Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 39

• Предыдущая
• 39/53
• Следующая

— Він запевняв, що він лікар, — сказав я.

Ренделл стенув плечима.

— Можливо, колись був. Може, ніколи не перебував під судом. Є один лікар, що практикує нині поблизу Пальм-Спрінг, його судили п'ять років тому за поширення наркотиків. Він був винен, як біс, але спрацювала протекція. Вислизнув. Щось іще вас хвилює?

— Що ви знаєте про Брюнета?

— Брюнет гравець. Він багато заробляє. І досить легко.

— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Усе це слушно, але це не додає нічого нового до ювелірних дій зграї, яка вбила Маріотта.

— Я не можу вам усього розповісти, Марлоу.

— Я на таке й не сподіваюсь, — сказав я. — До речі, Джессі Флоріан казала мені під час нашої другої зустрічі, що вона колись служила в Маріоттів. Тому він посилав їй гроші. Є щось на підтвердження цього?

— Так. Листи в його вогнетривкому сейфі, в яких вона дякує йому за гроші. — Він подивився на мене так, ніби от-от терпець йому урветься. — Тепер, нехай вас береже бог, йдіть додому й займіться власними справами.

— Дуже зворушливо з боку Маріотта опікуватися тими листами, чи не так?

Він підводив очі, поки його погляд не зупинився на самій маківці моєї голови. Тоді довгих десять секунд дивився на мене крізь напівзаплющені очі й усміхався. Він робив це жахливо довго. Певно, витратив свій тижневий запас.

— Я маю свою думку щодо цього, — сказав він. — Хоч вона божевільна, але відбиває людську природу. — Маріотт, так вже складалося його життя, був людиною забобонною. Усі пройди — гравці, в тій чи іншій мірі, а всі гравці — марновіри — в більшій чи меншій мірі. Я думаю, Джессі була для Маріотта талісманом. Доки він піклувався про неї, з ним нічого не могло трапитися.

Я озирнувся на рожевоголового жучка. Він уже подолав два кутки й ображено повз до третього. Я підійшов, узяв його своїм носовичком, приніс і поклав на стіл.

— Погляньте, — сказав я. — Ця кімната на вісімнадцятому поверсі над землею. Оцей маленький жучок дерся аж сюди, аби знайти друга. Мене. Мій талісман. — Я ретельно загорнув жука у носовичок і поклав у кишеню. Губи Ренделла заворушились, але він нічого не сказав. — Цікаво тільки, чиїм талісманом був Маріотт, — сказав я.

— Не вашим, друже. — Його голос був в'їдливий, холодно в'їдливий.

— Мабуть, і не вашим. — Мій голос був звичайний. Я вийшов з кабінету й зачинив двері.

Спустився швидкісним ліфтом до виходу на Спрінг-стріт, вийшов із парадного входу муніципалітету і піднявся сходинками до клумби. Обережно поклав рожевого жучка під кущем.

Їдучи в таксі додому, я міркував, як довго він знову буде дертися нагору, в бюро розслідувань убивств.

Вивів машину з гаража за будинком, і перш ніж вирушити до Бей-Сіті, поснідав на бульварі Голлівуд. Був чудовий прохолодний сонячний день. Звернув з бульвару Аргуелло на Третю вулицю і проїхав повз муніципалітет.

Для такого респектабельного міста будинок був надто жалюгідний, наче він випадково потрапив у цей Біблійний край[14]. Уздовж підпорної стіни сиділи нелякані заброди. Певно, вони підпирали її, щоб вона не розвалилася, і щоб газон, суцільно вкритий бермудською травою, не зсунувся на бруківку. Будинок мав три поверхи зі старою дзвіницею, де ще висів дзвін. Можливо, ним користувалася добровільна пожежна охорона за давніх добрих часів, коли усі чоловіки жували тютюн та плювали просто собі під ноги. Щоб дістатися до будинку, треба було пройти занедбаною, порепаною доріжкою і піднятися на кілька сходинок. У широко відчинених дверях юрмилися люди. Не вагаючись, можна було визначити, що то адвокати із сумнівною репутацією, які тиняються по муніципалітетах та поліцейських дільницях, чекаючи якихось подій, з яких можна буде мати зиск. Гладкі, череваті чоловіки, з пильними настороженими очима і однаковими професійними звичками. Мені довелося протискатися поміж них, щоб потрапити у довгий, погано освітлений хол, який, мабуть, не прибирався з часів президенства Уїльяма Мак-Кінлі[15].

На покажчику зазначалося, де міститься поліцейське інформаційне бюро. За подряпаним дерев'яним бар'єром, поруч із комутатором зв'язку, куняв поліцейський у формі. Там сидів ще один поліцейський, у цивільному, без пальта. Здавалося, що на боці в нього не кобура, а здоровенний пожежний гідрант. Він скосив око, відірвався від вечірньої газети, влучно харкнув у плювальницю, що стояла футів за десять від нього, позіхнув, тоді неквапом пояснив, що кабінет шефа нагорі.

На третьому поверсі було трохи світліше й чистіше, але це зовсім не означає, що там було світло й чисто. У самому кінці коридора я побачив двері з написом: «Джон Уокс. Шеф поліції. Вхід».

Усередині, за низькою дерев'яною загородкою, сидів поліцейський у формі і клацав на друкарській машинці двома пальцями, інколи допомагаючи собі ще й великим. Він узяв мою візитку, позіхнув і сказав, що зараз доповість. Потім неохоче почалапав до дверей з темного дерева, на яких було написано: «Джон Уокс. Шеф поліції. Стороннім вхід заборонено». Невдовзі поліцейський повернувся і відчинив дверцю у загородці. Я пройшов до кабінету — прохолодного, великого, з вікнами, що виходили на три сторони. Дерев'яний письмовий стіл був досить далеко, зовсім як у кабінеті Муссоліні. Щоб наблизитися до нього, треба було подолати неабияку відстань по блакитному килиму. І поки відвідувач ішов, власник кабінету мав досить часу, щоб уважно його роздивитися.

Я підійшов до столу, де стояла ще одна табличка з блискучим рельєфним написом: «Джон Уокс. Шеф поліції». Гадаю, що отепер мені вдасться запам'ятати це прізвище. Я подивився на того, хто сидів за столом: нічого спільного із сільським простачком у ньому не було.

Шеф поліції мав вигляд загартованого у сутичках важкоатлета з коротким світлим волоссям і рожевим черепом, що просвічував крізь волосся, з маленькими неситими очима. Важкі повіки над ними весь час рухалися. На ньому був жовто-коричневий костюм, світло-коричнева сорочка, краватка та діамантова обручка на пальці. Шпилька, що прикрашала вилогу його костюма, теж виблискувала дрібними діамантами. З верхньої кишеньки, як і належить, стирчали три кінчики крохмального носовичка. Але висунуті вони були трохи більше, ніж треба.

У товстій руці він тримав мою візитку. Спочатку прочитав написане, тоді перевернув іншим боком, де нічого не значилося. Потім заходився читати знов. Нарешті поклав її на стіл і притис бронзовою мавпочкою, яка правила йому за важіль для паперів, наче побоювався загубити візитку.

Шеф тицьнув мені здоровенну рожеву долоню. Ми поручкалися, і він вказав на стільця.

— Сідайте, містере Марлоу. Гадаю, ви тут у справі. Чим можу допомогти?

— У мене дрібна неприємність, шеф. Аби ви схотіли, то могли б усунути її за хвилину.

— Неприємність, — задумливо мовив він, — дрібна неприємність…

Він відвернувся, схрестив товсті ноги і замислено втупив погляд у велике вікно. Це дало мені змогу роздивитися фільдеперсові шкарпетки ручної роботи, важкі англійські черевики, шкіру яких наче вичинено у портвейні. Вартість його одягу — те, що я бачив, і те, чого я не міг побачити — сягала, без вмісту його гаманця, півтисячі доларів. Певно, він одружився на жінці з грошима.

— Неприємність, — лагідно промимрив він. — Але у нашому невеликому місті ми занадто мало про це знаємо, містере Марлоу. Наше місто невелике, але дуже-дуже пристойне і чисте. Ось я дивлюся через вікно на захід і бачу Тихий океан. Чи є у світі щось чистіше за нього?

— Ні, шеф, — підтвердив я.

Два гральних пароплави, які погойдувалися на хвилях за межами тримильної зони, він наче не помітив. Я теж промовчав. Шеф довірливо нахилився до мене.

— Ось я дивлюся у північні вікна і бачу ділову колотнечу бульвару Аргуелло, чарівні каліфорнійські пагорби, а просто переді мною — невеликі ділові контори. Цікаво, хіба ні? Коли подивитися у південні вікна, як оце саме я зараз роблю, то побачимо одну з найкращих у світі гаваней для яхт. Шкода, в мене жодне вікно не виходить на схід. Аби виходило, то я б побачив квартал житлових будинків, на які поглянеш — душа радіє. Ні, сер, неприємності — не той товар, який можна зустріти у нашому невеликому місті.

• Предыдущая
• 39/53
• Следующая