Чорні дияволи - Пархомов Михаил - Страница 35

• Предыдущая
• 35/37
• Следующая

Нечай згадав про хлопчину, якого швець кудись послав. Шевчук може повернутися.

— Це мій син, — мовив швець. — Славко. Він — як це по-вашому? — мовчатиме як риба. Я його послав додому.

— А ти, батю, здорово розмовляєш по-нашому, — сказав Сеня-Сенечка, і з його голосу Нечай зрозумів, що він ще й досі не довіряє шевцеві. — Звідки?

— Раніше я зовсім добре розмовляв. Давно, давно… Встиг уже забути.

— Ти що, бував у нас?

— У тисяча дев'ятсот… вісімнадцятому. Ми тоді всю зиму простояли в Севастополі.

Сені-Сенечки тоді ще й на світі не було. Він перепитав:

— Коли?

— Рік тисяча дев'ятсот вісімнадцятий… Я тоді молодий був, як ви, і служив на крейсері «Надежда». Ми, звичайно, відмовилися воювати проти російських братів. А нас за це… Як би вам пояснити? — він замислився, потім провів долонею по горлу. — Портупея Спаса Спасова засудили до смертної кари. А мені довелося чотири роки… У тюрмі сидів, так… Нас уже тут засудили, у Варні, коли ми додому повернулися.

Швець зняв шкіряного фартуха і повісив його на цвях.

У Нечая підломлювалися ноги. Він сів на залізне ліжко і прихилився до стіни. Хотілося заплющити очі й ні про що не думати.

Ще вчора о цій порі вони були в кают-компанії на своєму човні. Учора!.. Але відтоді, здавалося, минула половина життя. Було таке відчуття, ніби його життя розкололося навпіл. За останні двадцять годин він пережив не менше, ніж за попередні двадцять років.

— Нам доведеться тут сидіти довго. До вечора, — сказав швець. — Так треба.

Нечай подивився на Сеню-Сенечку.

— Ми, батю, під твоєю владою, — відповів Сеня-Сенечка, і Нечай зрозумів, що він уже перейнявся довір'ям до шевця. — Роби як краще…

Сівши поруч Нечая (ліжко увігнулося, задеренчало), він простягнув ноги. До вечора, то й до вечора… йому поспішати нікуди, однак чекати ще понад три Доби. Нечай бачив перед собою не того Сеню-Сенечку, який глухо сказав йому, щоб він не поспішав ховати Гришку Трояна, а Сеню-Сенечку часів Гасовського і Костя Арабаджі — сором'язливого, тихого хлопчину, який, здавалося, і мухи не зобидить. Та, подумавши про це і згадавши Гришку Трояна, він аж затремтів. Запитати чи ні?.. Нечай усе ще сподівався чуда і боявся почути правду, що могла покласти край усім його надіям. Але не спитати він теж не міг.

— Нас було четверо, — сказав він, — намагаючись не дивитися на шевця. — Ви, часом, не знаєте…

Здавалось, Генчо, не дочув. Тоді Нечай спитав прямо. Кажи, батю, не муч…

— Їх уже немає…

— Як?

— Їх знайшли тільки вранці. Водолази. Все дно в бухті обшарили, — швець говорив повільно, старанно добираючи слова і ніби намагаючись притерти їх одне до одного. — Комендант порту бігав, хапався за голову, обіцяв нагороду… Обов'язково хотіли знайти.

— Не вірю, — вперто мовив Сеня-Сенечка. — Не вірю, щоб Гришка Троян…

— Потім, коли їх знайшли, німці оголосили, що це болгари, партизани… Вони взяли заложників, сорок чоловік. Хапали просто на вулицях. Чоловіків.

— А «Дельфін»? — спитав занепокоєно Нечай.

— Який дельфін? Не розумію… — Генчо провів рукою по неголеному підборіддю, потім розстебнув комір сорочки, наче йому не було чим дихати.

— Торпеда… — відповів Нечай. — Торпеду теж підняли?

— Не знаю… Знайшли тільки якісь куски заліза. Німці їх одразу повезли на грузовику. Під охороною. Наш чоловік у порту працює, він бачив… Там таке творилося! До ранку палахкотіло. Один танкер і один великий пароплав отак, — Генчо переламав на коліні якусь щепку. — І ще один потонув, тільки вже менший. Тепер у порт нікого не пускають. Ферботен ^[9] … І Оточили увесь порт.

Він замовк, підшукуючи нові слова.

— Загинули ваші другарі, — сказав після паузи. — Наш чоловік переказав. Один білявий, великий. А поряд з ним чорнявенький, маленький лежав… У великого на руді була така, з хвостом… Не знаю, як сказати по-вашому…

— Русалка, — підказав Нечай.

Ех, не це він хотів почути!.. Троян, Троян… Йому здалося, ніби з темряви сумно всміхається Троян мертвими очима. Мовляв, винен, що загинув, винен, що покинув вас у такий час, коли ще воювати та й воювати…

Витягши цигарку, Нечай запалив її від гасової лампи і похлинувся. Говорити не хотілося. Він бачив, як Генчо ставить на ящик горщик із свіжою капустою, ріже хліб… Генчо орудував кривим шевським ножем спритно і безшумно.

Потім, коли Генчо прибрав горщик і змів хлібні крихти в долоню, у двері тихо постукали. Так тихо, що Нечай навіть не одразу почув. Ніби хтось знадвору шкрябнув по дереву.

— Це мій Славко, — сказав швець. Він устав і підійшов до дверей, потім прислухався.

Знадвору знову почувся умовний стук.

Через вузьку щілину в комірчину проник трикутник теплого денного світла. Швець не впустив хлопчину, він тільки сказав йому щось і одразу ж накинув на двері защіпку. Потім пояснив, що послав сина по речі. Не-чаєві і Сені-Сенечці треба переодягтися. На форму, особливо на німецьку, всі звертають увагу, вона впадає у вічі. Інша річ простий піджак чи сорочка. Хіба мало ходить різних людей по місту? Усіх не перевіриш. Так безпечніше.

— А це куди, у грубу? — спитав Нечай, якому давно хотілося скинути з себе чужий мундир.

— Навіщо? Він ще може знадобитись, — відповів Генчо.

Смеркало. Барви осені були ще чисті, свіжі, і зелені дерева шуміли весело. Вони стояли шпалерами вподовж вузьких тротуарчиків, виглядали із-за кам'яних огорож.

Будинки були маленькі, одно- і двоповерхові. Вони дивилися на вулицю заґратованими вузькими вікнами. Подекуди на підвіконнях стояли в череп'яних горщиках яскраві квіти. Нечаєві запам'яталося, що залізні балкончики пофарбовані в жовтий колір.

Небезпека підстерігала на кожному кроці.

Тільки-но вийшли на вулицю, Генчо обняв Нечая і Шкляра, і вони почали трохи похитуватися, як майстрові, що напідпитку повертаються додому. Через те перехожі давали їм дорогу, поспішали зійти на бруківку.

Нечай відчував, як кожен крок відлунює в серці.

Пройшовши повз торгову гімназію, вони звернули в тісний провулок. «Тут», — тихо шепнув Генчо, уповільнивши крок.

Хвіртка скрипнула. Дворик як дворик. Мабуть, він нічим не відрізнявся од інших у цьому тихому провулку. На вузьку довгу галерею, що оперізувала увесь другий поверх кам'яного будинку, вели круті сходи. Таких двориків в Одесі було безліч.

Вони піднялися сходами. Відчинила їм дружина шевця. Генчовиця. Це була висока, ширококоста жінка років тридцяти п'яти з чорними, як смола, косами і бистрими очима.

— Руснаки… — сказав їй швець. — Свої…

З цієї хвилини Нечай і Шкляр потрапили під її турботливу опіку. Чим тільки вона не частувала їх! Тут були й вогненна чарба (суп), і кебаб-чета, приправлена червоним перцем з дрібно посіченою цибулею, і незмінна квасоля, і чорнослив, і пастила, і мариновані дині… А коли приходив Генчо, який десь пропадав цілими днями, на стіл ставилася дамаджанка — обплетена лозою сулія, наповнена золотистою тракією, яку швець, за його словами, настоював мало не на сорока травах. Піднімаючи чарку, Генчо мружився від задоволення і казав:

— Ха да є честито — за ваше здоров'я. — І додавав: — Наздраве!..

Потім він починав згадувати Севастополь, маленький будиночок, де жив робітник Родіон Петрович, якого він полюбив, як брата, мітинги на кораблі і німців, що походжали по Севастополю в гостроверхих шоломах. Тоді Генчо вперше зіткнувся з німцями. Чи міг він думати, що через двадцять три роки побачить їх знову? І де, на своїй рідній землі!

— Знайшов що згадувати, — Генчовиця перебила чоловіка. — Щодня те саме розповідаєш. Не набридло тобі?

— Так це ж моя молодість, — відповідав Генчо. — Тоді, в Севастополі, я став людиною.

Він вважав за краще говорити про минуле. Йому не хотілося говорити про те, що робиться зараз. Адже він нічим не міг порадувати своїх гостей. Газети трубили про перемоги німецької зброї на Східному фронті, про те, що росіяни вже розгромлені і безладно відступають, трубили про трофеї… Генчо знав, що вірити газетам не слід, але порадувати Нечая і Сеню-Сенечку йому було теж нічим.

• Предыдущая
• 35/37
• Следующая