знала точно число динь і кавунів на баштані; брала мито по п'ятаку з воза, що проїздив через її греблю; вилазила на дерево й трусила груші; била ледачих васалів[59]своєю страшною рукою й підносила достойним чарку горілки з тої ж таки грізної руки. Майже одночасно вона лаялася, красила прядиво, бігала на кухню, робила квас, варила медове варення й поралася цілий день і скрізь встигала! Наслідком цього було те, що маленький маєток Івана Федоровича, який мав усього вісімнадцять душ за останньою ревізією, процвітав якнайкраще. До того ж вона надто гаряче любила свого племінника і старанно збивала для нього копійчину. З приїздом додому, життя Івана Федоровича цілком змінилося й пішло зовсім іншим шляхом. Здавалося, природа саме створила його керувати вісімнадцятидушним маєтком. Сама тітонька помітила, що з нього буде путній хазяїн, хоча, проте, не в усі господарські справи дозволяла йому втручатися «Воно ще молода дитина!» завжди вона проказувала, незважаючи на те, що Іванові Федоровичу було біля сорока літ: «де йому все знати!» Одначе він невідступно бував на полі біля женців та косарів, і це давало насолоду надзвичайну його ніжній душі. Одностайний помах десятьох, а то й більше блискучих кіс, шум трави, що падає рівними покосами; іноді заливисті пісні жниць, то веселі, як зустріч гостей, то сумні, як розлука; спокійний, чистий вечір, та й що за вечір! яке вільне й свіже повітря! яке тоді пожвавлене все: степ червоніє, синіє і грає барвами; перепели, дрофи, чайки, коники, тисячі комах, і від них свист, гудіння, тріск, крик і раптом стройний хор; і все не мовчить ані хвилини. А сонце сідає й ховається. У! як свіжо та гарно! По полю то там, то там запалюють вогні, становлять казани і довкола казанів сідають вусаті косарі. Парують галушки. Смеркає… Важко розповісти, що робилось тоді з Іваном Федоровичем. Він забував, приєднавшись до косарів, покуштувати їхніх галушок, які він дуже любив, і стояв нерухомо на одному місці, стежачи очима за чайкою, що зникала в небі, або рахуючи копи нажатого хліба, що вкривали поле.

Невдовзі про Івана Федоровича вже говорили, як про великого хазяїна. Тітонька не могла натішитися зі свого племінника, і ніколи не пропускала нагоди, щоб не похвастатись ним. Одного дня, — це було вже після жнив, і саме наприкінці липня, — Василина Кашпорівна, взявши Івана Федоровича з таємничим виглядом за руку, сказала, що вона тепер хоче поговорити з ним про справу, яка її вже давно турбує.

«Тобі, любий Іване Федоровичу», так вона почала: «відомо, що у твоєму хуторі вісімнадцять душ, хоча це за ревізією, а без того, можливо, набереться більше, можливо, буде до двадцяти чотирьох. Але не в тім справа. Ти знаєш той лісок, що за нашою левадою, і, мабуть, знаєш за тим-таки ліском широкий луг: він має десь біля двадцяти десятин; а трави стільки, що можна щороку продавати і; більше, як на сто карбованців, особливо, коли, як кажуть, у Гадячі буде кінний полк».

«Аякже-с, тітонько, знаю: трава дуже хороша». «Це я сама знаю, що дуже хороша; але чи знаєш ти, що вся та; земля, по-справжньому, твоя. Чого ж ти так витріщився? Слухай, і Іване Федоровичу! Ти пригадуєш Степана Кузьмовича? Що я кажу: і пригадуєш! Ти тоді був таким маленьким, що не міг навіть вимовити його ймення. Куди ж! Я пам'ятаю, коли приїхала на самісіньке Лущення[60], перед Пилипівкою, і взяла була тебе на руки, то ти трохи не зіпсував мені всього плаття; щастя моє, що встигла переїв; дати тебе мамці Мотрі. Такий ти тоді був поганий!.. Та не в цьому річ. Вся земля, що за нашим хутором, і само село Хортище належали Степанові Кузьмовичу. Він, треба тобі сказати, ще тебе не було й на світі, як почав їздити до твоєї матінки; щоправда, тоді, як твого батька не було вдома. Але я, одначе, не докоряючи їй, це кажу. Упокой, господи, її душу! — хоч покійниця завжди була несправедлива щодо мене. Але не в цьому річ. Хоч як там було, тільки Степан Кузьмович зробив тобі дарчий запис на той самий маєток, що про нього я тобі говорила. Але покійниця твоя матінка, між нами кажучи, мала предивний характер. Сам чорт, прости мене, господи, за це бридке слово, не міг зрозуміти її. Куди вона діла той запис — сам бог знає. Я гадаю просто, що він в руках у того старого холостяка Григорія Григоровича Сторченка. Тій пузатій шельмі дістався весь його маєток. Я готова битись об заклад на що завгодно, коли він не приховав запису».

«Дозвольте-с доповісти, тітонько: чи не той це Сторченко, з яким я познайомився на станції?» Тут Іван Федорович розповів про свою зустріч.

«А хто його знає», відповіла, трохи подумавши, тітонька. «Може, він і не негідник. Щоправда, він ще тільки півроку, як переїхав до нас жити; за такий час людини не розпізнаєш. Стара-бо, його матінка, я чула, дуже розумна жінка, і, кажуть, велика майстерниця солити огірки. Килими власні дівки її вміють дуже добре виробляти. Але як ти кажеш, що він тебе добре прийняв, то їдь до нього. Можливо, старий грішник послухається совісті та й віддасть, що належить не йому. Мабуть, можеш поїхати й бричкою, тільки клята дітвора повисмикувала ззаду всі гвіздки; треба буде сказати кучеру Омелькові, щоб поприбивав скрізь краще шкіру».

«Навіщо, тітонько? Я візьму візка, яким ви їздите іноді стріляти дичину».

На цьому й закінчилася розмова.

Обідньої пори Іван Федорович в'їхав у село Хортище і трохи злякався, коли під'їздив до панського будинку. Будинок той був довгий, і не під очеретяною, як у багатьох поміщиків, а під дерев'яною покрівлею. Дві комори у дворі теж під дерев'яною покрівлею; ворота дубові. Іван Федорович був схожий на того франта, який, приїхавши на бал, бачить всіх, на кого не гляне, одягненими краще за нього. З шанобливості він зупинив свого візка біля комори і підійшов пішки до ґанку.

«А, Іване Федоровичу!» закричав товстий Григорій Григорович, що ходив по двору в сюртуку, але без галстука, без жилета і без підтяжок. Одначе й це вбрання, здавалося, обтяжувало його опасисту постать, бо піт з нього лився градом. «Що ж ви говорили, що зразу, як тільки побачитеся з тітонькою, приїдете, та й не приїхали?» Після цих слів губи Івана Федоровича зустріли ті ж таки знайомі подушки.

«Здебільшого зайнятий господарством… Я-с приїхав до вас на хвилинку, власне у справі…»

«На хвилинку! От цього й не буде. Гей, хлопче!» закричав товстий господар, і той-таки хлопчик у козацькій свитці вибіг з кухні. «Скажи Касянові, щоб ворота замкнув, чуєш, замкнув міцніше! А коні цього пана розпріг цієї ж хвилини! Прошу до кімнати; тут така спека, що в мене вся сорочка мокра».

• Предыдущая
• 47/52
• Следующая