Знахідка в бібліотеці - Кристи Агата - Страница 3

• Предыдущая
• 3/31
• Следующая

— Може, дворецький знає? — спитав інспектор Слек.

— Лоррімер не може до тями прийти, як і я.

— Гм, цікаво, — мовив інспектор.

— У їдальні готовий сніданок, Мелчетт. Може, поїсте? — запропонував полковник Бентрі.

— Ні, ні, одразу до діла. Гайдок має бути тут з хвилини на хвилину… Ага, ось і він!

Під'їхала ще одна машина, і з неї вийшов кремезний, широкоплечий лікар Гайдок — поліція залучала його як медичного експерта. Друга машина привезла двох у цивільному — один із них був з фотоапаратом.

— Усі зібралися? — спитав начальник поліції. — Гаразд. Ходімо. Слек каже, в бібліотеці.

— Це неймовірно! — простогнав полковник Бентрі. —Знаєте, коли вранці дружина почала запевняти мене, нібито прибігала покоївка і сказала, що в бібліотеці труп, я просто їй не повірив.

— Так, так, я добре вас розумію. Сподіваюся, ваша дружина не дуже цим пригнічена.

— Вона просто молодця, справді. Доллі запросила з містечка стару міс Марпл.

— Міс Марпл?! — Начальник поліції так і вкляк на місці. — Навіщо?

— Ну, жінка хоче, щоб поруч була жінка, хіба не зрозуміло?

— А я думаю, ваша дружина хоче доручити їй приватне розслідування, — усміхнувся полковник Мелчетт. — Ця міс Марпл — справжній містечковий детектив. Слек, пригадуєте, як вона колись утерла нам носа?

— То була справа інша, — промовив інспектор Слек.

— Інша?

— То був місцевий випадок. Та стара леді справді знає про все, що діється в містечку. Але тут вона не потягне.

— Та ви й самі ще до пуття не знаєте що й до чого, Слек, — сухо зауважив Мелчетт.

— Дарма. Ось побачите, сер, я з цим швидко розберусь.

А тим часом місіс Бентрі й міс Марпл снідали у вітальні. Прислуживши гості, місіс Бентрі відразу ж запитала:

— То як, Джейн?

Міс Марпл трохи спантеличено подивилася на господиню:

— Вам це що-небудь нагадує? — з надією допитувалася місіс Бентрі.

Міс Марпл славилася тим, що вміла співставляти дрібні містечкові події із сумними заплутаними випадками й так проливати на них світло.

— Ні, — замислено відповіла міс Марпл, — нічого… Поки що нічого. Мені чомусь спала на думку найменша дочка місіс Четті — Іді. Пригадуєте? Але тільки тому, що ця бідолаха теж гризла нігті, й передні зуби в неї трохи стирчать. Оце й усе. Та ще хіба, — розвивала свою думку міс Марпл, — Іді теж полюбляла дешеву пишноту.

— Ви маєте на увазі її одяг? — уточнила місіс Бентрі.

— Так, геть нікудишній атлас, ніякого смаку.

— Розумію. З тієї злиденної крамнички, де все коштує одну гінею, — мовила місіс Бентрі. Тоді враз похопилася: — Стривайте, а що сталося з Іді?

— Дівчина просто перейшла на іншу роботу і там їй, гадаю, нівроку, — відповіла міс Марпл.

Місіс Бентрі сиділа трохи розчарована. Здається, з цієї містечкової історії нічого не вийде.

— Ніяк не збагну, що їй було робити в Артуровому кабінеті, — здивовано промовила вона згодом. — Полк каже, нібито вікно виламано. Може, вона прийшла сюди разом із зломщиком? А потім вони посварились… Але це вже, мабуть, якась дурниця, правда?

— Навряд щоб так одягалися на крадіжку, — замислено сказала міс Марпл.

— Авжеж, вона вбрана як на танці чи на вечірку. Але ж ні в містечку, ні в околицях нічого. такого й близько немає.

— Н-немає, — непевно погодилася міс Марпл.

— Вам щось спало на думку, Джейн? — одразу пожвавішала місіс Бентрі.

— Цікаво, а…

— Що?

— Безіл Блейк.

— Ну що ви! — гаряче вигукнула місіс Бентрі, ніби пояснюючи свою думку, додала: — Я знаю його матір.

Жінки перезирнулись. Міс Марпл зітхнула й похитала головою:

— Я вас розумію.

— Селайна Блейк чарівна жінка. А який гарний у неї бордюр із квітів! Я аж зеленію від заздрості, коли його бачу. І вона така щедра на живці.

— Але ж ви знаєте, скільки було всяких розмов, — заперечила мій Марпл, не звернувши уваги на міркування про місіс Блейк.

— Знаю, знаю. До того ж Артур аж міниться, коли згадують про того хлопця. Безіл був із ним дуже грубий, і відтоді Артур не може про нього нічого й чути. У Безіла образлива манера говорити, як у більшості теперішніх хлопців. Вони люблять поглузувати з людей, що вихваляють свою школу. Британську імперію і таке інше; А ходить він у чому? Люди кажуть, — провадила місіс Бентрі, — мовляв, у провінції можна носити що завгодно. Більшої дурниці я зроду не чула. Саме у провінції людина у всіх на виду. — Помовчавши, додала: — Він був такий ловкий, коли його маленького купали!

— Минулої неділі в газеті друкували чарівний дитячий знімок чевіотського вбивці, — докинула міс Марпл.

— Невже ви гадаєте, Джейн, що він?..

— Ні, ні, люба. Я мала на увазі зовсім не те. Такий висновок був би надто поспішний. Просто я намагаюся збагнути, як тут опинилася та молода жінка. Це так не схоже на Сент-Мері-Мід… Та й потім, мені здається, що єдине пояснення — саме Безіл Блейк. Адже він влаштовує вечірки. До нього приїздять із Лондона, з кіностудій… Пригадуєте, що було в липні? Крики, співи, страшний галас, кругом п'яні, на ранок усе догори дном, бите скло, — так мені розповідала стара місіс Беррі, — а у ванній спала зовсім гола молода дівчина!

— То все, певне, кіношники, — поблажливо промовила місіс Бентрі.

— Цілком можливо. А потім, — сподіваюся, ви про це чули, — він привіз сюди молоду жінку — яскраву блондинку.

— Невже це вона?! — вигукнула місіс Бентрі.

— Та ні, я просто міркую. Звичайно, я ні разу не бачила її зблизька — тільки коли вона виходила з машини або сідала в неї… Та ще якось угледіла її в садку біля котеджу у шортах і в ліфчику. А от в обличчя не бачила. Але всі ці дівчата — з їхньою косметикою, зачісками й нігтями — такі однакові…

— Так. Може бути. Це ідея, Джейн.

Саме цю ідею обговорювали й полковник Мелчетт із полковником Бентрі. Начальник поліції, оглянувши труп і простеживши, як його підлеглі взялися за звичайну свою роботу, перейшов із господарем до кабінету в протилежному крилі будинку. Полковник Мелчетт на вигляд був запальний і мав звичку посмикувати коротенькі свої руді вуса. Отож тепер він саме це й робив, раз у раз скоса поглядаючи на співбесідника, аж поки, зрештою, не витримав:

— Послухайте, Бентрі, зніміть мені з душі камінь. Ви справді не знаєте, хто ця жінка?

Господар одразу гаряче заперечив, але начальник поліції урвав його.

— Так, так, друже, але подивіться на справу ось із якого боку: вам довелося б з біса сутужно… Сімейний чоловік — любить дружину й таке інше. Але тільки між нами: якщо ви були зв'язані з дівчиною, то краще признатися відразу. Бажання приховати це цілком природне, я б і сам так діяв: Але марні надії. Йдеться про вбивство. Факти випливуть на поверхню. Чорт забирай, я зовсім не хочу сказати, нібито ви її задушили. Ви на таке не здатні, я знаю! Але ж дівчина прийшла у ваш дім! Хай так: вона вдерлася сюди й чекала вас, а якийсь тип вислідив її і задушив. Цілком можливо. Ви розумієте, до чого я веду?

— Я зроду не бачив цієї дівчини! Не такий я чоловік!

— Тоді все гаразд. Ви ж бачите, я вас не звинувачую. Ви людина світська. І коли вже так заявляєте, то питання ставиться інакше: що вона тут робила? Дівчина не тутешня, факт.

— Це якийсь кошмарний сон! — вигукнув розгніваний господар.

— Питання, друже, полягає ось у чому: що вона робила у вашій бібліотеці?

— Звідки мені знати? Я її сюди не запрошував!

— Так, звичайно, але дівчина прийшла саме сюди. Схоже, вона хотіла зустрітися з вами. Ви не одержували якихось дивних листів або чогось такого?

— Нічого я не одержував.

— А що ви робили вчора ввечері? — делікатно поцікавився полковник Мелчетт.

— Їздив до Мач-Бенхема на засідання місцевого відділення консервативної партії. На дев'яту вечора.

— А коли повернулися додому?

— З Мач-Бенхема я виїхав одразу по десятій. Дорогою мав клопіт з колесом — довелося заміняти. Вдома був за чверть до дванадцятої.

• Предыдущая
• 3/31
• Следующая