Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 44

• Предыдущая
• 44/53
• Следующая

Таксі лягло у крутий віраж, нахилилося так, щоб налякати пасажирів, а тоді підійшло впритул до пароплава і м'яко торкнулося кранців біля трапа. Мотор заревів і вщух у тумані. Світло корабельного прожектора неспішно окреслило коло завбільшки п'ятдесят футів навкруги катера.

Таксист пришвартувався до трапа, і хлопець із сонними очима, в зім'ятій куртці з блискучими гудзиками та з грайливою усмішкою на бандитському обличчі почав витягувати дівчат із катера. Я був останнім. Те, як він мовчки і пильно оглянув мене, багато про що свідчило. А коли він, ніби випадково, помацав моє ліве плече — сказало ще більше.

— Ні, — вкрадливо мовив він. — Ні.

У нього був трохи придушений голос, наче він розмовляв крізь шовковий носовичок. Хлопець подав знак водію. Той накинув короткий зашморг на кнехт, трохи повернув штурвал, виліз на корму і став позаду мене.

— Ніяких іграшок на кораблі, приятелю. Вибач, але не можна, — пробурмотів він.

— Я можу здати цю частку мого гардероба. Мені треба побачитися з Брюнетом. Є діло.

— Вперше чую про такого, — трохи здивовано відповів той. — Від'їжджай.

Водій підхопив мене під праву руку.

— Я хочу побачити Брюнета. — Мій голос пролунав слабко і невпевнено, мов у старої бабусі.

— Не будемо сперечатися, — сказав хлопець із сонними очима. — Ми з тобою не у Бей-Сіті, не у Каліфорнії і навіть, завдяки деяким цілком законним обставинам, не у Сполучених Штатах. Ану, чеши звідси!

— Сідайте у катер. Я винен вам четвертак, — почув я ззаду голос водія. — Поїхали.

Я сів у катер. Хлопець у зім'ятій куртці дивився на мене з обридливою посмішкою. Я спостерігав її доти, поки вона разом із обличчям не розтанула у тумані. Згодом зникла і постать на тлі вогнів трапа. А я все дивився і лютішав.

Зворотна дорога здалася довшою. Я не звертався до водія, а той не помічав мене. Коли я вийшов на причал, він подав гроші.

— Колись іншим разом, — сказав він, нудьгуючи, — може, для тебе знайдеться більше вільного місця.

З десяток відвідувачів, які чекали на катер, зацікавлено проводжали мене очима. Я пройшов повз них, проминув двері невеликого залу чекання і опинився позаду сходів, що вели з пірса.

Здоровенний рудий голодранець у брудних спортивних туфлях, засмальцьованих штанях, у подертій морській робі, з чорною плямою на обличчі відхилився від поручнів і злегка штовхнув мене.

Я зупинився. Голодранець був таки здоровенний: на три дюйми вищий за мене і на тридцять фунтів важчий. Але в мене був такий настрій, що я просто мусив дати комусь по зубах. Навіть коли б у мене замість руки був лише протез.

— Що сталося, друже? — Здоровань стояв проти світла. — Не пощастило на тому клятому кораблі?

— Краще піди й залатай свою робу, — відповів я. — Черевом світиш.

— Могло б бути й гірше. Твоя іграшка занадто стирчить під легким пальто.

— Не сунь носа куди не слід.

— Боже, та невже я суну? Просто цікавлюся. Не ображайся, друже.

— Тоді геть із дороги.

— Чого так? Я тут відпочиваю.

Він сумно усміхнувся. В нього був м'який, задумливий, навіть ніжний голос — для такого здорованя це було дуже дивно. Може, тому я згадав іншого дебелого чоловіка з м'яким голосом, який мені сподобався.

— Ти не з того почав, — неквапом сказав він. — Зви мене Рудий.

— Забирайся геть, Рудий! І найкращі люди помиляються. Я можу помилитися ще раз.

Рудий уважно оглянувся на всі боки. Ми були самі.

— Хочеш дістатися на корабель? Це можна влаштувати, коли є бажання.

Люди в святковому одязі, з радісними обличчями проходили повз нас і сідали у катер. Я почекав, поки він відпливе.

— Скільки коштує бажання?

— П'ятдесят монет. Якщо заллєш човен кров'ю — ще десять.

Я рушив, щоб обійти його.

— Двадцять п'ять, — промовив він. — П'ятнадцять, коли повернешся з друзями.

— У мене немає друзів, — кинув я, вже йдучи. Рудий навіть не ворухнувся, щоб зупинити мене.

Я завернув праворуч і пішов уздовж бетонки, по якій бігали електрокари, схожі на дитячі коляски. Вони тихенько сигналили маленькими ріжками, але ті звуки не могли злякати навіть вагітних жінок. У кінці першого хвилеріза містився зал для гри у бінго, набитий людьми. Я зайшов і став біля стіни серед тих, що чекали, коли звільниться якесь місце і можна буде сісти.

На електронному табло з'явилося кілька номерів, ведучий оголосив їх, всі загомоніли. Я спробував знайти постійних відвідувачів цього закладу, але не зміг і рушив до виходу.

Біля мене виросло щось синє, яке тхнуло дьогтем.

— Нема грошей, чи скупишся? — почув я ніжний голос над самісіньким вухом.

Я глянув на Рудого. Таких очей я ніколи не бачив, тільки читав про них. Фіалкові, яскраво-фіалкові. Мов у чарівної дівчини. Шкіра — м'яка, наче шовкова. З легким червоним відтінком: така ніколи не засмагає. Дуже ніжна. Він був вищий за Хемінгуея і набагато молодший. Але трохи менший за Лося Меллоя, хоча й рухливіший. Волосся мало той колір, що виблискує мов чисте золото. За винятком очей, в нього було звичайне обличчя фермера, а не кіногероя.

— Чим займаєшся? Приватний детектив?

— Я маю тобі відповідати? — пирхнув я.

— Мені так здалося… Двадцять п'ять для тебе забагато? — спитав Рудий. — Не отримав на витрати?

— Ні.

Він позіхнув.

— Все одно то пустий номер. Вони розірвуть тебе на шматки.

— Це мене не здивує. А що в тебе за рекет?

— Долар тут. Долар там. Колись був копом. Але мене виперли.

— Навіщо ти мені це кажеш?

— Справді, навіщо? — здивувався він.

— Певно, хочеш звести рахунки?

Рудий мовчки усміхнувся.

— Знаєш людину, яку звуть Брюнет?

Усмішка на його обличчі застигла. Всі три рядки у гравців у бінго вже були заповнені — там працювали швидко. Високий, з довгастим носом і запалими щоками чоловік у зім'ятому костюмі наблизився до нас, обперся об стіну, не дивлячись у наш бік. Рудий нахилився до нього.

— Хочеш, щоб ми тобі щось розповіли, приятелю?

Той скривився і зник. Рудий знов притулився до стіни. Вона хитнулася.

— Я знаю людину, яка тебе б зрозуміла, — сказав я.

— Аби тільки це, — похмуро відповів він. — Здоровому хлопцю треба й здорові гроші. Не всякий одяг на нього підходить, його треба нагодувати, одягнути, йому незручно спати, якщо ноги звисають з ліжка. От таке. Тобі може здатися, що тут не дуже зручне місце для розмов. Навпаки. Будь-якого шпика я одразу упізнаю, а решта стежать за номерами у бінго — більше вони нічого не бачать. У мене є човен із дозволом… Тобто я можу позичити його. Он на тому неосвітленому пірсі, — він хитнув головою, вказуючи напрям. — Я також знаю вантажний люк, який можна відчинити. Час од часу одержую там деякий вантаж. А на палубі не так вже й багато людей.

— Але в них є прожектор і спостерігачі.

— Усе влаштуємо.

Я дістав гаманця, витяг дві купюри — двадцять і п'ять доларів і, притискаючи до живота, згорнув. Фіалкові очі потай стежили за мною.

— В один кінець?

Я кивнув.

— Тоді вистачить і п'ятнадцяти.

— На ринку падають ціни?

Гроші щезли у брудній руці. Рудий зник — випарувався у гарячій пітьмі. Тієї ж миті десь ліворуч вигулькнув чоловік із довгим носом.

— Здається, я знаю того типа. Це ваш приятель? Десь бачив його раніше.

Я відліпився від стіни і, нічого не відповівши, вийшов надвір. Невдовзі звернув убік. Футів за сто час від часу випливало довгасте обличчя, освітлене електричними ліхтарями. Невдовзі я помітив прохід між двома халабудами, пірнув туди і причаївся. Чекати на чоловіка з довгастим обличчям довелося недовго, він ішов, втупивши очі у землю. Я ступив крок і опинився поруч.

— Доброго вечора! Давайте я вгадаю вашу вагу. За четвертак, — запропонував я, ще ближче підступив до нього і відчув під зім'ятим піджаком пістолет.

Довгасте обличчя лишилося незворушне.

— Може, тебе арештувати, хлопче? Я поставлений тут, щоб охороняти закон та порядок.

— А хто ж його порушує?

• Предыдущая
• 44/53
• Следующая