Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 8

• Предыдущая
• 8/39
• Следующая

Я уявляю своїх студентів: інколи вони мені здаються милими, чистими, небесними створіннями, яких я люблю. А інколи їхні тупі, бездушні пики, які, позіхаючи, роблять вигляд, ніби записують мою лекцію, пробуджують у мені прагнення усіх їх передушити. Я для них дивна, блаженна людина, бо «викладаю філософію». А вони завжди хихотять за спиною, показують пальцями, перешіптуються, що пішов звихнутий «падре». Чому вони називають мене «падре»? Через чорне пальто і довге волосся? Студенти дуже часто дають своїм викладачам прізвиська, але глибоко в душі своєму симпатизую. Мого улюбленого Василія Васильовича Розанова називали «козлом», а Аристотель із шайкою своїх друзів в Академії над Платоном глумився ще гірше, що вчитель був змушений змінити місце своїх звичних прогулянок. Мені нема на що нарікати, бо деяких моїх колег називають «синяк», «децел», «антибіотик», «пампушка»…. Доцент Пампушка — мало не регочу. Я усміхаюся й глибоко в душі розумію, що не можу на студентів гніватися, бо також був таким: емоційним, розбещеним, трішки дурнуватим виродком, який пиячив, спав із дідько знає якими дівчатами, вештався, виціджуючи з матері сльози.

Хочу тобі сказати, що не знаю, як далі жити. Ні, ні, я не думаю про самогубство, бо не маю до цього схильності. Мені лінь викладати студентам, ліньки писати сумнівні псевдонаукові праці, подібними вправами пишаються деякі з моїх тупеньких колег, коли звітують за роботу списками своїх непотрібних публікацій. Щоправда, деколи приносять задоволення книжки чи окремі статті, які скачую з Інтернету й роздруковую.

Юра на мене деколи гнівається:

— Чому нічого не пишеш?

— Не формат.

Чому я не пишу? Він каже, що найганебніше у житті — мати задатки і їх не реалізувати. Не відповідаю, бо в житті є мільйони людей, які мають задатки, але нічого не досягнули, так і залишилися звичайними людьми без імен, які перейняті лише власним життям, любов’ю до своїх дітей, обожнюванням жінок чи задоволеннями: азартними іграми, спортом чи туризмом, відвідуванням музеїв чи мандрівками. Більшість із них щасливі, і я радий, що в них усе добре склалося; подумки навіть хотів би сам так жити. Чому ми повинні тільки писати? Чому ми повинні прирікати себе писаниною на не знати які манівці, фанатично й сліпо вірити, що це вірний шлях? Кому потрібна така писанина? Хоча й писати мені подобається, але світ на цьому не зійшовся клином. Зрештою, хіба я зможу пояснити Юрі, що для мене найдорожче, — ти, моя любове! А, може, я хочу прожити тихим і непримітним «падре», зі своїми тихими і непримітними болячками, драмами, надіями, думками? В маленької людини також може бути велика драма, не менша за шекспірівську; на жаль, не на всі драми вистачає шекспірів.

Я — «падре», інколи це мене навіть дуже розважає.

Несподіваний телефонний дзвінок старого професора Голована з пропозицією зустрітися «в цікавій справі» змушує повністю відкласти плани на день: я хотів поблукати старим Києвом, думаючи про тебе, відвідати кілька букіністів, попорпатися на полицях зі старими фоліантами XIX століття (інколи виринають рідкісні праці з теології, історії, психології, друковані ще за часів Миколи ІІ-го). Між фразами Голован важко сопів у слухавку й просив прийди до нього додому, бо дико болять ноги, друже, не ті літа, щоб крутитися, як білка в колесі.

Коли я прийшов до професора, то він мене одразу потягнув у свій кабінет. Затхлий запах старих книг і пилу змусив мене кілька разів пчихнути. Я дивився на його потужну бібліотеку, сформовану переважно з богословських видань, радянської філософської серії «Философское наследие» і багатьох стародруків, і чекав, щоб він розпочав свою справу. Чимало релігійних книг, особливо ж низка чорно-білих фотографій людей у чорних сутанах, видавали, що він раніше був священиком. Про його історію я дізнався випадково — з телевізора: показували документальний фільм, присвячений злочинам більшовизму проти церкви, із кадрами комуністичного часу. В 60-х більшовики «зламали» Голована як одного з найперспективніших богословів і прокрутили цю пропаганду по телевізору на весь Союз (колеги казали, що в молоді літа Голован учився в духовній семінарії з майбутнім українським патріархом Філаретом і мешкав із ним в одній келії). Подумки я поставив себе на його місце, і усміхнувся: мені здалося, що він нічого не втратив, бо замість перспективи духовного сану отримав іншу — філософію чи, якщо в первинному, античному розумінні — любов до мудрості.

Голован, довго перебираючи свої папки, зупинився, тримаючи одну з них і сказав «нарешті знайшов». Він уважно кинув на мене свій усміхнений погляд з-під окулярів і запитав, чи хочу я підзаробити копійчину.

— Що треба робити?

— Нічого суттєвого.

Голован гукнув дружину, щоб принесла нам каву, й почав викладати суть справи. Для гуманітарних ліцеїв, випускники яких вступатимуть на філософські, соціологічні, політологічні факультети, треба написати науково-популярні брошури про життя і вчення «безсмертних». Голован усміхнувся, що нічого складного нема, що це не дослідницька робота, а більше методична чи верифікаційна, якомога спрощено та стисло викласти про складне. Він додав, що текст має бути доступним для підлітків, які планують обрати гуманітарну освіту.

— Про кого писати?

— Та про кого завгодно, — сміється він і відразу серйознішає, бере кілька папірців і гортає. — Хоча ні — не про кожного. Лока вже забрали з університету, Сковороду роблять у Харкові, Ставровецького — Львів, Шеллінга і Маркса — вже також застовпили. Ось — можете обрати Канта.

— Я — не неокантіанець, — підколюю Голована, бо він за кафедральними пиятиками декілька разів із гордістю та самозадоволенням називає себе «неокантіанцем» (серед кількох кафедральних колег є такий гріх). Голован пропускає це повз вуха або вдає, що пропустив.

— Ви — молодий, вам буде корисно попрацювати. Почитаєте розумні книги, напишете текст і отримаєте добрий гонорар. І відкиньте будь-які сумніви — це необхідно для дітей. У цьому нема жодної «науки». Ясно?

— Ясно.

Не розумію чому — погоджуюся. Канта я люблю, але писати про нього — це зовсім інше. Проводжаючи мене до вхідних дверей, Голован каже, щоб я не тягнув і звертався по допомогу. Потискаючи мою руку, він усміхається й додає, що нічого складного нема, вважай, це буде твоя нова курсова робота, відчуй себе знову студентом, і не переживай, видавець — не «жулік», усе буде чесно.

На кафедру мені почала телефонувати пані, з якою я розпрощався ще торік. Раніше вона могла мене виловити лише в такий спосіб, бо тоді я ще не мав домашнього телефону, а на мобілки, які лише з’являлися, не мав грошей. Пані використовує наші старі «позивні», які розуміли тільки ми: «Передайте Павлові, що він обіцяв книгу Фройда». Коли наша кафедральна лаборантка Віра повторила ці слова — в мене по шкірі забігали мурашки.

Як давно це було! Я згадував подібні дзвінки Марґарити Павлівни, чорної, високої Марґо і те, чим все закінчувалося. Це означало: приїжджай, чоловіка нема. Я їхав на Позняки, в одну з новобудов, і з її квартири на тринадцятому поверсі ми, обіймаючись голими і втомленими, дивилися на осокорківські озера й дачі. Вона була старшою від мене всього лише на п’ять років, і мені страшенно подобалися її внутрішня тиша, неметушлива манера триматися, говорити й діяти, якою, ніби водою, вона гасила моє полум’я. Я любив цю жінку, любив безперспективно, без жодних планів, і, здається, вона хотіла цього ж. Її чоловік, затятий бізнесмен і мисливець, полюбляв шумні компанії, з якими часто пропадав на цілі дні і зовсім забув про неї. Спершу вона говорила про нього з прикрістю, а коли наші зустрічі частішали, то в її судженнях з’явилася зневага і насмішкуватість. Попри те, що в неї був тихий темперамент, видно, що ця тиша була радше такою собі «пружиною», готовою вистрелити будь-якої миті. Я дивився на неї як аматор-психоаналітик і добре розумів, що Марґо використовувала мене лише як інструмент своєї помсти чоловікові, помсти анонімної, яка має значення як протестний жест лише для неї самої. Вона ніколи ретельно не розпитувала про моє життя, хоча без слів розуміла жалюгідність мого становища і так званого суспільного значення: викладання в університеті для Марґо було архаїчною, старомодною та безперспективною професією. Принагідно вона любила згадувати своїх колишніх вчителів — обов’язково з насмішкою, легкою зневагою.

• Предыдущая
• 8/39
• Следующая