Чорні дияволи - Пархомов Михаил - Страница 15

• Предыдущая
• 15/37
• Следующая

— Нікого… — Сеня-Сенечка з'явився в отворі дверей. — Тут хтось побував до нас. Зовсім недавно. Брудні миски залишив на столі.

— Гадаєш, це румуни?

— А то хто ж? — запитав Сеня-Сенечка. — Господарі так не насвинячать у власній хаті.

— Зрозуміло, — сказав Нечай. — Ходімо.

Але Сеня-Сенечка все ще зволікав.

— Не завадило б на дах вилізти, — сказав він. — З нього далеко видно. Я спробую…

— Давай, — погодився Нечай. — Тебе підсадити?

— Я сам… Ти наших поклич.

Для Сені-Сенечки, звичному лазити на щогли і реї, не важко було вилізти на похилий дах. Нечай не встиг і оком змигнути, як Сеня-Сенечка був уже на самому вершечку. Тоді Нечай підбіг до воріт і, визирнувши, тихенько свиснув.

У відповідь почувся такий самісінький тихий свист, і Нечай, випроставшись, махнув рукою.

Гасовський, Бєлкін і Кость Арабаджі виринули з темряви.

— Нікого немає, — сказав Нечай. — Але хтось там уже був. Посуд на столі, недокурки…

— А Шкляр де?

— На дах поліз. Он він… — Нечай показав на Сеню-Сенечку, що сидів на гребені даху, майже зливаючись із ним.

Вони зачекали, поки він злізе на землю.

— До лиману зовсім близько, — повідомив Сеня-Сенечка, обтрушуючись. — Кілометрів чотири, не більше.

Гасовський занепокоєно глянув на нього, вийняв з-за пазухи пістолет. Чотири кілометри!.. Треба поспішати. Незабаром зовсім розвидніється.

— Може, залишимося, лейтенанте? Пересидимо в хаті, — озвався Кость Арабаджі.

— Не можна. Дорога близько, — відповів Гасовський. Він уже не вагався. Відсидітися в хаті? Це було дуже звабливо. Але це могло спасти на думку і румунським їздовим. Чому б не звернути з дороги на годинку-другу, щоб перекусити за столом і відпочити в холодку?.. Гасовський внутрішньо здригнувся, уявивши таку зустріч. Ні, у них особливе завдання, вони не мають права ризикувати. А румуни напевне нагрянуть. Вони, либонь, уже не раз тут бували.

— Що, хочеться посидіти на спині? — запитав Гасовський. — Потім одіспишся, як повернемось.

— Я не про те… — Кость хотів виправдатися.

— Припинити розмови, — обірвав його Гасовський.

Світанок вони зустріли в очеретах, по груди в каламутній теплуватій воді. Над очеретами стелився туман. Тхнуло гниллю. Але потім, коли туман одірвався від води, почало припікати і з'явилися комарі — хмари надокучливих комарів, від яких нікуди не сховаєшся. Гнус і гниль. А ти терпи, терпи…

І вони терпіли. Мовчки, намагаючись не ворушитись. Адже дорога проходила зовсім близько. Та сама дорога, яку вони осідлали вночі. На світанку вона ожила. Було чути, як торохтять по бруку армійські хури, на яких, по-селянськи підібгавши ноги, дрімали розімлілі від спеки їздові. Було видно, як пролітають, здіймаючи хмари куряви, грузовики і мотоцикли. Випередивши обози, що розтягалися на сотні метрів, машини зникали за поворотом, і, коли пилюка осідала, по той бік дороги виднілися понурі соняхи, за якими далеко, до самого обрію, лежав безлюдний степ. Кам'яниста земля була темна, з полиновою сивиною,

А сонце пекло нещадно. Воно, ніби навмисне, рухалося повільно. 1 противно дзижчали комарі. Від води тягнуло затхлою вологою і пріллю. Каламутна і спочатку тепла, вона з кожною годиною дедалі дужче охолоджувала тіло, кидала в дрож.

Убивши чергового комара, що спікірував йому на лоба, Кость Арабаджі чортихнувся і сказав:

— Дев'яносто сьомий…

— Що, не подобається? — спитав Гасовський з усмішкою. — А ти не лічи. Однак зіб'єшся.

Удень він став колишнім Гасовським, самовпевненим і насмішкуватим, який і батька рідного не пожаліє заради красного слівця. Так йому, очевидно, легше було оволодіти собою, подолати свій страх. Нечай уже знав, що страх на війні відчуває кожний, і різниця лише в тому, що одні вміють його приборкати, знаходять у собі сили для цього, інші підкоряються йому. Сам він теж приборкував у собі страх. І не раз.

Тим часом години, здавалось, тяглися ще повільніше, ніж армійські хури, що торохтіли по дорозі.

Після полудня, коли сонце пройшло над головою, Нечая зовсім розморило і почало хилити на сон. У нього підкошувалися ноги. Як довго їм іще терпіти? Але він знав, що не одному йому важко. Якову Бєлкіну в цю мить було ще важче. Стоячи по груди у воді, Яків тримав над нею їхні гвинтівки. Загорнуті в бушлат гвинтівки тримали на голові по черзі. Інакше кожному б довелося тримати свою гвинтівку над головою, стоячи по горло в воді,

— Тебе підмінити? — спитав Гасовський.

Яків уперто захитав головою. Нічого, він витримає.

— Ти що, хочеш установити рекорд? — спитав Гасовський. — Відпочинь. Нехай Кость потримає.

— Гаразд, — Яків неохоче передав Костеві свою ношу. Попередив — Гляди, не впусти.

— Не вчи… — буркнув у відповідь Кость.

Гвинтівки здалися йому легкими, як пір'їнки. Хіба це вага? Спробував би Яків витягти рибацьку сіть, коливній кидається риба. Ото справді робота. Та не минуло й півгодини, як Кость почав благати: «Нечай, підсоби. Не втримаю…»

— Давай! — Нечай простягнув руки. Кость одразу повеселів. Попросив, звертаючись до Сені-Сенечки:

— Заспівай…

Він, здавалося, забув, де вони перебувають.

— Під комарину музику? — спитав Гасовський. — Цього ще не вистачало. Ану припини!

Він прислухався, витягнув шию. Якийсь тупоносий грузовик, накритий брезентом, зупинився на дорозі. З кабіни виліз солдат з дерев'яним відром і риссю побіг до лиману.

Невже помітить? Гасовський повільно підняв руку, сунув її під картуз і витяг пістолет. Невже помітить?

Сонце торкнулося воронованої сталі.

Солдат тим часом уже спустився з насипу. Ішов просто на них, розмахуючи своїм відерцем. Він був молодий і безтурботний. Підійшовши до води, присів навпочіпки. Почувся плескіт. Дерев'яне відро шубовснуло у воду.

До солдата було не більше десяти кроків. Він не поспішав. Витяг повне відро води, поставив його на камінь і скинув суконну куртку. Нечай побачив його волохаті груди. Облившись водою, солдат засміявся й покликав товариша, що залишився в машині.

Нечай занепокоєно поглянув на Гасовського. Обличчя лейтенанта було мармурово-біле. Він тримав солдата на мушці.

А той, нічого не підозрюючи, знову набрав повне відро води.

Нечай і дух затаїв.

Раптом сталося те, чого Нечай ніяк не чекав. Комарі. Він зовсім забув про комарів. Вони налетіли на солдата, обліпили його мокру спину. Лясь, лясь, лясь… Солдат бив себе по грудях, по плечах. Схопивши курточку, він почав розмахувати нею, щоб прогнати нахаб. Де там! Вони продовжували кусати. І солдат не витримав. Схопивши відерце, він побіг, розхлюпуючи воду. Комарі примусили його втекти.

Підбігши до машини, солдат натягнув курточку, залив воду в радіатор і скочив у кабіну. За мить мотор грузовика дужо заревів.

— Оце так комарики! — мовив Гасовський, ховаючи пістолет під картуз. — Наче дресировані.

Самого Гасовського комарі чомусь не чіпали.

— А що? Комарі теж свідомі, — відповів Кость Арабаджі.

Витягши зубами корок, Кость приклався до фляги. Нечай помітив, що Кость робить це не вперше. Ковтне й одразу ж одвернеться, щоб фляга не муляла очі. Але забути про неї, мабуть, йому було несила. Як же про неї не думати, коли вона під рукою, а в роті пересохло? І Кость знову витягав корок, його не бентежило, що вода тхне сукном. Аби тільки прохолодна волога булькала в горлі.

Захопившись, Кость не помітив, як випив свій НЗ — недоторканний запас. «Порожня!..»— пробурмотів він, розгублено кліпаючи білястими віями, а потім спересердя закинув флягу в очерет. На дідька вона йому тепер? Порожня!.. Від цієї думки, йому, напевне, ще більше захотілося пити.

Нечай ополоснув спітніле обличчя. Було жарко. Сонце пропікало до кісток. Миршаві кущики акації, що росли на березі, зовсім розімліли від спеки і кидали на землю кволі тіні. Нечаю теж хотілося пити, він уже було підніс флягу до рота, але в останню мить роздумав. Не можна. Досить хоч раз ковтнути, і тебе знову потягне до фляги. Не можна.

• Предыдущая
• 15/37
• Следующая