Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 19

• Предыдущая
• 19/53
• Следующая

— Ви дивно розмовляєте, — відповів голос з іноземним акцентом.

— Не дивуйтесь, я завжди так розмовляю. Це дуже неприємна справа, думаю, містер Амтор захоче зустрітися зі мною. Я — приватний детектив. Але не хочу йти у поліцію, поки не зустрінуся з ним.

— А-а, отже, ви з поліції, ні? — Голос став такий холодний, як обід у їдальні.

— Послухайте, — сказав я, — я не з поліції. Ні. Я приватний детектив. Конфіденційна особа. Справа — невідкладна. Передзвоніть мені. У вас є мій номер телефону? Так?

— Сер, у мене є ваш номер телефону. Містер Маріотт… Він захворів?

— Не зовсім. Ви знайомі з ним?

— Ні. Ви сказали, питання життя або смерті. Містер Амтор… він вилікував багатьох…

— Цього разу йому не пощастило, — перервав я її. — Я чекаю на ваш дзвінок.

Поклав трубку і дістав пляшку. В мене було таке відчуття, ніби мене пропустили крізь м'ясорубку. Минуло десять хвилин, коли задзеленчав телефон.

— Амтор зустрінеться з вами о шостій, — сказав той самий голос.

— Чудово. Яка ваша адреса?

— Він надішле по вас машину.

— У мене є своя. Скажіть адресу.

— Він надішле машину, — холодно відказав голос.

У трубці почулися короткі гудки.

Я знову глянув на годинника. Час ще був, принаймні для того, щоб поїсти. Від останньої порції віскі всередині все палало, хоч голоду я не відчував. Запалив сигарету, але присмак у неї був такий, ніби я смалю якусь ганчірку. На протилежній стіні висів автопортрет Рембрандта. Я вклонився йому, взяв капелюха і вийшов з кабінету. На півдорозі до ліфта мене раптом осяяло. Думка звалилася на мене, як цеглина з даху, майже безпричинно. Від несподіванки я змушений був навіть спертися об стіну. Трохи постояв, смикаючи капелюха, і зареготав.

Дівчина, що вийшла з ліфта і прямувала до своєї контори, обпекла мене таким поглядом, що я враз відчув свій хребет, як спущену стрілку на колготках. Я помахав їй, повернувся до контори і зателефонував одному хлопцю, який працював у юридичній конторі, що займалася правами власності на земельні ділянки.

— Чи не можете ви назвати власника тільки за адресою? — спитав я його.

— Звичайно, у нас є спеціальний каталог. Давайте адресу.

— Одна тисяча шістсот сорок чотири, П'ятдесят четверта Західна вулиця. І ще — мені б хотілося знати умови оренди.

— Тоді краще я перетелефоную. Ваш номер?

Він передзвонив хвилин за п'ять.

— Записуйте, — сказав він. — Ділянка номер вісім, квартал два і таке інше. Я не втомлюватиму вас нашими подробицями. Власниця, але за деяких умов, Джессі Пірс Флоріан, вдова.

— Давайте умови, — попросив я.

— В неї не сплачено половину податків, дві заборгованості десятирічної давності за ремонт вулиці, є також боргова заставка на суму дві тисячі шістсот доларів.

— Годі, — перепинив я, — ви хочете сказати, що цього досить, щоб викинути людину через десять хвилин після повідомлення, так?

— Не так скоро, але значно швидше, ніж коли ми маємо справу із заставним будинком. Тут немає нічого дивного, крім суми. Вона завелика порівняно з вартістю сусідніх будівель. Але, може, це новий будинок.

— Навпаки — дуже старий і занедбаний, — відповів я. — Як на мене, п'ятнадцяти тисяч з лишком вистачить, аби купити ділянку разом із ним.

— Справді, дивно. Тому що заставна поновлювалася тільки чотири роки тому.

— О'кей. Кому належить закладна? Якійсь компанії?

— Ні, особі. Ту людину звуть Ліндсей Маріотт, неодружений. Все?

Я не пам'ятаю, що відповів йому, як дякував. Хочу сподіватися, що гречно. Потім довго сидів, утупившись у протилежну стіну.

Раптом мій шлунок нагадав про себе — я відчув голод. Спустився до кафе у «Менсон-Хаузі», з'їв ленч, а тоді пішов на зупинку і взяв свою машину.

Спочатку поїхав на південь, потім на захід уздовж 54-ї Західної авеню. Але цього разу в мене з собою не було чого випити.

Квартал мав такий самий вигляд, як і раніш. На вулиці — нікого. Тільки два форди, кілька порожніх контейнерів для сміття та курява на розі вулиць. Я повільно проїхав повз будинок номер 1644, зупинився недалеко від нього і почав вивчати сусідні будинки навколо. Потім вийшов з машини і повернувся до будинку. Знов, як і тоді, подивився на пальму і засмічений газон, що їх давно не поливали. Будинок здавався порожнім, але десь-найпевніш це було не так. Крісло-гойдалка так само самотньо стояло на веранді, як і вчора. На доріжці лежав зім'ятий папірець. Я нахилився, підняв його і притис до ноги, щоб розправити. І тут краєчком ока помітив, що у сусідньому будинку гойднулася штора.

Знову ця стара цікава Варвара… Я позіхнув і ще глибше насунув капелюха на лоб. Довгий ніс старої майже розплющився об скло. Над ним стирчало сиве волосся та очі — ох, ці очі! Навіть зі свого місця я їх добре роздивився. Неквапом рушив доріжкою, а очі невідступно стежили за мною. Тоді я повернув до будинку, піднявся дерев'яними сходами і подзвонив. Двері рвучко відчинилися, ніби були на пружині. Переді мною стояла стара, худорлява жінка, з підборіддям, як у кролика. Примружені очі мерехтіли, наче світло на воді. Я підняв капелюха:

— Це ви повідомили поліцію про місіс Флоріан?

Жінка холодно роздивлялася мене — ніщо не минуло її уваги. Навіть ледь помітна дірочка від молі на моєму правому плечі.

— Я не кажу, що то була я, молодий чоловіче. Але й не тверджу, що не я. Хто ви такий? — В неї був різкий, гугнявий голос, наче спеціально призначений для неприємних розмов.

— Я детектив.

— Боже! Чого ж ви раніше не сказали? Що вона зараз робить? Я нічого не бачила, хоч ні на мить не відходжу від вікна. Навіть у магазин замість мене ходив Генрі. А звідти — жодного звуку не чути.

Стара відчинила другі двері, обтягнуті сіткою, і пропустила мене всередину. В холі пахло мастилом для меблів. Його було заставлено меблями темного кольору — колись дуже пристойними: багато інкрустованими, із витребеньками та зубцями по боках. Усе, до чого можна було торкнутися, вкривали мережані серветки.

— Де я вас бачила раніше? — раптом спитала стара. В її голосі забриніла підозра. — Я певна, що бачила. Мабуть, ви той…

— Саме так. Але я — детектив. А хто такий Генрі?

— О, це чорний хлопчик у мене на побігеньках. Ну, то чого вам треба, молодий чоловіче? — спитала вона, обсмикуючи чистого біло-червоного фартуха, і гостро глянула на мене. Потім двічі, ніби перевіряючи, клацнула штучними щелепами.

— Скажіть, заходили до вас офіцери поліції після того, як побували у місіс Флоріан?

— Які офіцери?

— У формі, — терпляче пояснив я.

— Так, забігали на хвильку. Але вони самі нічого не знали.

— Спробуйте описати того здорованя із револьвером, якого ви побачили в кімнаті місіс Флоріан, а тоді зателефонували до поліції.

Стара жінка, не вагаючись, дуже точно описала його. Без сумніву, то був Меллой.

— Що в нього за машина?

— Невелика. Насилу туди запхався.

— Це все, що ви можете сказати? Він — убивця!

Жінка роззявила рота, але по очах було видно, що вона страшенно зраділа.

— Господи! Я б охоче розповіла, але не розуміюся на машинах. Убивця, ви кажете? У нашому місті порядна людина не може ані хвилинки жити спокійно. Коли я приїхала сюди двадцять два роки тому, ми майже не замикали дверей. А тепер? Гангстери, запроданці з поліції та політичні діячі трощать одне одного з кулеметів. Так люди подейкують. Просто жах — ось що я вам скажу, молодий чоловіче.

— А що вам відомо про місіс Флоріан?

— Вона поводиться зовсім не по-сусідськи, — скривилася стара. — До пізньої ночі не вимикає радіо. Співає. Ні з ким не розмовляє. — Жінка нахилилася до мене. — Я не певна, але мені здається, що вона п'є.

— Багато людей ходить до неї?

— Взагалі нікого не буває.

— Звісно, кому це знати, як не вам, місіс…

— Місіс Моррісон. Господи, боже! Звичайно. А що мені робити, як не дивитись у вікно?

— Певен, що, вас це розважає. Скажіть, місіс Флоріан давно тут мешкає?

• Предыдущая
• 19/53
• Следующая