Выбери любимый жанр

У пастці - Френсис Дик - Страница 28


Изменить размер шрифта:

28

Якщо їм був потрібен час, то, власне, навіщо?

Щоб посилити застережні заходи і замести сліди, щоб будь-яке розслідування — якби мені вдалося переконати поліцію зацікавитися зв'язком між картинами і пограбуваннями — зайшло в глухий кут.

Навіть якби вони знали, що я вижив, то все одно не сподіватимуться, що у найближчому майбутньому я братимусь до чогось: отже, діяти треба тільки у найближчому майбутньому.

Правильно.

Переконати власний мозок нескладно. Зовсім інша річ — від шиї й нижче.

До одинадцятої Джік і Сера не з'явились, а я ще був у ліжку. Вже сидів, але не дуже певно.

— Боже, — сказала Сера, — ти виглядаєш іще гірше, ніж учора.

— Так мило з твого боку.

— Ти не доїдеш до Мельбурна, — пригнічено сказала вона. — Отже, прощавай Кубок.

— Ви можете самі рушати, — сказав я. Вона стояла біля ліжка.

— Невже ти думаєш, що ми тебе тут покинемо… у такому стані… Й поїдемо розважатись?

— А чом би й ні?

— І чого ти тільки такий дурний?

Джік розіклався на стільці для відвідувачів. Сера накинулася на нього.

— Це його власний клопіт, якщо він дозволяє викидати себе з такої височини, — сказав він.

Сера накинулася на нього.

— Як ти можеш казати такі речі?

— Нам не треба у це втручатися, — сказав Джік.

Я усміхнувся. Сера почула сардонічне відлуння власних слів, які вона пристрасно виголосила лише три дні тому. Збагнувши це, вона тільки дратливо розвела руками.

— Ти абсолютно паскудна тварюка, — сказала вона.

Джік засміявся, наче кіт, що наївся сметанки.

— Ми ходили до галереї, — сказав він. — Вона досі зачинена. Ми також обійшли будинок і забралися до садка з того боку, зазирнули у засклені двері, й знаєш, що ми побачили?

— Нічого.

— Достеменно так. Зник мольберт з імітацією Мілле. Усе підозріле сховане від стороннього ока. А решта — все респектабельно і нормально.

Я трохи змінив позу, зменшуючи біль у одному місці й збільшуючи в другому.

— Якби ви й потрапили всередину, то навряд чи знайшли б щось підозріле. Закладаюсь, учора опівдні переховано щонайменші докази.

Джік похитав головою:

— Звичайно.

Сера сказала:

— Ми поцікавились у мотелі в дівчини-портьє, чи про нас хтось не запитував.

— Ну й що? Певна річ, запитували?

Сера похитала головою:.

— Телефонував якийсь чоловік. Їй здається — десь відразу по десятій. Він запитав, чи містер Чарлз Тодд зупинився в мотелі з двома друзями, і коли вона підтвердила, запитав номер кімнати. Пояснив, ніби щось має тобі передати.

— Боже.

Оце так передача. Термінова. Сторчголов.

— Вона сказала йому номер, але додала, що він може залишити пакунок у неї і вона вручить.

— Він, мабуть, посміявся у відповідь.

— У нього не могло бути такого почуття гумору, — сказав Джік.

— Відразу по десятій? — перепитав я, розмірковуючи.

— Доки нас не було, — похитала головою Сера. — Мабуть, невдовзі після того, як ми пішли з галереї… коли ми купували купальники.

— Чому ж дівчина не переказала, що хтось про нас запитував?

— Вона пішла на каву у перерву й не бачила, як ми повернулися. А потім — забула. Та, зрештою, вона й не думала, що це важливо.

— В Аліс не так багато мотелів, — сказав Джік. — Знаючи, що ми в місті, небагато треба було часу, аби знайти нас. Я гадаю, що з Мельбурна подзвонили Ренбо, і це урухомило механізм годинникової бомби.

— Вони, либонь, ошаліли, почувши, що ти придбав ту картину.

— Шкода, що я не сховав її, — мовив я.

Ці слова відразу нагадали мені про Мейзі, яка переховала картину, і її будинок спалили.

Сера зітхнула:

— Ну… що ми тепер будемо робити?

— Останній шанс потрапити додому, — сказав я.

— Ти збираєшся їхати? — перепитала вона.

На якусь мить я прислухався до жагучого благання побитої шкаралупи мого тіла, а потім відразу подумав про Дональда у його холодному домі. І не відповів їй.

Вона слухала, чекаючи на відповідь.

— Мовчиш, — сказала. — Отже, що ми робимо далі?

— Ну… — сказав я. — Насамперед скажіть дівчині-портьє у мотелі, що я в жалюгідному стані і, мабуть, пробуду в шпиталі ще принаймні з тиждень.

— І ніякого перебільшення в цьому не буде, — пробурмотів Джік.

— Скажіть їй, що цю новину можна переказувати всім, хто поцікавиться. Скажіть їй, що повертаєтесь у Мельбурн, сплатіть усі наші рахунки, зареєструйте свої квитки на полуденний рейс, а мою броню скасуйте, а потім — як усі — йдіть на автобус до аеропорту.

— А ти ж як? — запитала Сера. — Коли ти зможеш пересуватись?

— Я з вами, — сказав я. — Спробуйте придумати якийсь нескладний спосіб транспортувати сповиту мумію до літака, щоб це нікому не впадало в око.

— Боже, — сказав Джік. Він явно зрадів. — Я подбаю про це.

— Подзвоніть до аеропорту й замовте мені квиток під іншим прізвищем.

— Гаразд.

— Купіть мені якусь сорочку й штани. Мої — на смітнику.

— Буде зроблено.

— І весь час зважайте на те, що за вами можуть стежити.

— Ти хочеш сказати: вдавати на обличчі смуток? — запитала Сера.

Я усміхнувся:

— Коли ваша ласка.

— А як прилетимо до Мельбурна — що тоді? — запитав Джік.

Я пожував губу.

— Гадаю, доведеться повернутися в «Гілтон». Там усі наші речі, не кажучи вже про мій паспорт і гроші. Невідомо, чи знали Уексфорд і Грін, що ми там спинились, отже, це може бути безпечно на сто відсотків. Та й де ми напередодні Кубка зможемо переночувати у Мельбурні?

— Якщо тебе викинуть з вікна у «Гілтоні», то ти нікому вже цієї історії не переповіси, — пожартував він.

— Вікна широко не розчиняються, — відповів я. — Це неможливо.

— Оце вже легше.

— А завтра, — спитала Сера, — що завтра?

Непевно, раз чи двічі зупинившись, я змалював у загальних рисах свої плани на кубковий день. Коли я закінчив, вони обоє мовчали.

— Отже, так, — сказав я. — Ви хочете додому?

Сера підвелась.

— Ми це обговоримо, — сказала вона тверезо. — Відповімо, коли повернемось.

Джік також підвівся, але по тому, як стирчала його борода, було вже відомо, яка його думка. Це ж бо він вибирав курс з небезпечними метеоумовами, коли ми ходили в Атлантиці й Північному морі. У душі він був ще відчайдушніший за мене.

Вони повернулись о другій, прителющивши з собою величезний кошик з фруктової крамниці з пляшкою шотландського віскі та ананасом згори.

— Харчі для госпіталізованого друга, — оголосив Джік, виймаючи все й виставляючи на самісінький край ліжка. — Як ти себе почуваєш?

— Кожним кінчиком нерва.

— Краще помовч. Ну, Сера дає «добро».

Я спробував зазирнути їй у вічі. Вона відповіла імені твердим поглядом, погоджуючись без особливого захвату. Не було протидії, але не було й бажання. Вона погоджувалася з необхідності, а не з переконання.

— Гаразд, — сказав я.,

— Далі в нашому списку, — сказав Джік, пораючись з кошиком, — одна пара сірих штанів середнього розміру. Одна світло-блакитна бавовняна сорочка.

— Чудово.

— Але до Мельбурна ти цього одягати не будеш. Для виїзду з Аліс Спрінгз ми дістали щось інше.

Я помітив у них на обличчі веселий вираз і запитав з поганим передчуттям:

— Що там іще?

Дедалі більше звеселяючись, вони повикладали те, що принесли для мого непомітного виїзду з Аліс Спрінгз.

І в ньому довелось мені тинятися по маленькому аеропорту в проміжку між реєстрацією та посадкою, привертаючи до себе загальну увагу. На мені були вицвілі, пошарпані джинси, підрізані до половини литки. Сандалі на босу ногу, на пенькових підборах без задників. Ясно-оранжеве, червоне й фуксинове пончоподібне вбрання вільно, як накидка, закривало руки, звисаючи від плечей до ніг. Мішкувата теніска під сподом. Великі сонячні окуляри. Штучна засмага на всьому неприкритому тілі. На довершення всього — величезний бриль з плетеною на два дюйми оздобою на крисах, — такі капелюхи полюбляють у бушах, щоб відганяти мух. Мухи — це суща кара для Австралії. Рух правої руки, якою нібито відганяєш мух, відомий як щиро австралійське привітання.

28
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Френсис Дик - У пастці У пастці
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело