Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 41

• Предыдущая
• 41/53
• Следующая

— Це якась помилка, — відповів Хемінгуей. — Я ніколи раніше не бачив його.

— Справді, сталася якась помилка, — вів своєї шеф. — Дріб'язкова, але все ж таки помилка. Містер Марлоу не надає їй особливого значення.

Хемінгуей знову глянув на мене. Його обличчя все ще було скам'яніле.

— Його зовсім не обходить та помилка, — казав далі шеф. — Він зацікавлений у тому, щоб поїхати до Амтора, який живе у Стілвуд-Хейтсі, і побачитися з ним. Він би хотів, щоб хтось його супроводив. От я й подумав, що ти міг би це зробити. Містер Марлоу просив, щоб із ним хтось був і простежив, аби його не обдурили. Здається, у містера Амтора дуже спритний охоронець, тому містер Марлоу побоюється, що без сторонньої допомоги він не обійдеться. Як ти гадаєш, вдасться тобі з'ясувати, де живе той Амтор?

— Авжеж, — відповів Хемінгуей, — але Стілвуд-Хейтс за межами нашого району. То це особиста послуга вашому приятелю?

— Вважай, що так, — відповів шеф, роздивляючись великого пальця на лівій руці. — Цілком зрозуміло, що нічого протизаконного робити не слід.

— Звісно, — сказав Хемінгуей. — Коли треба їхати?

Шеф очікувально подивився на мене.

— Не погано б зараз, — промовив я. — Якщо це влаштовує містера Гелбрайта.

— Я роблю те, що мені накажуть, — відповів Хемінгуей. Шеф став оглядати Гелбрайта, наче хотів почистити та причесати його.

— Як ся має капітан Блейн? — спитав він, жуючи зернятко кардамону.

— Погано. Прорив апендициту, — сумно відповів Хемінгуей, — стан — критичний.

Шеф похитав головою, тоді вхопився руками за крісло і витяг себе з нього і звівся на ноги.

— Гелбрайт потурбується про вас, Марлоу, — сказав він, простягнувши здоровенну рожеву долоню над столом. — Ви можете покластися на нього.

— Ви сама люб'язність, шефе! — промовив я. — Навіть і не знаю, як дякувати вам.

— Не треба ніякої дяки. Завжди радий допомогти другові мого друга, — підморгнув він мені.

Хемінгуей дуже добре усе помітив, але нічого не сказав, тому я не знаю, як він це розцінив.

Ми рушили, а нам у спину линуло ввічливе бурмотіння шефа, яке майже винесло нас з кабінету. Двері зачинилися. Хемінгуей пильно оглянув хол, а тоді подивився на мене.

— А ти чудово все розіграв, бебі, — сказав він. — Певно, в тебе щось таке є, про що нам не повідомили.

Машина повільно рухалася тихою вулицею, уздовж якої росли перцеві дерева, що переплелися верхівками, утворюючи зелене шатро. Сонце виблискувало крізь їхні верхні гілки з тонким листям. Покажчик на розі свідчив, що це Вісімнадцята вулиця.

Хемінгуей сидів за кермом, я поруч. Він їхав дуже повільно, замислившись про щось.

— Що ти йому розповів? — нарешті спитав він.

— Я сказав, що ви з Блейном приїхали до Амтора, забрали мене, потім випхали з машини і огріли по потилиці. Решту розповідати не став.

— Навіть про ріг Двадцять третьої і Дискансо?

— Ні.

— А чому?

— Подумав, що ти допоможеш мені більше, якщо я промовчу.

— Цілком слушно. Ти справді хочеш їхати до Стілвуд-Хейтсі, чи то був просто привід?

— Вважай, що привід. Насправді я хочу дізнатися, чому ви запхнули мене до тієї психушки і чого мене там тримали?

Хемінгуей думав. Він мислив так інтенсивно, що м'язи його обличчя перекочувалися мов маленькі кульки під сіруватою шкірою.

— Отой Блейн, — сказав він, — це ж шмат відрубаної гомілки. Я й гадки не мав, що він ударить тебе, але я й не думав, що ми тебе відпустимо. Ми діяли так, бо добре ставимося до цього штукаря Амтора і не дозволяємо іншим турбувати його. Ти б здивувався, аби знав, скільки людей хочуть цього.

— Вже здивувався.

Він повернув голову. Його сірі очі нагадували грудочки льоду, тоді одвернувся і став дивитися крізь брудне переднє скло, знову глибоко замислившись.

— Ці старі копи часом відчувають непереборне бажання шандарахнути когось по потилиці, — промовив він. — Їм просто кортить розкроїти комусь макітру. Хай йому грець, як я злякався. Ти звалився, мов лантух із цементом. Я не стерпів і сказав Блейну все, що думав. Потім ми повезли тебе до Сондерборга, бо це було поруч. До того ж він непоганий хлопець і міг подбати про тебе.

— Амтор знав, що ви повезли мене туди?

— Якого біса? Це була наша ідея.

— Тому що Сондерборг непоганий хлопець і міг подбати про мене? До того ж ніякого галасу, ніяких свідчень з його боку, аби я став скаржитися. Адже скаржитися у вашому гарненькому містечку — все одно, що плювати проти вітру.

— Хочеш вдатися до силових прийомів? — задумливо спитав Хемінгуей.

— Ні, — відповів я, — Один раз у житті ти теж цього не зробив, а зараз твоя служба висить на ниточці. Ти сам бачив це по очах шефа, коли ми розмовляли. Я б не завітав до нього, аби не мав підтримки. Цієї подорожі теж не було б.

— О'кей, — промимрив Хемінгуей, сплюнувши у відкрите вікно. — По-перше, я тоді зовсім не мав наміру демонструвати силу, хіба що пожартувати. А що по-друге?

— Блейн справді хворий?

— Авжеж, — хитнув головою Хемінгуей, але смутку на його обличчі не було. — Позавчора у нього запекло усередині, апендикс розірвало раніше, ніж його вирізали. Шанс вижити є, але не дуже швидко. Нам справді було б шкода втратити його. Такі хлопці, як Блейн, окраса будь-якого поліцейського підрозділу.

Мені здалося, що останні слова Хемінгуей ніби пережував і виплюнув разом зі слиною у вікно.

— О'кей, — позіхнув він, — питай далі.

— Коли це не заважатиме роботі, яку я виконую.

— Приватну?

— Так.

— О'кей, що тобі треба?

— Що за рекет у Сондерборга?

Хемінгуей зняв руки з керма і знову сплюнув у вікно.

— Ми зараз на гарній вулиці, чи не так? Гарні будинки розкішні садки, чудова погода. Ти, певно, не раз чув про продажних копів, чи не так?

— Доводилося.

— О'кей. А скільки копів живе на таких ось вулицях, зі старанно доглянутими галявинами і квітниками? Я можу назвати чотири чи п'ять прізвищ — усі вони колишні працівники, які не гребували хабарями. Такі ж копи, як я, живуть у панельних будинках десь на віддаленій околиці міста. Хочеш подивитися, де я мешкаю?

— І що ти цим доведеш?

— Послухай, друже, — довірливо промовив мій співрозмовник, — ти мене тримаєш на гачку, але той може зламатися. Копи продаються не за гроші. Я маю на увазі — не завжди за гроші. І не так уже й часто. Вони стають часткою системи. Їх так чи інакше заарканюють, коли примушують робити те, що комусь дуже потрібно. Отой тип, що сидить у розкішному затишному кабінеті, у чудовому костюмі, від якого принадто пахне віскі (між іншим, той йолоп думає, — що коли жувати зернята кардамону, тоді від нього тхнутиме фіалками, а не віски). Так от: цей тип теж не головний, не він командує. Збагнув?

— Що за людина ваш мер?

— А що за мери скрізь? Політичний діяч. Ти вважаєш — він командує? Дзуськи! Знаєш, що сталося з нашою країною, бебі?

— Багато заморожених капіталів, — відповів я.

— Людина не може лишатися чесною, навіть коли вона й хоче, — сказав Хемінгуей. — От що сталося з цією країною. Коли хтось спробує тут бути чесним, з нього спустять шкуру. Людина просто змушена грати у цю брудну гру, бо інакше не матимеш чого їсти. Дехто з покидьків вважає, що єдиний порятунок — це дев'яносто тисяч агентів ФБР у білих комірцях з аташе-кейсами. А дзуськи! За гроші вони стануть такі ж, як і ми, і робитимуть те ж саме. Знаєш, що я думаю? Я певен: цей світ треба геть переробити. Ти ніколи не думав про моральне переозброєння? У цьому щось є. Моральне Переозброєння — М. П. Ні, в цьому щось є, бебі!

— Коли Бей-Сіті— зразок твого М. П., я краще проковтну аспірину, — сказав я.

— А ти здібний, — вкрадливо промовив Хемінгуей, — Певно, ти про це й не здогадуєшся, але саме так воно і є. Хоча припускаю, що іноді тобі спадає на думку, що ти дуже розумний. А хто я? Дурний фараон, який виконує накази. У мене жінка та двоє дітей, і я роблю те, що мені наказує велике цабе. От Блейн — той міг би з тобою побалакати, а я — нікчема.

• Предыдущая
• 41/53
• Следующая