Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 28

• Предыдущая
• 28/53
• Следующая

— І що мене вразило, так це те, що всі одне одного добре знають, — сказав я. — Місіс Грейл теж знайома з Маріоттом.

— Як ви про це дізналися? — неквапом спитав він.

Я не відповів.

— Вам доведеться повідомити поліцію про ті цигарки?

Я знизав плечима.

— Ви, певно, здивовані, чому я досі не викинув вас звідси? — люб'язно спитав він. — Індіанець міг би скрутити вам в'язи, як черешок. Але ви, здається, собі на умі. От я і розмірковую. Шантаж — виключаю. Бо це нічого не дасть. У мене багато друзів. Проте є люди, які сплять і бачать, щоб очорнити мене. Психіатри, сексологи, невропатологи, маленькі, гидкі людці з гумовими молоточками, книжковими полицями, заповненими літературою про різні нервові захворювання. І, звісно, всі вони — лікарі. А я — знахар. Як на вашу думку?

Я спробував не зводити з нього своїх очей. Але це було марно. Я відчув, що у мене пересохли губи і я їх облизую.

Він ледь помітно знизав плечима.

— Не смію засуджувати вас за те, що ви маєте намір це приховати. Звісно, слід добре помізкувати. Але мушу сказати, що ви людина набагато розумніша, ніж я думав… Я теж інколи помиляюся. Втім…

Він трохи нахилився і поклав руки на молочну кулю.

— По-моєму, — сказав я, — Маріотт шантажував жінок. І був навідником у зграї мисливців за коштовностями. Але хтось підказував йому, з якими жінками слід познайомитися. Він знав, куди і коли вони їздять і коли повертаються, мав з ними близькі стосунки, ставав полюбовником, примушував їх прикрашатися коштовностями і кудись із ним їхати, а тоді непомітно підходив до телефону і повідомляв молодчикам, де вони мають чатувати.

— Ага, — сказав Амтор. — Ось як ви собі уявляєте Маріотта і мене. Це ганебно.

Я нахилився до нього, між нашими обличчями було не більше фута.

— Ви займаєтесь рекетом. Розцяцьковуйте свої візитки як вам заманеться, але все одно то рекет. Йдеться не просто про візитки, Амторе. Як ви сказали, їх можна знайти скрізь. І марихуана тут ні до чого. Ви б не займалися такою дешевинкою — не з вашою вдачею. Але на зворотному боці кожної візитки, на перший погляд чистому, є ледь помітні записи.

Він похмуро всміхнувся, я ледве вловив ту усмішку, і розвів руками над молочною кулею.

Світло згасло. Кімнату огорнула темрява.

Я стрімко підвівся, відкинув ногою табурет і вихопив пістолет із наплічної кобури. Але все було марно. Хоч моє пальто було розстебнуте, я діяв надто повільно. Навіть якби встиг вистрелити, то все одно б запізнився.

Звідкись долинув ледь чутний запах землі. У цілковитій тиші індіанець ударив мене під дих і розвів мої руки в боки. Потім почав підводити мене. Я міг би вихопити пістолет і влаштувати стрілянину, але в цьому не було сенсу. Моїх друзів поблизу не було. Я дав йому змогу забрати мій пістолет, але ухопив його зап'ястя. Вони були слизькі, і їх важко було втримати. Він дихав на мене неприємним запахом, наче з помийної ями. Одним ударом посадив мене і закинув назад мою голову. Тепер він тримав мої зап'ястя, а не я його. Миттю викрутив мені руки за спину і гострим, як каменюка, коліном уперся в спину. Він гнув мене. Мене можна зігнути, я не міська вежа. Він далі гнув мене. Я спробував закричати, але все даремно. Я не міг дихнути. Індіанець повалив мене і зробив «ножиці». Я опинився в лабетах.

Його руки вп'ялися в мою шию. Я ще й досі прокидаюсь уночі, відчуваючи ті руки на своїй шиї і сморід індіанця. Відчуваю одчайдушну боротьбу, і поразку, і маслянисті пальці, які впиваються в мене. Тоді підводжуся з ліжка, випиваю спиртного і вмикаю радіо.

Я був майже мертвий, коли світло спалахнуло знову. Воно було криваво-червоне, певне, тому, що кров залила мені очі. Пропливло чиєсь обличчя, якась рука обережно обшукала мене. Але інші руки й далі тримали мою горлянку. Хтось неголосно промовив:

— Нехай трохи ковтне повітря.

Пальці послабилися. Я спробував звільнитися від них. Чимось блискучим мене вдарили по щелепі. М'який голос знову сказав:

— Постав його на ноги!

Індіанець підвів мене, притулив до стіни, тримаючи за викручені руки.

— Дилетант, — м'яко промовив голос, і якась блискуча тверда річ ударила мене по обличчю. Побігла тепла цівка. Я лизнув її, вона відгонила залізом і сіллю.

Рука обшарювала мої кишені. Сигарети були вийняті і розламані. Але все це відбувалося як у тумані.

— Було три цигарки? — спитав лагідно голос, і блискуча річ знову вдарила по щелепі.

— Три, — сковтнув я.

— Де ж решта?

— У столі, в моєму офісі.

Блискуча річ ударила мене знову.

— Ти, певно, брешеш, але я можу довідатися.

Мої ключі замерехтіли переді мною блискучими лелітками.

Голос мовив:

— Подуши його ще трохи.

Залізні пальці вп'ялися в мою горлянку. Індіанець підтягнув мене до себе, я знову відчув сморід і тверді м'язи його живота. Мені вдалося схопити його палець, котрий я намагався викрутити.

Голос м'яко сказав:

— Диви, він ще пручається.

Блискуча річ знову майнула у повітрі, вдарила мене по щелепі, скорше по тому, що від неї лишилося.

— Облиш його, він уже приборканий, — сказав голос.

Важкі сильні руки відпустили мене. Я похитнувся, ступив крок і випростався.

Переді мною стояв Амтор, усміхаючись ледь помітно, майже замріяно. В тонкій гарній руці він тримав пістолет. Дулом торкався моїх грудей.

— Я міг би вбити тебе, — сказав він. — Але що за сенс у цьому? Маленька брудна людина у малому брудному світі. Аби тобі ще трохи тями, хоча ти все одно будеш такий самий. Хіба ні? — Він посміхнувся так гарно.

З останніх сил я вдарив по цій посмішці.

Удар був непоганий. Він похитнувся, з ніздрів заструміла кров. Він опанував себе, випростався і знову звів пістолет.

— Сідай, дитинко, — запросив він лагідно. — Я чекаю гостей. Дуже добре, що ти вдарив мене. Це мені на руку.

Я намацав білий табурет, сів і поклав голову на білий столик, поруч із молочною кулею, яка випромінювала м'яке світло. Я поглядав на неї збоку. Світло вражало мене. Чудове світло. Чудове м'яке світло.

Навколо панувала тиша. Мені здалося, що я заснув, із скривавленим обличчям на столику, а стрункий гарний диявол із моїм пістолетом у руці дивився на мене і посміхався.

— Гаразд, — сказав здоровань. — Тепер можеш його облишити.

Я розплющив очі й випростався.

— Ходімо звідси, друзяко.

Я підвівся, хоч був якийсь наче сонний. Ми кудись вийшли. Потім я здогадався, що то приймальня, оточена з усіх боків вікнами. За ними панувала темрява.

Та ж сама жінка з обручками сиділа за столом. Поруч неї стояв якийсь чоловік.

— Сідай сюди, друзяко.

Він штовхнув мене на стільця. Це був гарний зручний стілець, але від сидіння на ньому мені не полегшало. В жінки, за столом був нотатник, з якого вона голосно читала. Похилого віку, маленький на зріст чоловік із сивими вусами слухав її з кислим обличчям.

Амтор стояв біля вікна і дивився на лінію океану за вогнями пірса, кудись далеко за горизонт. Потім зиркнув на мене в півоберту, і я помітив, що кров уже змита з його обличчя, але ніс став удвічі більший, ніж тоді, коли я уперше побачив його. Я криво усміхнувся.

— Тобі, смішно, друзяко?

Я глянув на того, хто промовив ці слова, хто стояв переді мною і штовхнув мене на стільця. То був обвітрений парубок, що важив до двохсот фунтів, із гнилими зубами і ніжним голосом циркового закликальника. Він був міцно збитий, спритний і, певно, їв сире м'ясо. Примусити його шукати п'ятий куток — дурне діло. Він був із тих поліцейських, які щовечора залюбки вдаються до свого кийка замість того, щоб читати молитви. Але очі в нього були добродушні.

Він стояв переді мною, розставивши ноги, тримаючи в руці мого розкритого гаманця, і дряпав його нігтем великого пальця, наче йому подобалося псувати речі. Навіть дрібні речі, якщо не було нічого іншого під рукою. Але, мабуть, обличчя він псував з неабияким задоволенням.

• Предыдущая
• 28/53
• Следующая